Перевесло для всесвітньої історії, або Суягна уява (До літературного портрета Олександра Шарварка)

Перевесло для всесвітньої історії, або Суягна уява (До літературного портрета Олександра Шарварка)

Анатолій Жикол

Назву нової книги «Від Апостола до Яготина» (K.: «Фенікс», 2004) автор декодує у такий спосіб: «Враження. Настрої. Версії», — хоча, поза сумнівом, подібна сегментація вельми умовна, позаяк визначити жанрову «стать» цієї художньої мозаїки — то марний клопіт. Ось, до прикладу, «Тля гіперболи, або Іронічні нотатки з приводу ювілейно-бенефісних Орфеїв».

«...подумки благословімо фартових золотофортунників та золотокнижників — якщо час не вигадує героїв, то герої самі вигадують його. І цей час — наш. Ось він, тутечки: від медалі до ордена, від звання до посади, від фуршету до бенефісу, від печатки до постамента і т. д. Sapienti sat! — «Мудрому досить», — як звикли прощатися наші славні пращури після того, як моторний парубок Еней запліднив неродюче лоно Етрускії українсько-римським сім’ям...»

І трохи далі: «Цілком слушно, хоч не завжди й доречно, нарікаючи на постійний агресивний тиск російської культури, ми незрідка, свідомо чи мимоволі, спрощуємо та вульгаризуємо рідну. Самотужки. Без жодної на те принуки. І навіть не лише антихудожніми текстами (згадаймо того ж таки А. Демиденка «Пісню про Старокиївський район» чи гімн Київського національного університету), а квапливо- жадливим потягом до лаврового вінка чи бодай лаврового віника з високопоставлених сіней влади, що недвозначно асоціюється з браком внутрішньої свободи (отже, і краси), утробною неситістю...»

У цьому, здавалося б, рустикальному еклектизмі стилю майстерно поєднано елементи памфлету з виразними художньо-публіцистичними деталями й нюансами, почасти доведеними до гротеску. До слова, переважна більшість уміщених у книзі есеїв, розвідок, критичних статей, з-поміж яких слід вирізнити насамеред «Tabula rasa, або Сало — воно і в Москві сало», «Про те, як зустрілися Вишня й Герінг, або Газетна групівщина як символ «совєтизму» в мистецтвознавстві», «Чесний письменник, або Налягай на гіперболу, щоб літоті заціпило», «Позиція, або УПА-в-СІЧ викликає на змагання СПУ-2» та інші, вирізняються передовсім саркастично-буфонною стилістикою.

А от мінорно-щемлива (аж зашпори в душу заходять!) тональність мініатюри «Самотність» переконує, що перед нами — неприхований лірик-екзистенціаліст, отой, котрий засвідчив свою з’яву на світ Божий ще року 1980 поетичною збіркою «Міра вогню». Можливо, вона істотно й не вирізнялася тоді з численної шеренги перших видань молодих авторів, проте відверта щирість, сповідальність не тільки приємно бентежили, а й почасти спонукали до пошуків відповіді на дражливо-сакраментальні запитання: хто ти єси? навіщо ти прийшов на цю землю? задля чого живеш?

Та й по виході наступних книжок — «Тиждень райцентру» (1983), «Перевесло з маминих рук» (1987) лишень найчутливіші до всього талановитого, найпрозірливіші критики та ще хіба що вузьке коло приятелів, з якими Шарварку довелося варитися в одному «казані», здатні були розгледіти за тими артефактами поета, як мовиться, від Бога. За часів, коли «цнотлива» цензура вилучала безжально не те що усе найболючіше, найсокровенніше, а навіть ось такі безневинні рядки, як-от «минає життя, наче усмішка жінки жарка по любовній знемозі», чи й можна було розпізнати справжнє неспотворене обличчя автора?

Втім, ці поезії, мовлені на початку 1969-го року, таки з’явилися друком майже через тридцять (!) років у збірці з трохи авантюрною назвою «Всесвітня історія» (1997). Кажу авантюрною, позаяк умістити всесвітню історію у поетичній збірці обсягом 48 сторінок, певно, не ризикнув би і сам її «батько» Геродот. Але ж, як запевняв колись древніх греків ідеаліст Платон, якщо «історія — це анамнезис, суть спогад душі», то, вірогідно, увібгати її мемуари не те що в одну сторінку, а й в кілька поетичних строф не видається проблематичним, оскільки, як запевняє наш патріарх Павло Загребельний, «історія — це насамперед мистецтво, а вже тоді наука».

