20-12-2016 Олена Теліга 1779

Олена Теліга: нове прочитання великої біографії

Олена Теліга: нове прочитання великої біографії

Миронець Н.

21 липня 2006 р. громадськість України й українці у всьому світі відзначили 100-річчя від дня народження Олени Теліги - талановитої української поетеси й публіцистки, громадської діячки, полум'яної патріотки, розстріляної гестапівцями в Бабиному Яру в лютому 1942 року.

А ще до кінця 1980-х її ім'я на рідній землі було практично невідоме. 1989 року в журналі «Україна» № 43 з'явилася стаття Леоніда Череватенка «Вмерти в Києві», присвячена Олені Телізі, і добірка її віршів. Після цього стали публікуватися окремі поезії в періодиці, статті про життя і творчість поетеси - як передруки з діаспорних видань, так і написані в Україні авторами, яким стали доступні закордонні видання творів Олени Теліги і досліджень про неї. Всі, хто звертався у своїх розвідках до життєвого шляху Олени Теліги, користувалися біографічним нарисом, написаним її другом і соратником, першим біографом Олегом Штулем (Ждановичем).

Важко переоцінити ту величезну, подвижницьку працю, яку здійснив О. Жданович. Вже 1947 року, невдовзі після закінчення Другої світової війни, він видав збірник «Прапори духа. Життя і творчість Олени Теліги», який протягом тридцяти років був основним джерелом інформації про творчість поетеси та її життєвий шлях. Збірник «Олена Теліга», що за його ж редакцією 1977 року виданий заходами Українського Золотого Хреста в США, був доповнений кількома її поетичними та прозовими творами, а також новими спогадами й літературно-критичними статтями про її творчість. Біографічний нарис, написаний О. Ждановичем для «Прапорів духа», був перенесений і в збірник «Олена Теліга». На жаль, цей нарис мав чимало неточностей і протиріч, бо О. Жданович писав його з пам'яті, документи були йому недоступні. А оскільки в основному саме з цього збірника, перевиданого в Україні в 1992 р. Видавництвом імені Олени Теліги, брали матеріал усі, хто донедавна писав про поетесу, то повторювалися, тиражувалися й неточності, зокрема, відомості про дату і місце народження, час прибуття на еміграцію та вступу до Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі, його закінчення, початку публікації творів у «Літературно-науковому віснику» та деякі інші. До цього спричинилося й те, що О. Штуль (Жданович) був також автором біографічної довідки про Олену Телігу, яка ввійшла й до енциклопедій. Ці помилки повторювалися й у виданих за кордоном антологіях і навіть у книгах з історії української літератури, що виходили в Україні на початку 1990-х рр.

Стало конче необхідним звернутися до першоджерел, до документальних матеріалів, які дали б змогу уточнити деякі суперечливо викладені в літературі факти і створити основу для наукової біографії Олени Теліги. Поштовхом до такої роботи стало відзначення 90-ліття від дня народження поетеси, коли оргкомітет поклав таке завдання на автора цих рядків. У результаті тривалих пошуків, зокрема й у архівах, удалося уточнити деякі факти з її біографії, зібрати практично всі опубліковані її поетичні й публіцистичні твори, що увійшли в книгу «Олена Теліга. О краю мій...», яка побачила світу Видавництві імені Олени Теліги в 1999 р. У цю книгу було включено також більше двохсот фотографій з родинних альбомів Теліг, які зберігаються в Центральному державному кінофотофоноархіві України ім. Г.С. Пшеничного, та ксерокопій документів, що стосуються життя та творчості Олени Теліги, які були віднайдені в різних архівах, зокрема й у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, де вдалося розшукати її особову справу як студентки Українського вищого педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі та деякі інші, а також написаний на основі новознайдених документів, існуючої літератури, листів та спогадів біографічний нарис Олени Теліги. У книгу включена була також бібліографія творів Олени Теліги та літератури про неї. Друге видання цієї книги, виправлене і доповнене, вийшло у тому самому видавництві щойно, 2006 року.

