Еволюція та метафорична мова
Професор біології та неврології Стенфордського університету Роберт Сапольскі розповідає, як у людини розвивалась метафорична мова, чому фігуральні вислови, порівняння і притчі мають таку владу над нами і як слабка здатність мозку розрізняти метафоричне й буквальне допомогла нам створити мистецтво, навчитися відчувати чужий біль і почуватися заплямованим при здійсненні аморальних вчинків.
«Війна, вбивство, музика, мистецтво. У нас не було б нічого без метафор»
Люди звикли бути унікальними з багатьох поглядів. Ми — єдиний вид, який придумав різні інструменти, вбивав одне одного, створював культуру. Але кожна з цих припущених відмінностей тепер трапляється і в інших видах. Не такі вже ми й особливі. Однак є й інші способи виявлення, які роблять нас унікальними. Один із них є надзвичайно важливим: людська здатність думати символами. Метафори, порівняння, притчі, фігуральні вислови — усі вони мають величезну владу над нами. Ми вбиваємо задля символів, вмираємо заради них. Однак, символи створили один з найпрекрасніших винаходів людства - мистецтво.
Останніми роками вчені з провідних університетів, у тому числі Університетського коледжу Лондона (Лос-Анджелес) і Єльського університету, досягли дивних результатів у сфері розуміння нейробіології символів. Науковці дійшли висновку: мозок не дуже вправний у розрізненні метафоричного й буквального. Справді, як показали дослідження, символи й метафори, а також мораль, яку вони породжують, є продуктом незграбних процесів у нашому мозку.
Символи слугують в ролі спрощеної заміни чогось складного (наприклад, прямокутник із тканини з зірками і смугами репрезентує всю американську історію і її цінності). І це дуже корисно. Щоби зрозуміти чому, почніть із розгляду «базової» мови — спілкування без символічного змісту. Припустімо, вам зараз загрожує щось жахливе, і тому ви кричите щосили. Хтось, хто чує крик, не знає, що означає це страшне «Аааа!» — наближення комети, ескадрону смерті чи гігантського варана? Ваш вигук лише означає, що щось не так — просто крик, сенс якого неясний (без додаткового повідомлення). Це миттєва експресія, яка служить засобом спілкування у тварин.
Символічна мова зумовила величезні еволюційні переваги. Це можна побачити і в процесі дитячого освоєння символізму — навіть серед інших видів. Коли, наприклад, верветки виявляють хижака, вони не просто видають якийсь загальний крик. Вони використовують різні вокалізації, різні «протослова», де одне означає: «А-а-а, хижак на землі, залазимо на дерева», а інші засоби означають: «А-а-а, хижак у повітрі, спускаємося з дерев». Потрібна була еволюція для розвитку когнітивних здібностей, які допомагають виробити цю відмінність. Хто хотів би помилитися й почати дертися вгору, на вершину, коли хижак на всій швидкості летить туди ж?
Мова відокремлює повідомлення від його значення, і, як наші предки-гомініди, далі отримує найкраще з цього поділу — те, що дає великі індивідуальні та соціальні переваги. Ми отримали здатність уявляти емоції зі свого минулого й передчувати емоції, які з’являться в майбутньому, а також речі, які не мають нічого спільного з емоціями. Ми еволюціонували до появи у нас театральних засобів відокремлення повідомлення від сенсу й мети: брехні. І ми придумали естетичну символіку. Зрештою, ці 30000-річні зображення коней у печері Шове насправді не є кіньми.
Наше попереднє використання символів допомогло сформувати потужні зв’язки та правила взаємодії, і людські громади ставали все складнішими та більше конкурували між собою. Недавнє дослідження 186-ти аборигенних громад під керівництвом Ари Норензаяна з Університету Британської Колумбії та Азима Шаріфа з Університету штату Орегон показало: чим більшою була типова соціальна група, тим більше виявлялася ймовірність, що їхня культура створила бога, який контролює й оцінює людську мораль — цей найвищий символ тиску правил.