Проте Шарварок знаходить своє перевесло, аби підперезати ним осяжне неосяжне, оскільки переконаний, що всесвітня історія нині пишеться там, де

...хвилі Світового Океану давно підмили призьбу нашої хати стіни осіли солома зогнила відтоді липучим потом бралося тіло завжди щойно відчувши солоний присок із хвиль безконечних високих неначе над Баришівкою грай-дуга...

Ці трагічно-виразні сьогоднішні реалії тотальної руйнації українського села, духовної аури людини, болять поетові, бо ж, певно, від них не тільки тіло береться липучим потом, а й крижаніє серце. У звертанні до сільського хлопчини, яке посилює це відчуття, автор аксіоматично-категоричний: «І ти, пам’ятаючи згорблених нас, горбатим не станеш...»

Можливо, саме оцим етичним постулатом керувався Олександр Шарварок, створюючи «Всесвітню історію», оскільки домінантою збірки стали насамперед самодостатність людини, її буття як визначальний чинник світоіснування, зрештою, її трагічний дуалізм, запліднений давньоіранським пророком Заратустрою. Поезія, есеїстика, щоденникові записи, імпресіоністичні замальовки, мозаїчність верлібрів, метафоричність сентенцій переплавляються, немов у горні, талантом автора на твір самобутній, композиційно і художньо цілісний, досконалий, хоч; й із домішками пасіонарної полеміки як, до речі, і вся творчість письменник;

...правда у тім що України нема є гарбузове насіння соняшникова олія цукор і спирт відчай скорбота і гнів це вони заливають очі ранньою сліпотою а здається що слабшає тіло від старості...

Пригадую, яку каламутну хвилю негацій (ледь не тектонічний зсув!) ви-кликав у критиці понад чверть віку том; опальний поет Микола Мірошниченко, котрий задекларував: «Повинен заперечити Франкові, // спитать у нього, Доле, уможлив:// Чому вогонь ; одежі слова // Свою одежу не спалив0 То, питається, чи не провокує бажання одразу ж спростувати її оця холодно-розсудлива констатація: України нема? А що як є? Упосліджена й історично ошукана, Шевченкова й суржикомовна, з її соборами і могилами, пектораллю із Товстої могили і скіфським золотом, з її плачами відчаю і пекучими болями, із стрілами амазонок і гетьманськими булавами, — таки ж є! і була! «Майже п’ятсот років Київської Русі, яка за Володимира і його сина Ярослава випросторювалась від Чорного до Білого морів, перед якою запобігали всі тодішні володарі, свідчення чого — шлюби трьох доньок Ярослава Мудрого з королями Франції, Норвегії та Угорщини, одруження Ярослава сина Всесволода з візантійською принцесою і Ярослава онука Володимира Мономаха з донькою англійського короля» (Павло Загребельний), а згодом — чорні століття поневолення, і — нарешті! — довгоочікувана Незалежність... То що, може, нам зректися такої історії? Може, й нам оголосити про Апокаліпсис — кінець історії, як свого часу японський філософ Фукуяма?

Втім, здається, автор і сам не вірить у задекларовану сентенцію, свідомо провокує публічну полеміку, яка почасти убезпечує думку (уяву) від яловості.

Про те, що Олександр Шарварок — поет, сказати б, «багатовекторний», поліфонічний, переконливо засвідчує майстерне володіння жанровими формами, їх почасти строкатими розмаїтими розгалуженнями — від баладного трагізму національної історії, класичних античних мотивів до бурлескно-травестійної тональності поетичної оповіді («Де ти був, Адаме?». K.: «Слов’янський клуб», 1993). У двох розділах («Толока» та «Календар німих, або Три розмови, підслухані дощовим черв’яком»), що склали книжку, вміщено вірші, в яких химерно згармонізувались вічні теми часів моторного парубка Енея з реаліями сьогодення, а іронія та сарказм вилучають уяву та свідомість із кола буденного, почасти догматичного. Гатунок вертепних небилиць з життя королів, царів, імпера-торів та всякого іншого люду, за твердженням самого Шарварка, «такий високий, що автор, сам не низенький, не завжди дістається їхніх гирявих тім’ячок: аби погладити чи похвалити, бо є за що...» Парадоксальний світ, витворений уявою поета, де «втрата своєрідності суть найбільша своєрідність», а «відсутність будь-чого — це і є присутність чогось, в чому нас переконала червонощока практика нарощення м’язів «світлого майбутнього» на кістках «темних пережитків», спонукає до філософських розмислів, до висновування поетичних парадигм на кшталт «...а про те, що світ цей не вовки створили, — // ми й самі не знали, доки не завили...»

