20-12-2016 Олена Теліга 4279

Ґендерні студії Олени Теліги

Ґендерні студії Олени Теліги

Климентова О.

Олена Теліга щиро вітала досягнення феміністичного руху в Україні, однак визнавала обмеженість результатів роботи жіночих організацій, зауважувала, що сам факт існування специфічної жіночої преси підкреслює лише «відокремішність» і підрядність жінки, будуючи знов сліпу вуличку «жіночого світу» з його специфічними зацікавленнями. Відсутність співпраці із чоловіками у будь-якій сфері життя поціновувалась Оленою Телігою як гальмуючий чинник, хоч гендерне мислення було для неї органічним: «Безперечно, жінка завжди матиме дещо відмінну від мужеської психіки і дещо відмінні уподобання, що в певний спосіб буде відбиватися на всіх її чинностях і її творчості. Цей жіночий елемент так само потрібний у будуванні життя і мистецтва, як і мужеський. У співпраці з мужчинами затрачує він свою солодкавість і пасивність, робиться викінченим і необхідним чинником життя». Вона вважала, що «жінка в кожній нації є такою, якою її прагне мужчина». Олена Теліга була переконана: «Не мають рації ні ті, що бачать місце української жінки лише при / в родині, ні ті, що роблять з неї лише громадську діячку, чи ще гірше - дуже коштовну здобич у руках нещасного знаряддя грошей - мужчини.

Роля української жінки є так само вийняткова, як вийнятковим є положення її краю. Вона мусить бути і його будівничим, допомагаючи мужчинам, і в той же час господинею в житті мужчин <...>. Але ще більше потрібно навчитися жінці не уникати деяких конфліктів, а шукати їх і наставляти їм своє чоло. І мужчин не відтягати від конфліктів, а підтримувати їх, незалежно від своєї вигоди і свого спокою».

Твори, які друкувалися на сторінках альманахів і часописів «Жіноча доля», «Жіноча воля», «Світ молоді», «Нова хата», газети «Жінка» та інших, певною мірою прислужилися Олені Телізі як джерело натхнення, бо, заперечуючи їхні підходи до розуміння ролі жінки, вона утверджувалась у власних позиціях. Не задовольняли Олену Телігу й жіночі образи, створювані чоловіками - українськими письменниками, бо ті образи ніколи не були повнокровними. Одні з них виключали пошану до жінки, інші виявляли нездатність своїх героїнь до кохання, щирості, дарувати радість і тепло. Цікаво, що Є. Маланюк у статті «Жіноча мужність» (1932) висловлював міркування, які виявили погляди поета на українських жінок. Є. Маланюк згадує українських жінок, які відіграли провідну роль не тільки в національній історії, а й мали певний вплив на події у ширшому світі. Відзначає мужність і героїзм жінок, які брали участь у Першій світовій війні, і доходить висновку: «Коли в інших народів героїчні чи мужні жінки лише трапляються, то у нас поява їх має якийсь систематичний, у всій неприродності своїй, майже природній характер. Бо навіть і ті жінки, що залишаються лише жінками <...>, всі вони вражають своєю чисто мужеською жадобою до влади, до слави; всі вони відчувають пафос героїзму, всі вражають чисто мужеською волею до панування, до агресії, до боротьби.

Коли ми об'єктивно зважимо той контраст, що являє собою українська жінка, поруч із українським мужчиною, то ми примушені будемо визнати не лише перевагу в основнім жіночім українськім типі цих елементів, про якусь тенденцію в національній природі нашій до втілення майже абсолютного мужчини в жіночій формі. Вульгарно кажучи, взаємовідношення М і Ж робить таке враження, що жінки й мужчини психічно стремлять обмінятися своїми місцями». Завданням чоловіків Є. Маланюк бачить повернення собі «творчого духу мужеськості». Необхідно повернути жіночі і чоловічі елементи до природньої пропорції, щоб відродити «здорову і гармонійно суцільну Націю», на думку поета.

У свою чергу Олена Теліга завданням жінок вважала зберегти свою ніжність у такий важкий час і поєднати її з мужністю, щоб бути гідною опорою чоловіка-вояка. Обстоюючи відмінність жіночого внутрішнього світу від чоловічого, Теліга виступає за розширення меж його вияву через активне проникнення в соціум, закликає «по-жіночому» проживати усі акти п'єси чоловічого життя.