Як же наш мозок розвивався, щоб стати посередником у цій нелегкій справі? У вельми незграбний спосіб. Як уже мовилось, еволюція не є винахідницею — вона ремісниця, що працює зі шматочками, які їй доступні. Кальмар не може плавати так швидко, як більшість риб, водночас він плаває досить швидко для істоти, яка пішла від молюсків. Саме так і з людським мозком: він досить незграбно обробляє символи й метафори і водночас виконує дуже непогану роботу як для органу, що походить від мозку, здатного обробляти лише буквальну інформацію. Найпростіше пролити світло на цей громіздкий процес за допомогою метафор до двох почуттів, критично важливих для виживання: болю і відрази.
Розглянемо такий приклад: ви прищемили палець ноги. Больові рецептори надсилають повідомлення хребту і — вище — мозку, де різні ділянки приходять у дію. Деякі з цих зон розповідають вам про місцезнаходження, інтенсивність і характер болю. У вас пошкоджений правий палець чи ліве вухо? Ваш палець був забитий чи роздавлений трактором? Це життєво важливий процес обробки болю, який ми можемо знайти у кожного ссавця.
Але є більш обізнані, значно пізніше розвинені, частки мозку в лобовій частині кори, які оцінюють значення болю. Це погана новина чи хороша? Ваш забій сигналізує про початок розвитку неприємної хвороби чи ви просто збираєтеся отримати сертифікат людини, що може ходити по вугіллю, і саме з цим пов’язаний біль? Багато з цих оцінювань відбуваються в ділянці лобової частки кори головного мозку, що називається передня поясна кора. Ця структура бере активну участь у «виявленні помилок», вказуючи на розбіжності між тим, що очікувалося, і тим, що відбувається. І біль з нізвідки, безумовно, є невідповідністю між безболісною установкою (тим, що ви очікуєте) і болючою реальністю.
Тепер давайте трохи заглибимося в роботу Наомі Ейшенбергер із Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. Уявіть, що ви лежите в сканері мозку і граєте віртуально в м’яч: ви і двоє в іншій кімнаті кидаєте кіберм’яч через екран комп’ютера (насправді не існує двох інших людей — тільки комп’ютерна програма). У контрольних умовах вам повідомляють у середині гри, що з’явився збій у роботі комп’ютера, і ви будете тимчасово відімкнені. Ви дивитесь, як віртуальний м’яч перекидається між двома іншими людьми. Тобто саме в цей момент в умовах експерименту ви граєте з двома іншими, і раптом вони починають ігнорувати вас і кидати м’яч тільки між собою. Агов, чому ж вони більше не хочуть грати зі мною? Проблеми середньої школи повертаються до вас. І сканер мозку показує, що в цей момент нейрони у вашій передній поясній корі активуються.
Інакше кажучи, відторгнення вас ранить. «Ну, так», — скажете ви. «Але це не те ж саме, що прищемити палець на нозі». Але вся справа в передній поясній корі мозку: абстрактний соціальний і справжній біль активують одні й ті ж нейрони в мозку.
Ще далі у своїй роботі просунулися Таня Зінгер і Кріс Фріт з Університетського коледжу в Лондоні. Коли досліджуваний перебував у сканері мозку, через електроди на пальцях йому робили м’яку шокотерапію. Усі звичайні ділянки мозку активувалися, у тому числі й передня поясна кора. Після цього експеримент повторювався, але за умови, що досліджувані дивилися на своїх коханих, які отримували таку ж м’яку шокову терапію в таких же умовах. Ділянки мозку, які за таких умов запитують: «Це мої пальці болять?» - перебували в мовчанні, тому що це не їхня проблема. Але передня поясна звивина досліджуваних активізувалася, і вони починали «відчувати чийсь біль» — і це аж ніяк не стилістична фігура. Їм здавалося, що вони теж відчувають біль. Еволюція у своєму розвитку зробила щось особливе з людьми: передня поясна кора стала майданчиком (звісно, метафорично) для створення контексту болю як основи для співчуття.