Втім, повернімося до книги художніх есеїв (даруйте за не зовсім точне жанрове визначення) «Від Апостола до Яготина», у якій більшість творів дають можливість глибше зрозуміти філософські засади Шарварка минулого і Шарварка сучасного і які за гротескною тональністю, сиріч стилізаційним забарвленням, нагадують химерний кафкіанський «Замок», ба, навіть знакомитий будинок архітектора Городецького у Києві на Банковій, а ще потверджують одну із аксіом, що перед нами — щедро оздоблена художніми тропами проза поета, яка, поза сумнівом, завжди посутньо відрізняється від прози, скажімо так, «чистого» прозаїка (як «Гуманітарна аура нації» Ліни Костенко від «Вийти із Задзеркалля» Павла Загребельного або «Мати і музика» Марини Цвєтаєвої від «Хворої Росії» Дмитра Мережковського). А це значить, що в оціночний критерій необхідно вносити певні корективи і застереження.

Узяти хоча б, до прикладу, оригінальну розвідку «Баруч — Lucrosa — Баришівка, або Ментально-сентиментальні свідчення на скрижалях піску та асфальту.» Думаю, що маршрут у часовому просторі обрано не випадково. По-перше: подорож — найліпше пізнання світу, про що неодноразово твердить автор, згадуючи при цьому (теж неодноразово) літературного перипатетика Анатолія Скрипника; по- друге: він сам залюбки мандрує, скажімо, від Апостола до Яготина чи «Трипільською пасткою» разом із оріями, антами, пелазгами, янами, скіфами, гунами, уличами, полянами; яко першопрохідник, чимчикує уздовж узбережжя Північного льодовитого океану, де й донині, на думку автора, мешкають «ненці-українці» («До питання про біополярну українську автохтонність»). Зрештою, по-третє: симпатії автора щодо вибору «скрижалів» визначились іще однією посутньою обставиною, про яку гріх було б не сказати: він — тубільний баришівець, залюблений, як і всі поети, у найсокровенніше — батьківщину. Якою неприхованою гордістю перейняті висновування на кшталт «А ми ж не вчора почалися. Ми — тисячолітні!», і потверджує це історичними фактами: у Київському літописі «город Баруч» (теперішня Баришівка) згадується аж тричі.

...тільки в Баришівці так багато було небесної лазури
коли я менший за житню стеблину
ніс жнивувальниці мамі
вузлик з обідом
а сонце пурхало і ворушилося
і я мружився боязко
бо з сонця неначе із вулика
вилітали золоті бджоли...

І справді, повторимо за поетом, Батьківщина незабутня. Навіть та, що нині заморочена обставинами, олігархами, злиднями, проблемами не життя, а виживання, і та, вчорашня, натхненно оспівана неокласиками М. Зеровим, М. Драй-Хмарою, П. Филиповичем. До речі, саме вони дали Баришівці нове ім’я — Lucrosa, що в перекладі з латини значить «бариш». Утім, аби уповні збагнути поезію колишніх і нині сущих «люкрозівців», треба відвідати край, де її коріння, — чи то чудесні Трипільські городища, чи той, де нині «не якісь музейні псевдохалупи під гнилою соломою, а істинно античні за формою та змістом споруди», а чи ту ойкумену, де й понині панує «радісний смуток життя», смак якого, як і всю принаду оцього оксюморону, треба розуміти, бачити і відчувати серцем. Як це робить, приміром, автор.

...Можливо, відкрию таємницю для нинішніх убогих спонсорів-олігархів. які одного дня спохопляться, «розщедряться» і видадуть власним коштом ексклюзивні, іще ніде не друковані, поетичні твори Олександра Шарварка. зокрема, поему-епос «Дощ», поему-паліндром «Драч», поему-жарт «Про Комара Комарика, щирого гутарика» поему... Втім, це вже таємниця.

Л-ра: Київ. – 2005. – № 1. – С. 171-174.

Біографія

Твори

Критика



Читайте также