Пізнай час і себе в часі (До літературного портрета Олександра Шарварка)

Пізнай час і себе в часі (До літературного портрета Олександра Шарварка)

Микола Кодак

Розмову про найновіші книжки Олександра Шарварка стимулювала (й покликала) публікація в «ЛУ» добірки «З рукопису нової книжки «Озоновий острів осени».

Не знаю, що тепер бентежить: часу і простору одежа, в яку убралась телевежа, чи лук пругкого виднокола, чи на стерні, що ноги коле, дання всесильне і чудне - моїх небес життя земне.

Таким виявом внутрішньої збентеженості авторського світосприйняття починає своє поетичне звернення Олександр. Закінчує ж газетну добірку багатозначно промовистим віршем «От і все», третя строфа якого беззнаковий, але все ж інтонаційно виразний:

от і все
на улюблену фразу обіпруся немов на костур от і все без екстазу
зі складної сполуки - в просту із веселої темряви - в пущу із білка - в шкаралущу у цвітінь запитання це поразка чи й далі змагання

Тут справді виразно проситься питальний знак. Хоча загалом, ні «Брама», ні «Янгол хати», супроводжуваний уточнюючими словами «Монологу Олени Шарварок перед своєю однойменною картиною», не так сповіщали, як запитували, перебуваючи у просторі трансцендентного там, де поет взагалі полюбляє мандрувати - між небом і землею, - звідти легше запитувати про те, чому, вочевидь, і відповіді немає.

Попередником газетної добірки була книжка «Транскрипція часу» (Київ: «Світлиця», 2005). Вона пронизана пафосом омріяної цілісності, органічної й природної для людського єства:

Човни пливуть. Керманичі незрушні.
Що десь пороги - їм ще невтямки.
І гори, й степ, і дві самітні душі в єдине в’яже течія ріки.
Отак і ми, мій друже-побратиме, коли вода з порогів шугоне, не роз’єднаєш зриме і незриме і не поділиш цілого мене.

Поетично асоціативна думка доконечне й зримо увінчала цю строфу промовистою по суті «пуантною», кінцівкою.

Заспівом другої частини книжки стали рядки:

Як наше слово прагне глибини, як подумки блукає глибиною!
...а джерело увіч зажебонить і сказане розплескає з водою...
Як наше слово прагне висоти - зорею пирсне і сльозою зблисне!
...а зірка й до землі не долетить і сказане закреслить незумисне...

Сумарно взяті, строфи ці прикметно націлені, «запрагнені» чи то «висоти», чи то «глибини». Тобто вертикально зорієнтовані за традиційним напрямком романтизму.

Прозово-публіцистичне видання О. Шарварка «Від Апостола до Яготина» є книжкою «вражень, настроїв, версій», як повідомляє жанроорієнтуючий підзаголовок (Київ: «Фенікс», 2004). І її завершує поетична строфа «Замість портрета автора - лірична мініатюра, яку варто навести.

Моя провина не тяжка, але ж таки провина: схолола серця половина, немов згоріло півстіжка.
Така утрата не із тих,
яку хто-небудь помічає, хіба що більшає печалі та менша марив золотих...
...душа озветься переміні, і в непробудний чорний час мою провину, ніби іній, із гілки струсить дитинча...

Ці «півстіжка», а ще більше - орудно струшена (дитинчам!) з гілки провина, дуже влучно й виразно виявляють в авторові публіцистичної книжки питомого поета.

Майже всуціль «апокаліптична» (за жанровим визначенням) книжка поезій «Трикирій», тобто «світильник істини ласкавий», вже в березні 2005 року вийшла у видавництві «Толока». Зі строф цієї книжки я вирізню один вірш, спрямований у далеч часу.