Але ми — не єдиний вид, здатний до емпатії. Шимпанзе демонструють співчуття, коли, наприклад, виникає необхідність доглядати когось, кому дісталося від агресивного випаду іншого шимпанзе. Ми також не єдиний вид, у якого є передня поясна кора. Однак дослідження показують, що передня поясна кора мозку людини є складнішою, ніж у інших видів, більше пов’язана абстрактними й асоціативними ділянками головного мозку — ділянками, які можуть привернути нашу увагу до світових страждань, а не до болю в пальцях ніг.
І ми відчуваємо чужий біль, як жоден з інших видів. Ми відчуваємо цей біль на великій відстані, саме тому ми готові допомогти дитині-біженцю на іншому континенті. Ми відчуваємо цей біль крізь часи, переживаючи жах, який охоплював людей, що залишилися в Помпеях. Ми навіть відчуваємо емпатичний біль, побачивши певні символи, зображені у пікселях. «О ні, бідні На’ві!» — ридаємо ми, коли велике дерево знищують в «Аватарі». Оскільки передня поясна кора має проблеми з запам’ятовуванням того, що все це «лише фігуральні вислови», вона функціонує так, ніби ваше серце в буквальному сенсі розривали.
Метафори, порівняння, притчі, фігуральні вислови — вони мають величезну владу над нами. Ми вбиваємо заради символів, вмираємо за них.
Розгляньмо іншу сферу, в якій наша слабка здатність керувати символами додає величезної сили унікальній людській якості - моралі.
Уявіть, що ви перебуваєте в сканері мозку й через переконливе прохання вченого куштуєте якусь гнилу їжу. Щось згіркле, смердюче і на вигляд дуже неїстівне. Це активізує іншу частину лобової кори, острівцеву частку (острівець), яка, крім інших функцій, відповідає за смакову й нюхову огиду. Острівець посилає сигнали нейронів до м’язів обличчя, які рефлексивно стискаються так, щоб ви могли негайно сплюнути, і до м’язів вашого шлунку, які сприяють блювоті. У всіх ссавців є острівець, який бере участь у процесі появи смакової огиди. Зрештою, жодна тварина не хоче спожити отруту.
Але ми — єдині істоти, у яких цей процес слугує для чогось абстрактнішого. Уявіть, що ви їсте щось огидне. Уявіть, що у вас в роті повно сороконіжок, як ви їх жуєте, намагаєтеся проковтнути, як вони там борються, як ви витираєте зі своїх губ слину з їхніми ніжками. У цей момент над острівцем вибухає грім, він тут же включається в дію й посилає сигнали відрази. А тепер подумайте про щось жахливе, що ви колись зробили, про щось, безсумнівно, ганебне і непристойне. Острівець активується. Саме ці процеси й породили основний людський винахід - моральну відразу.
Чи не дивно, що острівцева частка людського мозку бере участь у продукуванні моральної відрази нарівні зі смаковою? Не тоді, коли поведінка людини може змусити нас відчути шлункові спазми і неприємні смакові відчуття, відчути сморід. Коли я почув про бійню в школі в Ньютаун, я відчув біль у животі — і це не була якась символічна фігура мови, покликана показати, як мене засмутили ці новини. Я відчував нудоту. Острівець не тільки спонукає живіт очистити себе від токсичних харчових продуктів, він просить наш шлунок очистити реальність від цього жахливого випадку. Відстань між символічним повідомленням і сенсом стискається.
Як з’ясували Чен Бо Чжун (Chen-Bo Zhong) з Університету Торонто й Кеті Лілженквіст (Liljenquist) з Університету Брігама Янга, якщо ви змушені розмірковувати над своїм моральним злочином, то ви, найімовірніше, підете після цього мити руки. Але вчені продемонстрували щось ще більш провокаційне. Вони просять вас поміркувати над своїми моральними недоліками; після цього вас ставлять у позицію, в якій ви можете відповісти на чийсь заклик про допомогу. Борсаючись у своїй моральній розбещеності ви, ймовірно, прийдете на допомогу. Але тільки не тоді, коли у вас була можливість помитися після своїх моральних копань. У цьому разі вам вдається «компенсувати» свій злочин — ви немов змиваєте свої гріхи і звільняєтеся від чортових темних плям. Понтій Пилат і Леді Макбет могли б читати лекції на наукових конференціях з цієї теми.
