Кінець часів для людства

Яких форм набувала ідея апокаліпсису в різні історичні епохи - від біблійних часів до сучасності?

Клер Колбрук - професор філософських наук ім. Едвіна Ерла Спаркса в Пенсільванському університеті, автор книги Death of the Posthuman: Essays on Extinction (2015) - вважає, що сьогодні над нами нависає небезпека особливого, «людського» апокаліпсису і втрати того, що робить нас людьми.

Але коли вона виникла? Яку роль в цьому зіграла епоха Просвітництва? Як кінець світу, яким його зображують у сучасних фільмах, відображає потребу в новому способі життя (альтернативному західному надспоживанню)?

І чому все ж таки «наш світ», в якому ми насолоджувались епохою всесвітньої благодушності, глобальної справедливості та безпеки тільки за рахунок інших, заслуговує на свій Армагеддон?

Публікуємо переклад її грунтовної статті.

Кінець світу - зростаюча індустрія. Передчуттям Армагеддону фактично просякнуто повітря - від сайтів «виживальщиків» до нових академічних дисциплін («дослідження катастроф», дослідження «вимирання»). Людська вразливість в моді.

Паніка стосується не стільки цивілізованих загроз, скільки екзистенціальних.

Окрім апокаліптичних проголошень масового вимирання, змін клімату, вірусних епідемій, глобального колапсу та виснаження ресурсів, нас, здається, хвилює втрата тих рис, які роблять нас людьми. Нам говорять, що соціальні мережі загрожують нашій здатності до емпатії та справжньому спілкуванню.

І ось з’являється катаклізмічне порно і апокаліптичне кіно, в якому зомбі, вампіри, генетичні мутанти, штучний інтелект та інопланетні загарбники так схожі на людину, що змушують нас сумніватися в самому цьому визначенні.

Як ми дійшли до історичної межі, коли людство (технологічно розвинуте як ніколи раніше) відчуває себе все більш уразливим? Відповідь можна знайти в довгій історії того, як ми розуміли сутність «людського» і того, як ця категорія закріплювалася, підживлюючись фантазіями про власну загибель.

Страх людської безпорадності тягнеться ще з Давньої Греції та платонівського міфа про печеру, в якій люди ув’язнені і можуть бачити лише тіні справжніх сутностей, що танцюють на кам’яних стінах. Ми - бранці - прагнемо обернутися до світла і побачити джерело правди, і ми ж опираємося цьому прагненню. В іншому платонівському діалозі, Федр, Сократ побоюється, що саме знаряддя знання - письмо - може нас віднадити від запам’ятовування та самостійного мислення. Нібито визначальний для нас дар розуму - це також те, що ми можемо будь-якої миті втратити, і навіть те, що ми оминаємо.

Ця парадоксальна логіка втрати, в якій ми цінуємо те, що найбільше ризикуємо втратити, має відношеня до наших сьогоденних проблем.

Тільки зіткнувшись з тим, наскільки ми близькі до руйнування, ми можемо почати робити щось; тільки прийнявши вразливість людства як такого, ми можемо отримати надію на створення справедливого майбутнього. Принаймні так стверджують жерці поп-культури, політичної теорії та сучасної філософії. Екологічне руйнування та сила, яка нарешті примусить нас зробити щось з капіталістичним насиллям, як стверджує Наомі Кляйн в своїй книзі «Це змінює все: капіталізм проти клімату» (2014).

Філософ Марта Нуссбаум давно стверджує, що спроби захистити людей від вразливості лежать в основі політичних ієрархій від Платона до сучасності; тільки усвідомивши цінність нашого тілесного життя, емоцій і побоювань, пов’язаних з буттям людини-тварини, ми зможемо зрозуміти й подолати расизм, сексизм та інші прояви ірраціональної ненависті.

Безлад і потенціальні руйнації - це насправді можливість стати міцнішими, стверджує Насім Ніколас Талеб в «Антикрихкості» (2012), а в «Дякую за спізнення» (2016) колумніст Нью-Йорк таймс Томас Фрідман проголошує, що сьогоденна неймовірна «епоха прискорення» - це можливість зробити перерву. Тим часом Інститут майбутнього людства Оксфордського університету проводить дослідження, спрямовані на запобігання екзистенціальних катастроф, водночас працюючи над вдосконаленням технологій і «суперінтелекту».