Вона багато розмірковувала про засади, на яких його треба будувати, порівнювала українські та польські шлюби і приходила до висновків, не дуже приємних для польських жінок. Переваги українок вона бачила у їхній щирості, безкорисливості. Підкреслювала, що вони завжди одружуються по коханню і не кидають своїх чоловіків через брак матеріальних вигід. Водночас у співвітчизниць вона відзначала брак розуму. І сама себе виправляла, шукаючи найточніших спів для думки: «Жінки розумні є Але вже тоді вони цілковито позбавлені естетики, поезії, і взагалі всього жіночого». На думку Олени Теліги, справжня жінка обов'язково повинна бути гармонійною: розумна і жіноча, ніжна, а ще - справжня Українка. Олена Теліга підкреслює важливість бути особистістю - як запоруку щастя в сім'ї. Однак критично зазначає, що часто чоловік боїться наблизитися до розумної жінки, «яка може хитати його на його ж п'єдесталі». Болючим питанням було для Теліги можливе материнство. Вона не знаходила компромісу між небезпекою «пустити свою дитину самопасом» і необхідністю «присвятити їй все своє життя». Аналіз власних стосунків із батьком, якого Олена дуже любила, також не додавав їй оптимізму. Водночас погляди Олени Теліги на призначення жінки не були феміністичними, хоч пізніше ім'я поетки не раз експлуатували феміністські організації. Прагнучи розділити з коханим кожну мить життя, вона завжди готова залишити все і рушити з ним у повну несподіванок і пригод путь, розділити найтяжчу роботу, сміливим вояком стати поруч у разі небезпеки:

Все разом - і добро, і зло,

Всі шляхи - і пісок, і брук!

Вона радіє з того, що їх почуття вільне від полону звичок, часу і тримається на єдності бажань, спільній меті. Та, на жаль, і воно не позбавлене драматизму. Коли чоловік підняв руку на горду жінку, лірична героїня обурена, адже кохання та рабство для неї - це дві протилежності. Її людська гідність страждає. Героїня здатна захистити себе холодом гордості, однак в серці у неї немає місця для ненависті:

Але навіть за твою шпіцруту Стріл отруйних я тобі не шлю,

Бо не вмію замінять в отруту Відгоріле, соняшне «Люблю».

її героїня не намагається перевиховувати коханого, бо, можливо, усвідомлює, що плекання ненависті до ворога, гартування душі - процес важко контрольований і може мати своєрідну «побічну дію» - виникає звичка вдаватися до силових методів навіть тоді, коли в цьому немає жодної потреби. У баченні Олени Теліги, жінка в такі хвилини має зберігати мудрість, яку дарує їй справжнє кохання, і виробляти «жіночі» засоби самозахисту. Вдаватися ж до чоловічих моделей поведінки доречно лише за умов воєнного протистояння. Щастя покинуло героїню, але вона береже вірність коханому. Жінка шанує своє почуття, вважає його скарбницею безцінного життєвого досвіду, який не хоче розгубити:

Приходять люди й золоті пориви Несуть за скарби, що господар кинув,

Та я не хочу за найвищу ціну Віддати те, чим володіє привид.

У листі до Н. Лівицької-Холодної Олена Теліга писала: «Може, справжнє Кохання буває раз на тисячоліття, може ніколи не буває, але не важно саме кохання, а наше відношення до нього, оцей культ, «лампада», який є у тебе і у мене, і оце є, наше, жіноче, відвічне, що ми схоронили до цього часу». Поезію «Відвічне» О. Теліга присвятила Н. Лівицькій-Холодній, з якою до розриву часто обмірковувала в листах найінтимніші проблеми. Поетка визнає, що в «темні роки панування сталі» перше місце в серцях представників її покоління, що присвятило себе боротьбі, займає любов до Батьківщини. Визначаючи місце жінки поруч чоловіка-вояка, на кохання О. Теліга покладає місію компенсації тих почуттів, які живлять душу людини у мирний час. Уміння ділитися духовними скарбами, що утаємничені в коханні, властиве справжній жінці. Коханням поетка прагне вберегти людину від спотворюючого впливу жорстокості:

Твоя ж святиня, мов незмінна пристань,
Нам в диких бурях буде тихим домом.

