Інтелектуальне життя все ще наздоганяє урбанізацію

урбаністика

Автор: Майкл Ґебел, професор глобальної та латиноамериканської історії Вільного університету Берліна.

Урбанізація може бути найсуттєвішою зміною в людському суспільстві за останнє століття – більш показовою, ніж колір шкіри, клас або континент.

У якийсь момент між 2010 та 2015 роками, вперше в історії людства, більш ніж половина населення світу проживала в містах. Навряд чи урбанізація піде на спад. З того часу щотижня міськими жителями стають ще 3 мільйони сільських мешканців. В історії не часто траплялося, щоб невелика кількість мегаполісів об’єднувала у своїх руках таку величезну економічну, політичну та культурну владу над настільки великими периферійними територіями. У певному сенсі ці глобальні мегаполіси та їхні жителі більше схожі один на одного, ніж на своїх краян у малих містах та сільській місцевості. Будь-яку новинку нашої глобальної доби, найімовірніше, можна знайти у містах.

Вже понад два десятиліття географи та соціологи обговорюють характер та роль міст у глобалізації. Історики відстають на крок, створюючи про міста та глобалізацію менше наукових праць, які до того ж більш обережні і насилу знаходять читачів. Їхнє відмовчування важко не помітити. Ще 1996 року соціолог Чарльз Тіллі писав, що в істориків є «можливість стати найважливішими тлумачами того, як глобальні соціальні процеси сполучаються з повсякденним суспільним життям». Загалом історики не відповіли на цей заклик. У нас досі немає потужної історичної перспективи для розуміння багатьох аспектів історичної урбанізації, якою ми живемо.

Протягом століть філософи та соціологи, від Жан-Жака Руссо до Ґеорґа Зіммеля, звертали нашу увагу на те, як глибоко міста формують наше суспільство, свідомість та почуття. Політична поляризація, що посилюється, між великими містами та сільською місцевістю, як у Сполучених Штатах, так і в Європі, ще раз підкреслює, наскільки сильно відносини між містами та провінціями, метрополісом і селом формують політичне життя суспільства. Історія міст – це незвичайний путівник для розуміння сьогодення. Проте, порівняно з істориками загалом і навіть із дослідниками, які займаються вивченням сучасної урбаністики, міські історики останнім часом не займають помітного місця у громадських дискусіях.

Нинішня політична ситуація може стати хорошою відправною точкою. На президентських виборах у США 2016 року міські та сільські жителі голосували настільки по-різному, що щільність населення округів передбачала результати виборів краще, ніж раса, дохід, освіта чи стать. Просторова політична кластеризація може стати більш вираженою. Те, що журналіст Білл Бішоп у 2004 році назвав «великим сортуванням», допомогло сформувати агресивний тон і терміни політичних дебатів як антагонізм між способом життя щирих жителів невеликих міст і сіл проти розбещуючих впливів «космополітизму» і «глобалізму» у великому місті.

Хоча ненависть до міста останнім часом набула надзвичайної популярності в США, важливість поділу між селом і містом у політиці не є чимось новим. Дехто стверджує, що Джефферсонівське аграрство назавжди вписало сільські упередження в політичну культуру США. Але антиміські політичні ідеології процвітають у всьому світі. Російські народники, група інтелігенції середнього класу в 1860–70-х роках, проповідували селянський романтизм. Культурна революція Мао в Китаї переслідувала програму повернення до землі не менше, ніж геноцидне бачення червоних кхмерів щодо повного знищення міського життя в Камбоджі. І рух Лебенсреформ (нім. Lebensreform – реформа життя) на початку століття в Німеччині, і аскетизм Ганді вказували на очевидну моральну перевагу сільського життя. Аргентинські інтелектуали початку XX століття перетворили непохитну сільську постать гаучо на головний символ національної ідентичності. Водночас вони вважали танго Буенос-Айреса «продуктом сумнівного походження», дегенеративним музичним жанром портового міста іммігрантів.

Політичні відмінності між містом і селом не випливають лише з популістських фантазій: містяни та селяни справді часто підтримували різну політику. Поки вони змагалися на демократичних виборах, партії Муссоліні та Гітлера набирали значно більшу частку голосів у сільській місцевості Італії та Німеччини, ніж у великих містах, навіть якщо сільський традиціоналізм та частина вірян католицької церкви перешкоджали можливим успіхам фашистів у деяких регіонах. На виборах до німецького рейхстагу 1932 року, наприклад, розрив між сільськими та міськими голосами за нацистів становив приблизно 20 пунктів у таких регіонах, як Шлезвіг-Гольштейн і Франконія. Сьогодні європейські праві популістські партії, такі як Національний фронт Франції, Партія свободи Австрії та Угорський громадянський союз (Фідес), зазвичай не мають підтримки в містах. Насправді вони особливо непопулярні у столицях цих країн. Так само французькі, австрійські та угорські популістські партії висловлюють обурення паризькою, віденською чи будапештською елітою.