Саме тут ми можемо виявити тісний зв’язок між крихкістю та міццю. «Людство» - вагоме , але хистке поняття. Історія показує, що чим більше ми визначаємо «Людину» як суб’єкт розуму, удосконалення та прогресу, тим більше ми наполягаємо на глобальній єдності під куполом загального братерства, тим складніше уявити інший спосіб існування людини.

Апокаліпсис зазвичай уявляють як зведення людства до голого життя - відкритого всім формам експлуатації та беззаконного застосування влади. Але ці антиутопійні сценарії майбутнього нічим не кращі тих умов, в яких більша частина людства живе у повсякденній реальності.

Під «кінцем світу» ми найчастіше маємо на увазі кінець нашого світу. Чого ми не питаємо, так це те, хто входить у визначення «Ми», чого коштує існування нашого світу і, в першу чергу, чи є у нас на нього право.

У розповідей про кінець часів довга історія - від біблійської есхатології до середньовічних сюжетів про чуму.

Та наш страх особливого, «людського» апокаліпсису починається з епохи Просвітництва у 18-ому сторіччі. То було інтелектуальне джерело сучасного визначення «людства» - спільноти ближніх, об’єднаних загальним володінням розумом і правами. Цей гуманістичний ідеал продовжує живити прогресистський активізм і демократичний дискурс дотепер.

Проте має сенс повернутися на крок назад, до більш раннього вислову Рене Декарта: «Я думаю, отже існую», - і спитати, що дозволило ізольованому Я піти від світу і присвятити твори, читання та красномовство захисту ізольованого та бездомішкового его.

Або переміститися на кілька сторіч уперед, в 1972-й та роздивитися, звідки у Мері Волстонкрафт з’явився час вивчати права чоловіків і після цього вимагати прав для жінок.

Прозаїк Амітав Гхош вичерпно відповідає на це питання в своєму дослідженні глобального потепління «Велике божевілля» (2017). За його словами, колонізація, імперія та зміна клімату нерозривно пов'язані як практики.

Ресурси того, що стало Третім світом, були необхідні для створення комфортного існування сучасного середнього класу, але ці ресурси не могли бути доступні для всіх:

«… ті способи життя, які роблять можливою сучасність, можуть практикуватися лише меншістю… Кожна родина не може мати два автомобілі, пральну машину і холодильник - не через технічні чи економічні обмеження, а тому, що світ би задихнувся від цього.

Гош відкидає один із найважливіших аспектів юдської історії: уявленя про те, що вона повинна йти шляхом прогресу й інклюзивності, доки вигоди не будуть доступні всім.

Я б додала ще одну деталь у цей популярний сюжет: просвітницька концепція прав, свобод і гонитви за щастям була б можливою, якби Захід не насолоджувався ледарством і технологічною витонченістю, що забезпечують існування все більш ліберального середнього класу.

Встановлення базових людських прав могло стати загальною моральною турботою лише тому, що матеріальне існування сучасної людини ставало все більш комфортним - насамперед завдяки економічним вигодам, отриманим за рахунок загарбання, колонізації та поневолення інших.

Було неможливо виступати проти рабства і поневолення (у прямому та переносному значенні), доки більша частина планети не була підпорядкована промисловості, яка видобуває природні ресурси.

Отже, права, призначені «для всіх», спиралися на зневагу тим фактом, що сприятливі умови були досягнуті ціною життя інших людей і не-людей. По-справжньому загальне забезпечення безпеки, гідності і прав здійснилося лише завдяки тому, що бенефіціари «людства» захистили власний комфорт і статус, зробивши тих, кого вони вважали менш людьми, ще більш вразливими.

У появі гуманізму вісімнадцятого століття цікаво не тільки те, що для нього була потрібна історія підпорядкування, яку він пізніше заперечував. Цікаво також те, що сама ідея «людства» продовжувала бути пов’язаною з цим підпорядкуванням. Витративши багатства, витягнуті з тіл і територій «інших», західна думка почала розширювати категорію «людства», захоплюючи за допомогою аболіціонізму, звільнення жінок і руху за загальні виборчі права все більше тих, хто колись був виключений.

Дивним чином ці зміни нагадують заяви сьогоднішніх техно-мільярдерів, які, витягши неймовірний прибуток з механіки глобального капіталізму, говорять тепер про необхідність безумовного базового доходу, потрібного для згладжування наслідків автоматизації і штучного інтелекту. Зрештою, панування може дозволити своє виправлення тільки з позицій неробства.