На перше видання книги відгукнулося чимало читачів, які повідомили деякі відомості про Олену Телігу та її оточення, зокрема про тих її приятельок, які на той час ще були живі: Ксенію Світлик-Гридову з Коломиї, Дарію Беч-Огієнко з Дрогобича, Наталію Попович зі Львова. Пані Ксенія та Дарія передали Всеукраїнському жіночому товариству імені Олени Теліги листи Олени Теліги до них. Вдалося розшукати ще кілька листів до різних адресатів. Це стало поштовхом до того, щоб видати ці листи та перевидати листи до Наталі Лівицької-Холодної (які були опубліковані в 1992 р. в Нью-Йорку в 3-му томі серії «Матеріали до історії літератури і громадської думки» («Листування з американських архівів»). Так з'явилася книга «Олена Теліга. Листи. Спогади» (упорядник Надія Миронець), два видання якої випустило 2004 року видавництво імені Олени Теліги.

Народилася Олена Теліга (уроджена Шовгенова) у підмосковному Іллінському 21 липня 1906 року в родині відомого інженера-гідротехніка Івана Шовгенова. Батько і мати - вихованка Бестужівських курсів учителька Юлія Шовгенова (Нальянч-Качковська) - усе робили для того, щоб розвинути здібності улюбленої доньки, яка вже з малих літ розважала дорослих своїми віршиками. Її вчили музики, навчали мов: російської, німецької, французької. Лише рідної, української, вона в ті роки не знала й українкою себе не усвідомлювала. Першим великим випробуванням для родини Шовгенових став 1917 рік. У Росії - революція, у Києві створюється свій, український орган влади - Центральна Рада, проголошується Українська Народна Республіка, і для інженера й науковця Івана Шовгенова відкривається перспектива служіння власній державі. Восени 1917 року Шовгенови переїжджають в Україну, спочатку на рідну Слобожанщину, а з весни 1918 - до Києва, де Іван Шовгенів займає посаду начальника департаменту водяного і дорожнього господарства в міністерстві шляхів, згодом стає також викладачем Київської політехніки, а Оленка навчається в приватній гімназії О. Дучинської.

Нові випробування приніс 1919 рік. У Києві - численні зміни влад, Іван Шовгенів виїжджає з урядом УНР до Кам'янця-Подільського, повертається до Києва після захоплення його більшовиками, якийсь час залишається без роботи, а потім уже в 1920 році разом із старшим сином Андрієм знову виїжджає з урядом УНР і згодом евакуюється до польського міста Тарнова. Сім'я залишається без засобів до існування, і Оленка змушена працювати посильним у КПІ, а влітку - «на комуністичних огородах», щоб заробити якийсь мізерний пайок.

1922 рік - новий поворот у долі Олени. Вона разом із матір'ю і братом Сергієм нелегально переходить кордон і дістається до Тарнова, а в липні цього ж року переїжджає до чеського міста Подєбради, де батько уже працював ректором Української господарської академії (УГА).

Для Олени розпочалася смуга еміграції, що тривала майже все її свідоме життя, сповнене непереборним бажанням повернутися у вільну, незалежну Україну, до рідного Києва.

На формування її світогляду майбутньої націоналістки вирішальний вплив справило те оточення, в якому вона опинилася, навчаючись спочатку на матуральних курсах при УГА в Подебрадах, а потім, з 1923 р., на літературному підвідділі історико-літературного відділу Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі (УВПІ). Переважна більшість студентів були недавніми вояками армії УНР, які болісно переживали поразку своєї армії і втрату власної держави, дискутували про причини цієї трагедії. Найголовнішу вбачали у недостатній згуртованості нації, у відсутності належної волі до перемоги, у слабкості провідників, які орієнтувалися на демократичні методи досягнення мети, тоді як противник застосовував брутальну силу. Головним ворогом вважався московський імперіалізм, який століттями гнобив Україну, а тепер у новому обличчі, в обличчі більшовизму, задушив молоду Українську державу.

Нові Оленині друзі вважали необхідним, насамперед, щоб українці усвідомили свою національну окремішність, важливість з'єднання всіх воль в одну волю, підпорядкування індивідуальних інтересів найвищій меті - боротьбі за націю та національну державу. Зачитувалися творами Д. Донцова, зокрема його «Націоналізмом», у якому наголошувалося, що лише та нація, яка у ворожому оточенні виявиться дужчою і пристосованішою, здатна утвердити себе і вижити. Ідеї Д. Донцова, а пізніше й особиста зустріч з ним суттєво вплинули на формування націоналістичного світогляду Олени Теліги. Вона стала постійним співробітником редагованого Д. Донцовим «Літературно-наукового вістника» (а потім «Вістника»), переважну більшість своїх поетичних і публіцистичних творів друкувала на його сторінках.

