20-12-2016 Олена Теліга 294

Закордон Олени Теліги

Закордон Олени Теліги

Ніна Лебідь

Життя не стоїть, а йде
З гострим сміхом і гострим плачем...
Олена Теліга

Останній її лист був адресований Олегові Лащенку до Праги (уперше надрукований у збірнику «Прапори духа» з випущенням чи скороченням деяких імен та прізвищ). У ньому йшлося про події і настрої в Києві 1942 року і, зокрема, про життя Спілки письменників. Авторка свято вірить, що за «снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна». Про те, що Олена Теліга мала широке коло друзів у Празі (і не тільки вихідців з України), свідчить останній рядок із листа: «Наразі вітаю щиро Вас і всіх празьких знайомих. Прошу написати мені листа з усіма Вашими новинами». Саме Олег Лащенко зібрав після війни друковані за життя письменниці прозові твори для архіву Культурної Рефректури ПУН (Проводу Українських Націоналістів). Вони ввійшли до збірника «Прапори духа».

Подебради й Прага - це два найчисленніші й найпродуктивніші українські еміграційні осередки 20-х років. Тут працювала частина українських науковців, тут згуртувалось найбільше активної української молоді. Період існування вищих українських шкіл у Празі й Подебрадах - окрема сторінка в українському житті, а в житті Олени Теліги - важлива віха. Батько поетеси, видатний гідрограф, професор та інженер Іван Шовгенів (1874-1943), викладав довгий час у Петербурзькому політехнічному інституті, після революції 1917 року він повернувся в Україну, перейшов до Київського політехнічного інституту. Певний час перебував при уряді Української Народної Республіки. У 1922 році професор був запрошений на посаду ректора Української господарської академії в Подебрадах (еміграційний політехнічний інститут). А в 1923 році шістнадцятилітня Оленка вперше переступила кордон. Спочатку в польському Тарнові, де був центр еміграційної України, а згодом, 1924 року, в Подебрадах у Чехословаччині пізнає майбутня поетеса свою знедолену Батьківщину. Не знаючи добре української мови (на це були власні причини), дівчина за рік закінчує «Матуральні» курси і вступає на історично-філологічний відділ Українського педагогічного інституту в Празі (1925 р.). Саме в чужій столиці, у Празі, зустріла Олена Шовгенівна і своє велике кохання. Ідучи якось містом, побачила молодого стрункого, гладко зачісаного студента, котрий, проходячи упевненим кроком, сміливо і твердо глянув у вічі. Наступного дня на вечірці дізналася, що хлопець той - студент лісового відділу, старшина української армії, бандурист і співак Михайло Теліга. Так познайомились чарівна донька ректора і кубанський козак, які згодом одружаться (знову ж таки за кордоном, у Подебрадах), щоб разом пройти нелегку, але насичену подіями та враженнями життєву дорогу і разом ступити за її межу - у вічність. Так із любові до чоловіка народилась повна любов до його ідеалів, і Олена Теліга стала патріоткою.

Не бійся днів, заплутаних вузлом, Ночей безсонних, очманілих ранків.

Хай ріже час лице - добром і злом! Хай палять серце - найдрібніші ранки!

(Олена Теліга) Хоч і важкі, але романтичні й золоті студентські роки минули. Померла 1929 року мати, й Олена Теліга з чоловіком переїхала до Варшави. Приходить важка скитальщина: без праці, без майбутнього. Кругом чужина. Але є власний світ, світ своєї родини, а поряд - він, чоловік і друг, який ніколи не зрадить ні їй, ні Батьківщині. Здійснилося найзаповітніше ще з юності:

...задля мене хтось зуміє йти Крізь всі зневаги так, як я умію.
(Олена Теліга)

А життя у Варшаві ставало все нестерпнішим, немилосерднішим. Почалося цькування українців. Українська мова викликала зневагу і відверту ненависть. Аж ось чорною тінню ворожих літаків заступив сонце день 1 вересня 1939 року, коли польська столиця здригнулася від вибухів бомб. Прийшла війна. Почався іспит для всіх народів і для кожного зокрема. Олена Теліга витримала його: «Це маю нагоду перевірити себе, свої нерви. Я тішусь цією пробою. Я знаю, якою я буду, коли покличе мене фронт моєї Батьківщини». День капітуляції Варшави сприйняла тяжко. Не могла дивитись на те, як поляки товпилися біля машин, з яких німецькі солдати кидали шматки хліба, голосно обурювалася жінками, котрі вступали в приязні розмови з окупантами. Вона була вища за тих, хто ще недавно так принижував і зневажав її. Варшава стала остаточно чужою.

У грудні 1939 року Олена Теліга приїздить до Кракова, де зустрічається і співпрацює з Олегом Кандибою-Ольжичем (знайомство їхнє відбулося ще в юності). Колись вони були чужі й незрозумілі один одному, тепер же - однодумці.

Німецька політика щодо української еміграції була однозначною: не допустити розвитку українського культурного життя, школи — лише початкові. Олена і тут знайшла для себе справу, яка допомагала її Батьківщині зміцнювати духовні позиції у тяжкі часи випробування. Але мрія повернутися на рідну землю не залишала мужню жінку. І ось Олена Теліга мала дістатися Львова, а згодом і Києва, щоб працювати на благо незалежності України. Час чекання зустрічі з Батьківщиною добігав свого кінця: це був найкращий, найжаданіший момент її життя. Краків перестав для неї існувати. Уся вона, вся її знеможена розлукою душа рвалася туди, де пройшло дитинство, де билося серце України, - до Києва. Про небезпеку не думала.

Улітку 1941 року нелегально перейшла кордон і була у Львові, у вересні 1941 року - в Рівному. Бачила, як порядкували зайди на рідній землі, як катували людей, котрі не корилися, як нищили націю і її духовність. Стискалися зуби і кулаки, а серце рвалося до боротьби за визволення. У жовтні 1941-го року після довгих років розлуки Олена Теліга знову в’їздила до свого Києва, щоб уже повік бути з ним разом. Так здійснила вона заповітну мрію, леліяну впродовж сімнадцяти років поневірянь по чужих краях.

«Як нецікаво вмирати на старість від хвороби печінки», - часто казала Олена. Старість її не застала. «Вона належала до того покоління, що не тільки гарно жило, але й велично вмирало», - писав Олег Жданович. А поетка напророкувала:

І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання.
(Олена Теліга, Лист)

Лютневий ранок 1942 року став останнім у величному і красивому житті Олени Теліги. А в тридцять четвертій камері залишився видряпаний напис: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». Зверху – тризуб.

Л-ра: Рідний крй. – 2004. – № 1(10). – С. 34-35.

Біографія

Твори

Критика


Читати також