Та є нюанси. Незважаючи на те, що «людяність» стала невід'ємною і невідчужуваною, деякі все одно могли «реалізуватися» як люди в більшому ступені. Поки людство розширювалося, прагнучи захопити вразливих, ризик того, що «ми» зісковзнемо назад в напівлюдський або нелюдський стан, здавався більш реальним, ніж коли б то не було, і тому були потрібні все більш піднесені і чіткі концепції «людини».

Цю динаміку можна простежити на прикладі дискусій про рабство вісімнадцятого сторіччя. На той час практика стала огидною не тільки тому, що вона дегуманізувала рабів, а й тому, що сама можливість поневолення деяких людей, які не бачать свого потенціалу як раціональних суб'єктів, вважалася згубною для всього людства.

У «Захисті прав жінки» Мері Волстонкрафт порівнювала становище жінок з рабським, але наполягала на тому, що рабство не дозволяє нікому бути справжнім паном. Поневолюючи інших, «ми» стаємо більш грубими і примітивними, стверджувала вона.

«Жінки можуть бути зручними рабинями, - писала Воллстонкрафт, - але рабство буде невблаганно впливати, принижуючи як пана, так і його жертву».

Ці твердження мали на увазі, що право на свободу було природним станом «людини» і що справжні рабство і неволя більше не були серйозними загрозами для «нас».

Коли Жан-Жак Руссо стверджував в «Суспільному договорі» (1762), що «людина народжується вільною, а між тим скрізь вона в оковах», він точно хвилювався не за тих, хто дійсно був у кайданах; схожим чином і «кайдани духу» Вільяма Блейка мають на увазі, що справжній жах - це не фізичне ув'язнення, а здатність поневолити самого себе, втративши здатність мислити.

Я, звісно, не стверджую, що в рабстві є щось природне чи неминуче. Я говорю лише про те, що ті ж автори, які виступали проти рабства, які стверджували, що рабство не підходить людині за його природою, втім, сприймали протиприродну і жахливу можливість рабства як надто близьку для людей в їх справжньому положенні. Але не відкритість світу в світлі власної вразливості, а протилежна тенденція стала переважаючою.

Саме тому, що люди можуть не впоратися з реалізацією власного раціонального потенціалу і опинитися «всюди в кайданах», вони повинні ретельно забезпечувати безпеку свого майбутнього. «Людство» слід берегти і захищати саме тому, що воно було так вдало піднесено над рівнем голого життя.

Небезпека скочування до «людського» перетворилася в силу, яка зміцнювала і розширювала цю категорію. І тому рабство сприймалося не як історичне становище деяких людей, погноблених грубими, нелюдськими і переважаючими силою чужинцями; це була постійна внутрішня загроза, привид крихкості, що виправдовує спрагу влади.

Чи відрізняються історії, які ми розповідаємо собі сьогодні? Кіно - цікавий барометр культурних настроїв. У 1970-их рутинною рисою фільмів-катастроф була присутність локальних лих, приміром, корабельних аварій, палаючих хмарочосів і акул-людожерів. Тепер ми переживаємо за все людство. Нам загрожують не окремі випадки, але люди.

Пустка «Інтерстеллара» (2014 ) позбавлена ресурсів через надспоживання; зведений до рабського існування світ «Елізіума» (2013) - результат видової боротьби, протягом якої деякі отримують усі збережені ресурси, а ті, хто залишився на Землі, насолоджуються життям, повним кабальної праці. Кінець світу настільки став частиною нашої культурної уяви, що, розважаючи себе, ми думаємо не про те, чи станеться він, а про те, як він станеться.

Та, якщо придивитися, можна побачити, що більшість сюжетів про кінець світу закінчуються як сюжети про його порятунок. Поп-культура, може, і збільшила масштаби та інтенсивність катастроф, але компенсувала це більш впевненими і закінченими хеппі-ендами. У фільмі «Інтерстеллар» протистояння передового духу дослідження космосу і жалюгідної, ледве виживаючої бюрократії, знаходить свою кульмінацію в порятунку світу космонавтом у відставці.

Навіть похмура кіноверсія (2009) роману Кормака МакКарті «Дорога» (2006) закінчується тим, що маленький хлопчик знаходить сім'ю. Знекровлені, рабські, зруйновані і мляві ландшафти - це можливість для «людства» зіткнутися з небезпекою не-існування заради досягнення більш життєрадісного майбутнього.

