Як Ґеорґ Зіммель визначив, що робить міське життя виразно модерним

Ґеорґ Зіммель

Автор: Денієл Лопез, редактор журналу «Якобінець» і почесний науковий співробітник Університету Ла Троб.

Соціолог Ґеорґ Зіммель діагностував характер сучасного міського життя: фінанси, моду та відчуження людей один від одного.

Ґеорґ Зіммель народився в самому центрі Берліна у 1858 році. Це місто уособлювало усі суперечності особливого шляху Німеччини до модерності. Швидка урбанізація та фінансові спекуляції вивели Берлін на світову арену. Авангардна культурна еліта процвітала попри близьке сусідство з аристократією Центральної Європи, а молодий пролетаріат боровся з державою та буржуазією за політичні та економічні права. Поширення сучасних технологій призводило до зростання влади та багатства, одночасно підточуючи прусське юнкерське дворянство, основу об’єднаної Німецької імперії Бісмарка. Династія Гогенцоллернів, одна з найстаріших у Європі, правила нестабільною імперією, сп’янілою від найсучасніших ідей.

Берлінський університет, у якому Зіммель здобув освіту, був просякнутий критичним, історицистським духом неокантіанства. Проте Зіммель важко вписувався в статечну академічну культуру Німеччини. Його перша дисертація, присвячена етномузикології, отримала незадовільну оцінку як надто «спекулятивна, афористична та стилістично недбала». Хоча він здобув докторський ступінь в 1881 і габілітацію в 1885 році, його екзаменатори, можливо, мали рацію: в його опублікованих статтях часто були відсутні посилання, і він відмовлявся від наукової вузькості. Ґустав фон Шмоллер, один із сучасників Зіммеля, писав про його стиль: «Він вважає за краще давати більше ікри, ніж чорного хліба, освітлювати феєрверком, ніж настільною лампою».

Не знаходячи собі місця у трактаті, таксономії чи монографії, Зіммель був насамперед есеїстом. Як писав про жанр есе його колега, німецький вчений Теодор Адорно, воно «не обмежується певною тематикою... Есе не грає за правилами організованої науки й теорії». Замість того, щоб створити всеосяжну систему, есе легким жестом вказує на приховані глибини та взаємозв’язок явищ, часто з великим успіхом. Складається враження тимчасово освітленого цілого, яке швидко зникає, залишаючи відчуття, що ще багато чого належить відкрити за умови нового інтелектуального спалаху. Візьмемо перші рядки есе Зіммеля «Великі міста і духовне життя» (1903): «Найглибші проблеми сучасного життя випливають із прагнення індивіда зберегти автономію та особливість свого існування перед обличчям панівних соціальних сил, історичної спадщини, зовнішньої культури та техніки життя».

Зіммель легко закладає плідну основу для дослідження. Ба більше, ми чуємо не лише індивіда загалом, а й саме того індивіда, який щосили намагався знайти місце у ворожому світі. Та Зіммель також любив свій світ. «Можливо, я міг би досягти чогось цінного і в іншому місті, – міркував він пізніше, – але це конкретне досягнення, яке я фактично здійснив протягом останніх десятиліть, безсумнівно, пов’язане з берлінським середовищем». Саме тому Берлін знайшов свою самосвідомість у його есе.

Аналіз у «Великих містах і духовному житті» зосереджений на двох взаємопов’язаних соціальних формах – грошах та місті. Стаючи панівними, вони руйнують природні ритми виробництва та традиційні соціальні зв’язки. Це дарує свободу: гроші не переймаються правом первородства, вони «займаються лише тим, що є спільним для всіх, вимагаючи мінову вартість». Проте є прихована вартість: гроші зводять унікально цінні речі до певної цифри, тобто ціни. У правильному співвідношенні якісні товари ручної роботи дорівнюють масовому мотлоху. Це знецінює товари – ніщо з того, що можна купити, не є унікальним – і водночас прискорює пошук чогось справді неповторного та незрівнянно цінного.