Деякі вчені звертають свій погляд у далеке минуле до нових систем політичної організації та своєрідного суспільного життя, породжених першими містами. Політичний антрополог Джеймс Скотт нещодавно припустив, що люди створили перші держави у відповідь на «екологічні наслідки урбанізму». Багато мислителів, від Арістотеля до Джона Стюарта Мілля, писали, що демократія була тісно й, можливо, нерозривно пов’язана з грецьким полісом. Середньовічне німецьке прислів’я «Міське повітря робить тебе вільним» виражало звичаєве право, згідно з яким сільські кріпаки звільнялися від неволі після року проживання в місті. Ця приказка залишається в ужитку і сьогодні. У романських мовах усі варіанти слова «citizen» (громадянин) свідчать про глибокі зв’язки між містом та уявленнями про політичну спільноту. І навпаки, англійський термін «denizen», який не має етимологічного зв’язку із містом, ставить під сумнів повну приналежність до нього.

Сучасні антиурбаністи, зі свого боку, образно виключають містян із політичної спільноти. Іноді буквально, як у сумнозвісному випадку з режимом червоних кхмерів. Ідея про те, що міським жителям не вистачає національного духу, принаймні така ж стара, як і сучасний націоналізм. Бажаєте зрозуміти націю? «Вивчайте народ поза його містами; тільки так ви його пізнаєте», – радив Руссо в книзі «Еміль, або Про виховання» (1762). Характер уряду, писав він, «ніколи не буває однаковим у місті та в селі», і саме «села складають країну, а сільські жителі становлять націю».

На початку XX століття вплив міста на свідомість та спосіб життя людей призвів до створення нової академічної дисципліни під назвою соціологія. Деякі перші соціологи продовжували вороже ставитися до міських жителів. У своєму есе «Великі міста і духовне життя» (1903) Зіммель діагностував, що люди у великих містах страждають від «раптового напливу мінливих образів... і несподіваних вражень, що захоплюють» і, таким чином, від «підвищеної нервовості життя». Зіммель виявив, що надмірна стимуляція міського життя породжує «байдужий» тип особистості, характерний для метрополіса. Цей «міський тип людини», на думку Зіммеля, «керується головою, а не серцем».

Як і Макс Вебер, інший німецький соціолог, Зіммель вважав визначальною рисою міст саме те, що їх жителі в першу чергу не займалися виробництвом чогось необхідного для людського життя, наприклад їжі. Натомість міські жителі спеціалізувалися на морально суперечливих ринкових обмінах між взаємно анонімними зацікавленими сторонами, які взаємодіяли лише з метою отримати прибуток. На відміну від селянської відвертості, городяни здавалися підозрілими й мали сумнівні моральні принципи. Зазвичай типи міських жителів, наприклад, такі як денді, не мають жодного відношення до землі та її врожаю, і є прикладом непродуктивності та поверхневих емоцій.

Уявлення про те, що аморальні та корумповані соціальні групи зосереджені у містах, не було чимось новим. Пізньосередньовічна Європа з підозрою ставилась до купців, які були ключовою міською соціальною групою, побоюючись, що вони ставили під загрозу моральний порядок. Але Зіммель та інші ранні соціологи об’єднали низку ідей про міста, які залишаються легко впізнаваними. Міста, писав він, були «центрами грошового господарства», відрізняючись тим, що не виробляли нічого реального. Зіммель визнавав, що міста зробили «продажність речей набагато більшою, ніж у невеликих поселеннях. Ось чому міста також є справжнім осередком байдужого ставлення». Концентрація та множення ринкових обмінів спричинили зростання анонімності торговців, посилення спеціалізації та абстрагування вартості, отже міста стали домівками «інтелектуальності» та «космополітизму».