...з-під повік здивування, з-під моху й піску оживають міста: херсонеси, помпеї і трої...
Добуваємо вість із мовчання мозаїк і зброї, приміряємо попіл на власну парсуну пласку. Сповідаймося мертвим!
Вони, як розкришені грані, кинуть світло в усі найтемніші кутки: і туди, де свобода святила мечі для тиранів, і туди, куди воля складала завбачно замки.
...тут лунали пісні...
...там згорало без попелу слово...
...скільки зраджених доль на гектарі розритих могил!
Маслаки безіменних розкидані, наче дрова, щоби вічний вогонь запалити герої могли.
В темних закутках досі ворушаться привиди й тіні, неподілене - ділять, незаймане - гребом гребуть. Досі ще бенкетують портрети парадно настінні, упізнавши той самий наказ і ту саму юрбу...
...умирають міста...
...осипаються крем’яшки гриму...
Над могилою Трої схиляється місто нове, як назвемо його:
Вашингтоном, Полтавою, Римом
через кілька століть,
через кілька куценьких давен?
(МІСТА. Апокаліпсис)

У цьому мініатюрному творі поетові вдалося проілюструвати цілком протилежні історичні фази життя різноликих топосів - архаїчних і похованих у небутті, й порівняно молодих, яким, незважаючи на перебуте, іще належить пізнати час, щоб увійти у шліманську добу.

Завершити наше недовготривале поринання у вигадливу стихію Шарваркових пошуків буде доречно прийняттям посланої нам купелі з поеми-феєрії «Дощ» (Київ: «Толока», 2005).

Несподіваний дощ починається (...із нічого: просто-він, просто-так, просто-є...).

І враз після цієї несподіванки - практично раптовий обрив:

...і зозулька-рябулька уже не кує мені літ, і не скажеш лихого (спересердя!)...

Що ж, власне, феєричного в цьому жанрі? Напевно, те, що поема у Шарварка - насамперед - суто ліричний (як вірш) жанр. Тож припускаємо, саме ліризм і формує «феєричність».

Композиційно поема насичена внутрішнім драматизмом. Це не той драматизм, що ось-ось зірветься на крик чи якусь іншу форму озвучення, ні. У Шарварка дуже щільна сув’язь внутрішньої образності з образом-стрижнем. Заявлено ж про це в розділі поеми:

Коли інші не сохнуть, всихаючи, ти, мій Доще, вщухай, не вщухаючи, йди - не йди, але Краплю яви, як мене з голови...
з голови, що комусь заважала,
й тепер - заважальниця (бо ж болить - не болить,
все одно - вболівальниця!), що колись не хилилася, бо я-ДОЩ!

Композиційно наскрізний оповідний прийом у поемі «Дощ» репрезентовано розділом наративних «голосів». Так, у V розділі закомпонований «голос-1», що промовляє до автора, як до «друга-поета»:

Друже-поете, серце - не камінь, слово - не криця: дощ-не вода,
ти його, ніби Господньої кари, устерігайся!..

Інша мовна «партія» навіть у межах однієї частини відділяється автором в сурядний підрозділ за допомогою службової цифри

«2»:

«Дощ - не вода...» Що правда - те не гріх.
Я Дощ люблю, як непростимий сміх, коли наразі велено мовчати.
Дощ не годиться в члени й кандидати, бо може тільки все своє віддати, і не всім, а - кожному, бо ще не знає всіх, він може все, та досі ще не зміг себе всього, аби не прогадати, за п'ять купити і за сім продати...

Видається, що на різноголосу структуру в поемі О. Шарварка покладено певні, і то чималі, публіцистичні (читай: політичні!) завдання. І в поемі з сучасного життя усе це цілком виправдано. Належно налаштоване вухо в поетичному вислові вловить чимало «ходячих» обертонів.

Тож вчитаймося (вслухаймося) у «Контроверзу (голос-3 )»:

Наша журба - всенародне надбання, тут, як у храмі, шепочуть уста:
«Стань на коліна і неба дістань, розсуд і віра-твоє величання...»

Літератури зашмульгане ситечко не просіває, в діряве коритечко Дощик не крапає - нафта і газ плодять, годують, збагачують нас, чуєш, поете?..

Роздуми про значуще й незначуще, про число й нуль якось мимохіть проникають у тканини поеми О. Шарварка. Фактично, з ними в структурі твору постає дещо більше - те, що має і свою категорію і водночас перебуває десь на периферії поетики, що визнано і не визнано.