Місто прискорює вимірну логіку грошей, зазіхаючи навіть на наше відчуття часу. Як писав Зіммель: «Якби всі годинники у Берліні раптом, кожен по-своєму, показували неправильний час, навіть з різницею не більше однієї години, все господарське життя та зв’язок міста було б порушено надовго». Час більше не визначається порами року або небесними тілами – тепер це абстрактне та вимірне поняття. Місто також стискає простір, соціальний та географічний. Різні класи, верстви, культури, мовні групи та професії зближуються. Ось чому, як зауважив Зіммель, німецький філософ Фрідріх Ніцше рішуче виступав проти міста – бо воно погрожувало розчинити його благородний індивідуалізм в масі.

Хоча Зіммель був глибоким тлумачем Ніцше і поділяв його романтичний потяг до «нескінченної низки контрастів», він ввічливо тримав дистанцію від аристократичного радикалізму останнього. Замість того, щоб шукати крайнощі в горах Зільс-Марії, Зіммель знайшов їх у столичному натовпі, де можна відчути унікальну модерну самотність – пройти повз тисячі осіб і не впізнати нікого. Піки та долини Ніцше породжували благородні вершини та підступні глибини. Метрополіс Зіммеля натомість культивує байдужість громадян, які через страх розчинитися в місті виділяють себе зовнішньою холодною індиферентністю.

Зіммель припустив, що байдужі індивіди, розчаровані рекламою та надмірною стимуляцією, шукають якості у своєму останньому притулку – особистості: «У людини виникає спокуса запозичити найбільш тенденційні особливості, тобто певні міські екстравагантності манірності, примхливості, вишуканості... сенс цих екстравагантностей... [полягає] в тому, щоб бути “не таким, як всі”, виділятися яскравим чином і тим самим привертати увагу». Зіммель добре знав такий тип людей, бо вони регулярно приходили до нього на вечерю. Салон, який він створив разом із дружиною Ґертрудою у себе вдома, був так само важливим для його роботи, як і бібліотека. Марґарет Зусман, постійна гостя у домі Зіммеля, пише: «Щотижневі зустрічі ... були соціологічним витвором у мініатюрі: товариськість, значення якої полягало у вихованні висококультурних індивідів. Тут бесіда… протікала в атмосфері інтелігентності, привітності та такту, відстороненого від кінцевого тягаря особистого ставлення… Тільки виняткові люди, які відрізнялися розумом чи навіть красою, брали участь у цих суспільних заходах». Серед гостей Зіммеля були Стефан Ґеорґе, поет-символіст, і Лу Андреас-Саломе, психоаналітик, письменниця та у свій час близька подруга Ніцше. В обмін на їх заступництво, Зіммель вивчав цю культурну еліту та розповідав про неї. Його публічні лекції здобули визнання та привернули увагу найкращих представників інтелігенції Центральної Європи. Протягом короткого періоду, що передував Першій світовій війні, такі різні постаті, як Лев Троцький, Зігфрід Кракауер, Карл Маннгайм, Дьйордь Лукач, Карл Ясперс і Еміль Ласк відвідували лекції Зіммеля.

Його міжнародний вплив можна легко порівняти з впливом сучасників Зіммеля, Еміля Дюркгейма та Макса Вебера, адже він знайшов прихильників в Чикаго ще в 1890-х роках. Тим не менш, йому постійно відмовляли в академічному просуванні. Оскільки його батько помер, коли Зіммель був неповнолітнім, йому призначили опікуна, який володів музичним видавництвом і залишив Зіммелю значну спадщину, фінансово забезпечивши його інтелектуальні заняття. З 1885 по 1900 рік Зіммель залишався приват-доцентом, викладачем, зарплата якого залежала від здатності залучати студентів. Гроші не дискримінують, і так само Зіммель охоче приймав жінок як слухачів своїх лекцій, порушуючи тогочасні звичаї. Протягом 1890-х років, незважаючи на антисоціалістичні закони епохи Бісмарка, Зіммель також мав зв’язки з соціалістами і навіть публікувався у їх газеті «Форвертс» (нім. Vorwärts! – «Вперед!»). Той факт, що він крутився у сумнівних колах і залучав проблемних студентів, створив додаткові бар’єри для академічного успіху.