Безсумнівно, велику роль у тому, що з донедавна російськомовної панночки Лєночки Шовгенової постала визначна українська патріотка й поетеса Олена Теліга, відіграла зустріч її, тоді вже студентки УВПІ у Празі, із студентом УГА в Подебрадах, кубанським козаком і бандуристом, старшиною Армії УНР Михайлом Телігою. Вони одружилися 1 серпня 1926 року і через усе життя пронесли вірність спільним ідеалам. Уже маючи певний досвід родинного і громадського життя, Олена Теліга писала у присвяченому йому вірші «Чоловікові»:

І тому, що в своїм полоні
Не тримають нас речі й стіни.
Ні на день в душі не холоне
Молодече бажання чину.

Так під впливом різних чинників формувався світогляд Олени Теліги, розквітав її поетичний і публіцистичний талант. Роздумувала над місцем української жінки в житті суспільства, над своєю місією патріотки й поетеси, думками та настроями ділилася з читачами власних творів.

Євген Маланюк, який добре знав Олену Телігу, так писав про неї: «Вона вся, як істота, була якимось протестом проти сірости, проти безбарвности, нудоти життя, яку роблять партачі, не лише наші, а й світові. Це була людина, яка хотіла радости, хотіла барвистости, повноти, і ще радости, і ще радости з усім королівським значенням цього слова».

Олена Теліга полемізувала з тими, хто проповідував аскетизм, відмову від радощів життя, хто закликав: «Душі не плутай у горіння тіла, сховай свій біль, стримай раптовий порив». Позиція Олени Теліги була іншою:

Але для мене у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить. Зате коли сміюся,
І сміх мій рветься джерелом на волю.

Саме в цьому вірші-полеміці (у деяких збірниках публікувався під заголовком «Сучасникам»), Олена Теліга проголосила слова, які можна вважати епіграфом до цілого її життя:

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда й сувора:
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.

Олена Теліга завжди була оточена увагою чоловіків: у неї закохувались, нею захоплювались: хоч красунею не була, але мала те «щось», що приваблювало. Обговорюючи в листах з Наталею Лівицькою-Холодною, за що жінки подобаються чоловікам, Олена Теліга зауважувала: «Що ти пишеш, Натуся! Якби чоловіки цінили лише красу і тіло, то п-і Д. була б завжди окружена адораторами, а я б залишилася старою панною. Натомісць я в свойому життю мала стільки тепла з боку чоловіків, стільки ніжності і пошани, якої, глибоко певна в цьому, зроду не мала пані Д.».

Зрозуміло, що це давало натхнення для творення ліричних віршів. Але ж Олена Теліга була не лише чарівною жінкою, яка розумілася в коханні, а й українською патріоткою, що вболівала за долю своєї Вітчизни. Це й породило той феномен, який називають пасіонарністю любовної лірики Олени Теліги. В її поезії любовні та громадянські мотиви нерозривні. У вірші «Мужчинам» звучить передчуття бою, в який жінки зберуть своїх чоловіків. А якою ж має бути їхня, жінок, власна роль? Найвища місія жінки, - вважала поетеса, - дарувати чоловікам свою ніжність, віру в їхню міць і цим підтримувати бойовий дух. Братися за спис - не жіноча справа, але, коли треба буде для здобуття перемоги, жінка стане поряд із чоловіком і піде з ним до кінця:

Гойдайте ж кличний дзвін!
Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть,
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

Лірична героїня її «Вечірньої пісні» готова перебрати у свої долоні, на свої коліна тягарі, які пригнічують душу коханого, своєю ніжністю розтопити його тривоги й цю ніжність передати як найміцнішу зброю для боротьби:

Тобі ж подарую зброю:
Цілунок, гострий, як ніж.
Щоб мав ти в залізнім свисті
Для крику і для мовчань –
Уста рішучі, як вистріл,
Тверді, як лезо меча.