У вірші «Мужчинам», захищаючи своє призначення бути помічницею й опорою чоловікові-вояку, лірична героїня конкретизує свою позицію, вдаючись до образної метафори:

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,
З якої ви п'єте: змагайся і кріпись!

Різновидом образу душі-криниці є скринька «без ключа і дна», куди буде сховано мудрий досвід «темних трунків». Таким чином лірична героїня поезії Теліги прагне уникнути спокуси помститись, відплатити тією самою монетою, втратити свою жіночу сутність.

Ще один різновид згаданого образу - скарбниця - постає в поезії «Вірність», що розвиває мотив «окриленості болю», вміння збагачувати душу навіть сумним досвідом.

З іншим змістовим наповненням маємо образ криниці в поезії «Танго», яка розвиває мотив пристрасного захоплення, раптового спалаху нового кохання, бажання кинутись йому назустріч. Однак екстаз нового пориву триває не довго. З приходом ранку полум'я почуттів згасає, але світла ніжність до людини, що викликала їх, залишається:

Мені не пристрасть туманна сниться –
Зоріє ясно в чаду і втомі,
О світла ніжність, твоя криниця.

Сама ця здатність дещо легковажно спалахувати новим почуттям є прикметною ознакою жіночності. Хоча у спогадах сучасників Олена Теліга постає як надзвичайно приваблива жінка завдяки своїй природній грації, душевній «сонячності», дотепності, умінню зі смаком одягатися, і навіть хтось згадує її стрункі та привабливі ноги, до речі, сама вона себе за красуню не визнавала, чуттєва привабливість її ліричної героїні ніде не акцентується. Натомість є глибше розуміння жіночої краси як вияву самобутнього внутрішнього світу. Тому образ душі є одним з найважливіших у поезії Олени Теліги.

Повертаючись до образу душі та його різновидів, слід зазначити, що ідеал, до якого прямує лірична героїня у своїх намаганнях жити повновартісно, яскраво реалізуватись, повернутись в Україну, представлений у вірші «Неповторне свято» образом дозрілої душі. Отже, лірична героїня О. Теліги у боротьбі та труднощах мудрішає. Та мудрість є також неодмінною ознакою жіночності. Певною мірою така позиція протистоїть поглядам Н. Лівицької-Холодної.

Збірка Н. Лівицької-Холодної «Вогонь і попіл» (1934) насичена еротичними мотавами і культивує чуттєве сприйняття світу, а «Сім літер» (1937) сповнена ностальгічних роздумів, споминів. Поетка вважає, що протягом життя домінують різні почуття. Так, кохання - це привілей молодості. В одній із ранніх поезій «Барвін-зілля» молода поетка визначає місце чоловіка і жінки в житті, спираючись на універсальність багатовікового досвіду: «воїн і муж, батько моїх дітей» - «мати, коханка, сестра, Вірна дружина твоя». Однак, визнаючи швидкоплинність почуттів, невблаганність часу, вона шукає їм заміну і нові можливості самореалізації. Коли «серце стомлене в смертельній тузі Шукає знов за щастям давніх літ», тоді повернути відчуття повноцінного існування здатна громадська діяльність:

Ім'я, єдине в світі, громом блисне:
Сім літер, сім палких вогненних лиць.

Якщо О. Теліга не вміла замінять в отруту «відгоріле соняшне люблю», то у Н. Лівицької-Холодної душа закохана - це вогонь, а душа покинута, розчарована - попіл. На попіл її перетворюють ненависть, невміння обмежити руйнівну силу зради, зневіри:

Але потім, коли весна Оддзвеніла в лунких просторах,
Знов ненависть мені до дна Пропалила душу, як змора.

Щось подібне відбувається і на рівні громадянських почуттів. Лірична героїня Н. Лівицької-Холодної мужніє на почуттях гніву, ненависті до ворогів, але не дати їм зруйнувати власну душу вона безсила. Н. Лівицька-Холодна обстоює право жити за законами серця, бути природною, а не намагатись пристосувати себе і світ почуттів під складні умови існування вояка, емігранта чи когось іще. На інших мотивах, але суголосно з О. Телігою, вона стверджує необхідність повноцінного існування жінки через кохання до чоловіка, адже любов для жінки - то і є саме життя.

Л-ра: Вісник КНУ. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. – 2004. – Вип. 15. – С. 26-28.

Біографія

Твори

Критика


Читати також