Зрештою, у 1898 році його підвищили до екстраординарного професора – незвичайного звання «професора без кафедри» з вдвічі меншим окладом. Це також позбавляло Зіммеля права приймати докторантів. Можливо, він уявляв, що «Філософія грошей» (1900), його головна праця, раз і назавжди продемонструє, що він гідний звання професора.

Якщо уважно подивитися на рейхсбанкноту номіналом 100 марок 1908 року, випущену через рік після виходу переглянутого видання «Філософії грошей», можна помітити багато цікавого. Спочатку око притягує «100», потім червоні серійні номери та печатка Директорії Рейхсбанку. Між ними є підписи, над якими стоїть дата випуску, гарантії автентичності і, звісно, вишуканий чорний шрифт, що ще раз називає номінал банкноти. Образи, які дуже відрізняються від мотивів Просвітництва, знайдених на французьких чи американських банкнотах, натякають на романтичний націоналізм Німеччини. На реверсі жіноче уособлення імперської Німеччини, що добре озброєна, але мирна, сидить серед символів культури, науки та промисловості. Позаду неї стоїть старовинний дуб, символ Донара (німецький відповідник Тора), а вдалині процесією проходять сучасні військові кораблі.

Ця естетика поєднує в собі абстрактне та конкретне: на одному полюсі – числове значення; на іншому – ілюстрації багатства та чеснот нації; а між ними – безглузді, квазімагічні юридичні гарантії. Все це так, як і має бути. Гроші – це унікальний соціальний об’єкт, сам по собі непотрібний, але наділений владою державним банком та забезпечений (у ті часи) золотом. Гроші можуть обмінюватися на такі матеріальні блага, як медичні препарати, промислові товари або навіть культурні розваги (і легкі діоніські веселощі), яких можна було б очікувати за ціною квитка на цикл опер «Перстень Нібелунга» Ріхарда Вагнера в Байройті.

Гроші – ніщо, але вони всюди і виступають посередником між усім. Відповідно до цього таємничого квазітрансцендентного статусу, метод Зіммеля поєднав естетику та філософію. «Велика перевага мистецтва над філософією, – пояснював він, – полягає в тому, що воно щоразу ставить перед собою єдину, вузько визначену проблему: людину, пейзаж, настрій. Кожне розширення однієї з них до чогось загального, кожне суттєве додавання почуттів до світу постає як збагачення, дар, незаслужене благо».

Філософія, зі свого боку, вимагає, щоб ця естетична евристика підкорялася «нескінченній взаємності» розуму. Результатом є філософія грошей, яка має вирішальне значення саме тому, що вона чесна щодо свого суб’єктивного, естетичного підґрунтя та необхідної незавершеності.

Осердям праці Зіммеля є концептуалізація обміну, тобто акт між двома людьми, який створює вартість: «третій термін – ідеальна концепція, яка входить у дуальність, але не вичерпується нею». Це явище незводимості є причиною того, що вартість у формі грошей може жити власним життям, яке Зіммель описує як «опредмечування обміну між людьми, втілення чистої функції». Звісно, ніхто не говорив, що обмін завжди буде справедливим: як знають бандити та медичні страхові компанії, люди готові платити будь-яку ціну за своє життя. Проте, з поширенням актів обміну, валюти та ціни починають раціоналізувати та стандартизувати вартість.

Гроші, як і річка Геракліта, постійно рухаються, залишаючись такими ж. Оскільки вони не мають мети, крім власного обігу, гроші вказують на неекономічні цінності. Все ж у міру зростання ринку «телеологічний ланцюжок» транзакцій розширюється, роблячи немонетарні цілі більш віддаленими й цінними. Візьмемо, наприклад, любов. Коли ми стаємо більш анонімними і віддаленими один від одного, любов, яка бажає подолати відстань між собою і коханою людиною, процвітає. Як сказав Зіммель: «Для людини, яка завжди чогось прагне, ніколи не задоволена, завжди змінюється, любов є справжнім людським станом». Ось чому, як він зазначає у своєму есе про проституцію, гроші можуть купити секс, але не можуть купити любов.