Ці фільми вказують на потребу в нових способах життя. В «Аватарі» (2009) мілітаристський, грабіжницький Захід вторгається на планету Пандора, щоб розробляти поклади «Унобтаніуму»; ці плани руйнують аборигени Наві, чиє ставлення до природи не привласнююче, а симбіотичне.

Саме екологічна мудрість і гармонійність місцевих жителів допомагають перемогти над інструментальним розумом корисливих загарбників. У фільмі «Божевільний Макс: Дорога люті» світ майбутнього, який втратив ресурси, контролюється хижацькою, паразитарною, марнотратною елітою. Порятунком стає Реконкіста гурту екологічно просунутих, альтернативно мислячих жінок, обдарованих міфічною мудрістю, які й роблять можливою остаточну перемогу над корисливістю тиранічної сім'ї кровопивць.

Ці історії спираються на квазі-тубільні і феміністські образи суспільства, основаного на альтернативі Західному надспоживанню; обидва сюжети про катастрофу завершуються тріумфом інтуїтивного, цілісного способу існування над імперіалізмом і мілітаризмом. Вони не просто підносять пост-пост-апокаліптичне майбутнє в мажорних тонах, але роблять це, апелюючи до образу більш великодушного і екологічно просунутого людства.

Ці фільми наче шепочуть нам: подивися на сьогодення, і те, що здається безнадійною ситуацією, можливо, насправді виявиться шансом на поліпшення. Той самий світ, який, здається, знаходиться на межі знищення, виявляється в дійсності світом можливостей. І знову самопроголошене всесвітнє людство Просвітництва - те саме людство, що поневолювало і колонізувало на підставі того, що всім «нам» вигідний марш розуму і прогресу, - починає виглядати одночасно крихким і здатним до морального спокутування. Схоже, ми вважаємо, що саме наша слабкість дає нам право на остаточне панування.

Сучасну культуру апокаліпсису лякає не Кінець Світу, а кінець світу - багатий, білий, дозвільний, процвітаючий. Західні зразки життя залежать від того, що французький філософ Бруно Латур називав «поступово cформованим набором невідворотностей», вимагаючи від решти світу жити в стані, який «людство» вважає непридатним для життя. І немає нічого більш нестійкого, ніж істоти, які, зіщулившись на невеликій частині Землі, викачують ресурси з усіх інших місць, переводять туди свої відходи і насильство, а потім проголошують, що це і є спосіб існування людини як такої.

Визначити людство як таке, обмеживши його цією конкретною формою людства, значить сприймати кінець цього людства як Кінець Світу. Якщо все, що визначає «нас», залежить від настільки складного, екплуататорського, привласнюючого способу існування, то, зрозуміло, що занепад цього гіперлюдства бачиться апокаліптичною подією. Ми говоримо собі, що «ми» втратили наш безпечний світ і скоро будемо жити як усі, хто платив за «наше» існування в ролі «людства».

Урок, який засвоїли в цьому аналізі, полягає в тому, що етична спрямованість крихкості повинна бути повернена назад. Чим більше невразливим і життєрадісним людство намагається стати, тим більш уразливим воно повинно бути. Але замість того, щоб дивитися на апокаліпсис як на нелюдський жах, ми повинні зрозуміти, що «людство» завжди перекладало жах на інших.

«Ми» насолоджувалися епохою всесвітньої благодушності, глобальної справедливості і безпеки як спільною метою тільки за рахунок посилення і створення вкрай хистких способів існування для інших людей. Отже, потенційно гальванізуюча катастрофа, яка повинна підштовхнути «нас» до захисту нашої стабільності, - це не тільки те, що багато людей відчувають кожен день, але, можливо, і те, що не слід виключати з нашого бачення майбутнього.

Ось чому сучасні історії про катастрофи все ще продовжують говорити про світ і людей, але це не Світ, а ті, хто вижили, - не «людство». «Ми» людство, «ми», що бачили себе обдарованими сприятливими умовами, які повинні стати доступними для всіх - це насправді найбільш крихка з історичних подій. Якщо сьогодні «людство» і почало відчувати безпрецедентну вразливість, то це зовсім не тому, що незахищене і вразливе існування випадково і несподівано увірвалося в історію стабільності.

Імовірно, це означає, що на те, що зветься «людством», краще дивитися як на перепочинок і як на посилення непереборної і всеосяжної людської крихкості.

Посилання на джерело: End-times for humanity / Aeon