Такий стан у поетиці не можна вважати за нормальний. Але це вже неодмінний супутник певної надмірності минулого теоретизування, може, навіть претензійного радикалізму цієї галузі, ортодоксії соцреалізму та непереосмисленої партійності, яку вже давно годилося б співвіднести з Франковою категорією сторонництва, що, по суті, синонімічна з нею, але позбавлена ортодоксальності.

Дещо подібне відбувається і з НУЛЕМ. Термінологічно він значиться за постмодернізмом з «нулевим градусом письма», прописаним за Р. Бартом. У вільному ж польоті (чи блуканні) на нуль охочих чимало, бо, як говорить О. Шарварок:

НУЛЬ-завжди нувориш, огуда Дощу і води, що затопом хлине сюди, змивати незмивні сліди злочину і благочинності з кожної первовітчизності, шуканої і ошуканої континентальними шухерами, шуканої і віднайденої конституційними найдами і приблукальцями.

За своїм поетичним складом поема О. Шарварка «Дощ» - переважно ліричний монолог. Він інтонаційно розмаїтий, але не позбавлений «уколів», певної авторсько занозистості, певного наміру подратувати, а то й сказати дещо посутнє, хоч і болісне. Так, на початку розділу VIII, названого однотипно: «Контроверза (голос-2)», автор дратівливо-сердито промовляє до своїх узагальнено взятих «колег»:

- Кваша-каша-манаша - ось поезія ваша, друзі-романтики, ще й романтулики: спершу-бантики, потім - нулики...

Під наступною числовою позначкою О. Шарварок знову проставляє свій «маркер», звертаючись до наскрізного образу Дощу, усіляко розробляючи ту чи ту тему (або відгалуження), що мислиться то як лірико-філософська медитація, то як своєрідний лейтмотив:

Час Дощем виявляє причетність до уявлень про Бога
і про безконечність синього і золотого.
..час- це барва страху нутряного: крин - рожевий, зелена - цибуля, сіра (в голосі навіть) - зозуля, галка-чорна, червоне-у спомині...
Ми червоним, як медом, напоєні...

Уже згодом, після наступного переділу, автор згадує один зі своїх улюблених поетичних жанрів - «рак літеральний», започатковуючи ним доймисто-діткливий «абзац»:

КОЗАК КАЗОК - ось хто ти, українцю.

Безпосередньо перед цим - іще одне осмислення нуля:

(а НУЛЬ... а що той НУЛЬ казав, коли купив Сінний базар й спромігся сало полюбити,
а не свиню
чи то пак пацю, - вона ж символізує працю і націю найближче до НУЛЯ, а я ту пацю-націю... а я люблю чи ні?..)

Далі - ще один «літеральний рак»: «...I ВАРТА ТРАВ»; а ближче до завершення - чергове осмислення нуля в поезії «Крапелина на долоні» у контексті вікопомної історії Барутина.

Здобуває в «Дощі» О. Шарварка певний асоціативний простір для перегуку з Шевченком, для патріотичних мотивів, для задушевного дотику серцем:

Моя Україно!
О, як тебе мало!
І як забагато тебе, хоч діли,
неначе останній сухарик, коли вмираєш із голоду... змолоду...
(І я байдужію до жита й картоплі, калини, ожини, верби, солов’їв, навчившись із допру сміятися в допрі, затим обкарнавши крильцята свої).

Кінцівка поеми «Дощ» витримує заповідний приспів-призвук: «...Дощ водою не зробився», бо, на думку ліричного героя:

...не знає Дощ спокус когось вдавати, він - тільки рух, не хмара й не вода, що напуває корінь молочаю...

Заключним акордом - ім’я авторової дружини, попереджене внутрішньо-звуковим:

Несподіваний Дощ.

Крапля перлом цвіте, і долоня довірливо морщиться... чую альт (соль-мажор):

«Та накинь же хоч щось - передощишся!..»

Л-ра: Київ. – 2007. – № 1. – С. 162-165.

Біографія

Твори

Критика



Читайте также