Зводячи час до вимірюваної кількості – наприклад, погодинної заробітної плати – гроші розпалюють жагу до якісного проведення часу. Це може бути вечірка, свято або період, коли секунди йдуть наче години, коли час мчить або коли людина просто забуває про нього. Як стверджує Зіммель у своєму есе «Пригода» (1911), авантюрист – це той, хто стилізує своє життя навколо якісного проведення часу. Схоже, що авантюрист обдарований майстерністю – але він просто естетизує сліпу, байдужу вдачу, яка робить таке життя можливим. Отже, пригода завжди закінчується невдачею або відходом від справ (що означає те саме). Романтика, яка обіцяє зробити повсякденний час прекрасним, є справжнім маршрутом втечі авантюриста.

Зіммель не прославляв грошову економіку. Він не тільки пов’язав це з розчаруванням, він знав про її жертви: з розширенням економіки «більша частина цивілізованого людства залишається назавжди поневоленою, у всіх сенсах цього слова, в інтересах техніки». У таких уривках ми можемо побачити вплив Карла Маркса на Зіммеля, а Зіммеля як на Лукача, так і на Мартіна Гайдеґґера. Хоча Зіммель уникав радикальної політики, пов’язаної з цими двома, його типи персонажів стають більш радикальними. Наприклад, Зіммель говорить про сучасного циніка, сп’янілого від усвідомлення того, що гроші можуть звести найвищі і найнижчі якості до тієї ж базової форми: «Таким чином, розсадники цинізму – це місця з величезним обігом, прикладом яких є операції фондової біржі, де гроші доступні у величезних кількостях і легко змінюють власників». Виснажені духовно, циніки переконали себе, що реальні лише примітивні споживання та обмін.

Кожен цинік – знехтуваний коханець. З іншого боку, людина з байдужим поглядом знає, що краще любити і втрачати. І в момент, коли любов знову здається можливою, байдужа людина залишається за крок від того, щоб залишити позаду свою індиферентність і стати протилежністю циніка, тобто енергійним сангвініком.

У своїй праці «Філософія грошей» Зіммель захищає абсолютний релятивізм. Це відповідало поширеним на той час неокантіанським поглядам, які постраждали від краху гегелівського абсолютного ідеалізму в середині ХІХ століття та зосередилися на дійсності обмежених, особливих істин. Хоча одна ластівка не робить весни, однак одне істинне твердження передбачає низку залежних значень, припущень і пропозицій. Щоб гарантувати цей нескінченний ланцюг істини раз і назавжди, необхідно було б пізнати ціле, надто великий об’єкт, або повернутися до джерел, до основних істин, з яких випливають усі інші, хоча це і загрожує редукціонізмом. Зіммель відхилив обидві стратегії.

Натомість він дійшов висновку, що «істина дійсна не попри її відносність, а саме через неї». Зіммель побачив, що особистий пошук істини неминуче зазнає невдачі, виявившись рухом так само підступно замкненим, що й обіг грошей. Тож, релятивізм як вчення постійних змін мав бути єдиним життєздатним абсолютом. Зіммель представив це як визволення: «експропріатор тепер буде експропрійований, як говорить Маркс про процес, подібний за формою – і не залишається нічого, крім відносного розчинення речей у відносинах і процесах». Але тут також є елемент трагедії: любити правду означає любити те, що ми зобов’язані шукати, хоча це завжди залишається недосяжним. Як і головний герой Германа Гессе в «Степовому вовку» (1927), Зіммель переслідував невловимий абсолют.