Показово, що спосіб, за допомогою якого наші мізки використовують символи для розрізнення відрази (фізичної) і моралі, також можна застосувати до політичної ідеології. Робота вчених, таких як Кевін Сміт (Kevin Smith) з університету штату Небраска, показує, що в середньому в консерваторів нижчий поріг фізіологічної відрази, ніж серед лібералів. Подивіться на картинки з зображенням екскрементів або відкритих ран, заповнених личинками, — якщо ваш острівець почне шаленіти, велика ймовірність, що ви консерватор, але тільки в соціальних питаннях, що стосуються, наприклад, одностатевих шлюбів (якщо ви гетеросексуальні). Але якщо ваш острівець зможе переступити через огиду, ймовірніше, ви ліберал. У дослідженні Йоель Інбар (Yoel Inbar) з університету Тілбург, Девіда Пізарро (David Pizarro) з Корнелла й Пола Блума (Paul Bloom) з Єлю учасники, поміщені в кімнату зі сміттєвим кошиком, що виділяє страшенний сморід, «показали меншу теплоту до геїв, порівняно з гетеросексуальними чоловіками». У контрольній кімнаті, де не було смороду, учасники однаково оцінили геїв і гетеросексуальних чоловіків. У пікантному (цікавому), розумному, реальному прикладі з життя, кандидат консервативного «Руху чаювання» (Tea Party movement) Карл Паладіно розіслав рекламні листівки, просочені запахом сміття, під час своєї первинної кампанії під час виборів на пост губернатора Нью-Йорка у 2010 році від Республіканської партії. Його кампанія проголошувала «Щось дійсно смердить в Олбані». У першому турі Паладіно здобув перемогу (однак, коли смердів під час загальних виборів, програв із великим відривом Ендрю Куомо).
Наш хиткий, залежний від символів мозок сформований персональною ідеологією й культурою, що впливають на наше сприйняття, емоції й переконання. Ми використовуємо символи, щоби демонізувати наших ворогів і вести війну. Хуту з Руанди зображували ворога Тутсі у вигляді тарганів. У нацистських пропагандистських плакатах євреї були щурами, які несли небезпечні захворювання. Багато культур виховують своїх членів — створюють умови для того, щоб вони придбали відразливі символи, які відточують і зміцнюють конкретні нервові шляхи — від кори до острівця, — які ви ніколи не знайдете в інших видів. Залежно від того, хто ви є, ці шляхи можуть бути активовані при баченні свастики або двох чоловіків, які цілуються. Або, можливо, від думки про аборт чи 10-річну єменську дівчину, яка змушена вийти заміж за старого. Наші шлунки починають стискатися, ми на біологічному рівні відчуваємо впевненість, що це неправильно, і ми піддаємося цьому відчуттю.
Той же мозковий механізм працює з символами, які допомагають нам співчувати, входити в ситуацію іншого, обіймати його. Найбільш потужно ця наша особливість втілилася в мистецтві. Ми бачимо майстерність вправного фотожурналіста — фото дитини, чий будинок був зруйнований природним лихом, і тягнемося до наших гаманців. Якщо це 1937, ми дивимося на «Герніку» Пікассо й перед нами — не просто звіринець анатомічно деформованих ссавців. Натомість ми бачимо спустошення і відчуваємо біль беззахисного села Басків, приреченого на заклання в часи громадянської війни в Іспанії. Нам хотілося б виступити проти фашистів і нацистів, які провели повітряну атаку. Сьогодні ми можемо відчувати потребу піклуватися про долю тварин, коли дивимося на простий художній символ — логотип із пандою, що належить WWF.
Наш мозок, який весь час породжує метафори, є унікальним у тваринному світі. Але, очевидно, ми маємо справу з двосічним мечем. Ми можемо використовувати тупий край — той, що демонізуватиме, і гострий — той, який спонукає нас робити добрі вчинки.
Robert Sapolsky «Metaphors Are Us»/Nautil.us.