У своїй поезії Олена Теліга прагнула до з'єднання «найкращої жіночности з найкращою мужністю», бо вважала, що таке поєднання має бути характерним для української жінки. Для неї ідеалом українки, який найбільше відповідав добі й до якого вона сама намагалася наблизитися, була жінка, яка «вже не хоче бути ні рабинею, ні «вампом», ні амазонкою. Вона хоче бути Жінкою. Лише такою жінкою, що є відмінним, але рівновартісним і вірним союзником в боротьбі за життя, а головне - за націю».

З початком Другої світової війни настав останній крутий поворот у долі Олени Теліги. Вона разом з чоловіком з 1929 року жила у Варшаві, і коли на польську столицю полетіли німецькі бомби, була серед варшав'ян. Українська еміграція Європи чекала зіткнення Німеччини з Радянським Союзом, з цим пов'язували надії на повернення на батьківщину, сподівання на те, що обидві ворожі сили знекровлять себе у взаємній боротьбі і Україна зможе вибороти свою незалежність. Настав час, коли треба було остаточно вибрати своє місце в боротьбі, і Олена Теліга, яка давно вже сповідувала націоналістичну ідеологію, стає членом Організації Українських Націоналістів.

У грудні 1939 року Теліги переїхали до Кракова, де Олена зустрілася зі своїм давнім знайомим, членом проводу Українських Націоналістів Олегом Кандибою-Ольжичем. Ця зустріч визначила всю її подальшу долю, бо після неї вона приступила до активної роботи в культурній ділянці ОУН. Вона очолила літературно-мистецьке товариство «Зарево», готувала випуск літературного альманаху «Буде буря!», куди включила твори патріотичного звучання, написала до нього передмову, виступала перед слухачами школи організаційного активу з питань української культури й методів її використання для піднесення національної свідомості, брала активну участь у заходах, організованих краківською «Просвітою». А головне - готувала соратників і себе до походу на Схід, в Україну.

З нетерпінням чекала Олена Теліга того дня, коли зможе рушити на Київ. І хоч друзі, зокрема й О. Ольжич, відмовляли, розуміючи, яка небезпека її там чекає, була непохитною в своєму рішенні. По дорозі до Києва вона на якийсь час затрималася у Львові, а потім у Рівному, де працювала в редагованій Уласом Самчуком газеті «Волинь». Прибувши до Києва 22 жовтня 1941 року, Олена Теліга очолила Спілку українських письменників, редагувала «Літаври» - літературно-мистецький додаток до газети «Українське Слово», увійшла до складу організованої О. Ольжичем «Української Національної Ради», писала публіцистичні статті, у яких закликала до єдності української нації у час великих випробувань.

Для неї самої найбільшим випробуванням став момент, коли в Києві почалися арешти гестапівцями українських націоналістів. Керівництво ОУН дало наказ залишити місто всім членам організації, хто вів роботу легально (серед них була й Олена Теліга). Але вона категорично відмовилася виїхати з Києва. Будучи попередженою про можливий арешту приміщенні Спілки письменників, де вона призначила зустріч з товаришами, не скористалася можливістю уникнути арешту, бо не могла допустити, щоб хтось сказав: «У небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертвенність». І як людина, найвищим моральним принципом якої була єдність слова і діла, вона свідомо пішла на смерть. Олену Телігу заарештували гестапівці 9 лютого 1942 р. разом з іншими членами Спілки і її чоловіком Михайлом Телігою. Усіх розстріляли в Бабиному Яру. Точна дата трагедії не відома, але більшість дослідників вважають, що сталося це 21 лютого 1942 року. Саме в цей день вшановуємо пам'ять Олени Теліги та її соратників по боротьбі, покладаючи квіти до хреста на їхній символічній могилі в Бабиному Яру.

Олена Теліга віддала своє життя у боротьбі за Українську державу. І нам, нині сущим, слід пам'ятати, що найкращим пам'ятником цій великій жінці буде утвердження та зміцнення Української національної держави, розквіт її мови та культури. Нам для цього, слава Богу, не потрібно жертвувати життям - необхідно лише своїми діями наближати ту мрію, заради якої жила й загинула Олена Теліга.

Л-ра: Українська культура. – 2006. – № 8. – С. 37-39.

Біографія

Твори

Критика


Читати також