Він також продовжував висувати свою кандидатуру на посаду професора. Його заявка на другу кафедру філософії в Гейдельберзькому університеті була високо оцінена викладачами філософії, але зрештою відхилена на тій підставі, що знання Зіммеля обмежувалися соціологією, на той час другорядною дисципліною, яка не користувалася довірою. Це була лише половина історії: звіт, підготовлений для міністра освіти Бадена, натякав на глибшу причину. Його автор назвав Зіммеля «ізраїльтянином до самих кісток».

Сім’я Зіммеля перейшла з іудаїзму до християнства, і він сповідував лютеранську віру своєї матері. Але справа була не в релігії, а в тому, що з кінця ХІХ століття антисеміти вільгельмовської епохи перетворили єврейство на расову категорію. За гіркою іронією долі, Зіммель розумів антисемітизм краще за багатьох сучасників; його есе «Чужинець» (1908) досі залишається хрестоматійним. За ще більш жорстокою іронією долі, антисемітські тропи перетворили на зброю соціальні та культурні форми, які підтримували його: монетарну економіку, космополітичне місто, іконоборчий авангард і властиву єврейській громаді комбінацію близькості та віддаленості від німецької культури. Найжорстокішим стало те, що антисемітизм був симптомом основної хвороби – кризи цивілізації.

Уявіть собі дерево, вирощене з дикого саджанця, яке дає рясні плоди протягом багатьох років. А тепер порівняйте його з корабельною щоглою, виготовленою з того ж дерева. Остання була повністю перетворена. Це продукт інструментального розуму. Натомість, хоча фруктове дерево не могло з’явитися без людської техніки, його продукт «зрештою виникає з власних рушійних сил дерева і реалізує ті можливості, закладені у його природних задатках». Щогла зроблена шляхом знищення дерева заради зовнішньої мети, тоді як фруктове дерево вирощується згідно свого роду задуму, здатного осягнути природу як цінність саму по собі.

Це центральна метафора в есе Зіммеля «Поняття та трагедія культури» (1911). У нього арістотелівський погляд на культуру: ми подібні до дерева в тому сенсі, що людське життя вимагає культивації для свого процвітання. Однак, як зазначає Зіммель, чим більше зростає культура, тим більше вона кристалізується і стає фрагментованою, спеціалізованою та непридатною для культивування; у міру зростання нашого дерева наші плоди стають меншими, менш рясними, важкодоступними і менш поживними. Якщо культура не може живити духовно, вона ризикує загинути. Культура живе лише тому, що ми культивуємо її та культивуємося нею.

Зіммель визначає ще два альтернативні типи персонажів, що виникають у відповідь на цю проблему. Перший – це «святий аскет», який відмовляється від спеціалізації, а натомість намагається зберегти єдність душі, відкидаючи культуру «in toto» (у цілому). Доведений до крайності святий аскет – це революціонер, який готовий побачити, як горить світ, в обмін на обіцянку майбутнього зцілення. Оскільки такі персонажі відкидають культуру загалом, їхній ворог має бути універсальним – соціальний клас чи система. Згадується персонаж із роману Томаса Манна «Зачарована гора» (1924): Лео Нафта, дивний нігілістський гібрид єврейської традиції, єзуїтизму та марксизму. Відчуваючи огиду до просвітницького лібералізму, він заявляє, що «таємниця і заповідь нашого століття – це не визволення та розвиток его. Що потрібно нашій добі, чого вона вимагає, що вона створить для себе, так це терор».

Протилежний персонаж – фанатичний фахівець, деформований і дегуманізований вузьким шматочком культури, який він опанував. Щоб знайти своє місце у роздробленому цілому, вони розбиваються на частини. Цей шлях також веде до ірраціонального бажання врятувати життя від культури. Проте, оскільки фахівці мають місце, їхній шлях веде не до підпорядкування містичному потойбічному цілому, а до пристрасті до насильницької боротьби, яка може відродити їхню культуру. Тож, не потрібно перетворювати все суспільство на ворога. Натомість потрібен конкретний козел відпущення за культурну хворобу, яку передчуває фанатичний фахівець. Ця тенденція призвела до появи політичних правих, які визначили іноземців та особливо євреїв як ворогів.

Хоча він ніколи не схвалював антисемітизм, Зіммеля приваблював культ національного відродження, пов’язаний із цим шляхом. Він зробив висновок: «Але це і є справжнє призначення життя, бо життя – це боротьба в абсолютному сенсі, яка долає відносну різницю між боротьбою та миром, тоді як абсолютний мир, який, можливо, також долає цю різницю, залишається божественною таємницею».

Ця згадка про абсолютний мир – крім того, що він залишив відкритим шлях до втечі в останню хвилину – говорить про те, що Зіммель був виснажений. Це збіглося з останнім, найсумнішим періодом у його житті. У 1914 році він, нарешті, був призначений на посаду завідувача кафедри філософії у Страсбурзькому університеті у Франції. Він неохоче покинув Берлін. Після всього одного семестру викладання почалася війна. Зіммель був охоплений патріотичним мілітаризмом. Як не дивно для такої тонкої людини, він писав: «Я люблю Німеччину і тому хочу, щоб вона жила – до біса всі “об’єктивні” обґрунтування цієї волі з погляду культури, етики, історії чи Бог знає чого ще».

Більшість дослідників припускають, що Зіммелем рухало відчайдушне бажання визнання та стабільності. Можливо, замість мінорного тону своїх ранніх робіт він знайшов швидкоплинну велич у мажорному тоні «Heil dir im Siegerkranz» («Слався ти у вінці переможному»), національного гімну імперії. Як би там не було, після відвідування провоєнної лекції Зіммеля його колишній студент Ернст Блох відчув себе зобов’язаним написати листа, який він так і не відправив: «Ви все життя уникали Істини... Тепер ви знаходите Абсолют в окопах».

7 листопада 1917 року німецький соціолог Макс Вебер прочитав лекцію під назвою «Праця вченого» (зазвичай перекладається «Наука як покликання і професія») у Мюнхенському університеті. Він виступав у невеликій лекційній залі перед аудиторією, зібраною лівою Асоціацією вільних студентів. Через рік і два дні після Листопадової революції, що поклала край війні та династії Гогенцоллернів, аудиторія Вебера добре розуміла важку ситуацію і хиткість своїх мрій про академічне покликання. Вебер розмірковував: «Але потрібно запитати кожну людину: Чи ви щиро вірите, що зможете витримати, не озлобившись і не зневірившись, коли посередність за посередністю, рік за роком, матимуть більший успіх за вас? Звичайно, завжди можна дати відповідь: Звісно, бо я живу лише заради свого “покликання”. Проте, я виявив, що мало хто може витримати цю ситуацію, не засмучуючись». Безперечно, Вебер мав на увазі свого друга Зіммеля як одного з цих небагатьох.

Згодом Зіммель перестав підтримувати війну. Смерть його друзів, філософів Ласка та Вільгельма Віндельбанда, викликала кризу віри. Зіммель залишив церкву своєї матері, заявивши про необхідність релігійної незалежності. До кінця війни він усамітнився у будинку в Шварцвальді. Незадовго до того, як рак печінки забрав його життя, дерево Зіммеля принесло свій останній, найбільш філософський плід.

У своїй останній книзі «Погляд на життя» (1918) Зіммель відмовився від свого колишнього релятивізму на користь філософії життя. Життя пропонувало нову, багатшу евристику. І гроші, і культура мерехтять у метафізичній напрузі між суб’єктом та об’єктом, минулим та сьогоденням. Але коли фінансова криза привела Європу до війни протилежних культур, стало зрозуміло, що релятивізм грошей і культури приховує нігілізм. Натомість Зіммель припустив, що справжнім джерелом всіх трансцендентних цінностей є саме життя. Життя – людське, тваринне, навіть рослинне – створює певні кордони (між собою та іншим, тут і там, тим і цим) і постійно переступає їх у процесі зростання, споживання, відтворення та смерті. Люди додають ще один вимір, коли ми розмірковуємо про ці кордони: ми «відмовляємось визнавати межі у той момент, коли знаємо про їх однобічність, тим не менш, не перестаючи перебувати всередині цих самих меж», як сказав Зіммель. Візьмемо, наприклад, межу між минулим та майбутнім. Зіммель стверджував, що «поки минуле, сьогодення та майбутнє розділені з концептуальною точністю, час нереальний, тому що реальний лише темпорально непротяжний момент (тобто атемпоральне сьогодення)».

Справді, гроші та культура прокладають своєрідний міст між минулим та майбутнім, але самі по собі вони не можуть гарантувати людині багате існування. Натомість, пише Зіммель: «Життя – це унікальний спосіб існування, для актуальності якого цей поділ [між минулим та майбутнім] не існує... Час реальний тільки для життя».

Замість цинічного абсолютного релятивіста, що потрапив у порочне коло заперечення, і догматизм енергійного сангвініка, які приховують неминучу кінечність за крихким абсолютом, Зіммель прийшов до розуміння того, що, щоб бути істинним, істинне обов’язково матиме кінець – і, усвідомлюючи це, ми осягаємо нескінченне як своє власне.

Це чудове досягнення. І цинік, і енергійний сангвінік знаходять свою ціль поза межами свого життя. Натомість життєва філософія Зіммеля припускає, що істина належить нам не всупереч, а завдяки нашим обмеженням. Як тільки ми називаємо ці межі, ми долаємо їх: «Завдяки нашій найвищій свідомості, здатній самоперевершуватися в будь-який момент, ми є абсолютом над нашою відносністю».

Виявляючи їх основу в житті, Зіммель десублімує релігійні доктрини, які шукають остаточний сенс за межами цього світу. Наприклад, трансміграція душ, частина буддійської космології, – це те, що ми постійно відчуваємо: у кожну мить життя кожна окрема душа поєднує мінливість та постійність. Так само християнська пристрасть до етичної досконалості є відчуженим виразом скорботи за занепалим світом і визнанням того, що добро існує в цьому світі. З цієї точки зору, догматичні системи оцінки можуть знайти свій справжній зміст у нашому кінцевому світі, відкинувши свою відчужену форму. Це відкриває шлях до конкретної духовної свободи: життя – етюд, чи ноктюрн, чи мазурка – підлягає нашому впливу, оскільки ми беремо участь у поліритмічній гармонії суспільного життя.

Життя Зіммеля пройшло у лімінальному просторі між визнанням і відчуженням. І оскільки він сприйняв це із непохитною інтелектуальною порядністю, це лише зосередило його розум і роботу. Ось чому його думка збагачує соціологію, яка, незважаючи на широкий розмах, історично розмежована часом і місцем. У своєму збірнику афоризмів він описав свою спадщину з характерною скромністю: «Я знаю, що помру без духовних послідовників (так і має бути). Моя спадщина – подібна на грошову, поділену між багатьма спадкоємцями». Але Зіммель недооцінив себе. Принаймні, інтерес до його спадщини зріс. Наша епоха нестримної фінансіалізації та відродженого націоналізму зробила філософську соціологію Зіммеля ще більш далекоглядною, ніж будь-коли. Пов’язані з нею небезпеки катастрофічної зміни клімату та пандемії зробили його життєву філософію актуальною.

У книзі «Шопенгауер і Ніцше» (1907) Зіммель писав: «Буття і становлення є найбільш загальними, формальними та інклюзивними формулюваннями основного дуалізму, який визначає поведінку всіх людей: вся велика філософія займається заснуванням нового примирення між ними або нового способу надання вирішальної переваги одному над іншим». Це стосується і самого Зіммеля. Відкривши свою душу для цих крайнощів, він нарешті знайшов той філософський стиль життя, який міг узгодити його індивідуальність з особистим світоглядом. Так він вніс в нашу культуру філософію, яка розширює наші знання та поглиблює наші душі – і допомагає нам жити.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «How Georg Simmel diagnosed what makes city life distinctly modern» в журналі Aeon 25 травня 2020 р.

Переклали студенти Факультету іноземної філології Національного університету імені М.П. Драгоманова.


Читайте также