Незважаючи на його критику міст, Руссо підписував більшість своїх робіт пафосними словами «громадянин Женеви». Зіммель, який народився в Берліні в 1858 році, втілив у собі стільки міських рис, скільки було тоді можливо для німця: нащадок буржуазної єврейської сім’ї, яка навернулася до християнства, його батько був виробником шоколаду з часткою у відомому бренді Sarotti. Зіммель виріс на розі Лейпцизької вулиці та Фрідріх-штрасе й відвідував престижну класичну гімназію неподалік від культового берлінського вокзалу Фрідріх-штрасе, побудованого під час його першого року навчання в старших класах. Відразу після цього він продовжив вивчати філософію та історію в Берлінському університеті (сьогодні Університет Гумбольдтів) за рогом, прямо на бульварі Унтер-ден-Лінден. Невтішна оцінка Зіммеля в есе «Великі міста і духовне життя» була обумовлена глибокими знаннями.

Попри неприязнь Зіммеля до життя у великому місті, мало хто з науковців так вплинув на формування уявлень ХХ століття про міста, їхньої сутності та місця у світі, як він. Вплив Зіммеля був особливо сильним у ранній Чиказькій школі соціології. Його справу вдало продовжив соціолог Луїс Вірт, ще один німецький єврей. Виховання Вірта навряд чи могло б відрізнятися більше від освіти та досвіду Зіммеля: Вірт народився 1897 року в сім’ї скототорговця в провінційному містечку Гемюнден, яке хвалив головний комік Веймарської республіки Йоахім Рінгельнац за «чудові вулички». У 1911 році Вірт поїхав до Омахи в штат Небраска, щоб жити у свого дядька, звідки згодом переїхав, аби вступити до Чиказького університету. В Чикаго, у віці лише тридцяти одного року, Вірт опублікував свою книгу «Гетто» (1928), дослідження про те, як євреї в Старому та Новому Світі стікаються разом у міські простори. Акцент книги на тому, що люди добровільно утворюють окремі групи (кластери) із соціально-економічних причин, а не через примусовий поділ, досі формує уявлення багатьох американців про житлову сегрегацію у своїх містах сьогодні.

Зіммель, Вірт та інші соціологи початку XX століття дивувалися темпу урбанізації та глибині її соціальних змін. Більше, ніж неприязнь чи симпатію, праці Зіммеля і Вірта висловлюють захоплення від шуму і метушні: від безперервної низки переповнених поїздів над і під землею, килиму з вогнів у зимову ніч, і нестримного споживацтва універмагів. Вони у свій час були свідками того, як усе, що здавалося твердим, розчиняється в повітрі. Насправді, звичайно, міське життя зробило багато речей більш твердими, навіть скам’янілими, побудованими з бетону. За час життя Зіммеля (1858–1918) населення Берліна збільшилося більш ніж у чотири рази – з 460 000 до 1,9 мільйона осіб. За десятиліття до переїзду Вірта до Чикаго місто виросло майже в десять разів – з 298 000 жителів у 1870 році до 2,7 мільйона у 1920 році. Тим часом рівень урбанізації у світі виріс з 12 відсотків у 1870 році до 20 відсотків у 1900 році.

Зважаючи на те, що бурхлива урбанізація ХХ століття стала визначальним досвідом для Зіммеля і Вірта, а також для створення соціології як сучасної суспільної науки, трансформація міського простору сама по собі відігравала на диво малу роль в соціології. Дослідження Чиказькою школою етнічної сегрегації в містах, включаючи працю Вірта «Гетто», не звертають особливої уваги на трансформацію міських ландшафтів. У їх творах місто постає як дане, нерухоме і незмінне середовище для людей, які населяють його.

Позаісторичний підхід до вивчення міст зберігався, а історики не сильно впливали на те, як ми розуміємо і що думаємо про урбанізм. Хоча підгалузь міської історії мала власні установи та журнали з 1960-х років, соціологи та інші урбаністи приділяли мало уваги її плодам. Оскільки історики зверталися до культури, методи соціальних наук, з яких зародилася історія урбанізації, ставали все менш популярними протягом минулого покоління або двох, від чого страждала міська історія. А недавній підйом глобальної історії з її прихильністю до далеких зв’язків і руху, нічого не зробив, щоб їй допомогти.

Як наслідок, акцент на сучасності в міських дослідженнях призводить до сліпих плям. Зрештою, міста є продуктами історії і, як такі, вони змінюються з часом. Наприклад те, де конкретна етнічна спільнота живе в тому чи іншому місті часто залежить від того, як їх прибуття пов’язане з розвитком в часі самого міста. На відміну від Нью-Йорка, Буенос-Айрес не започаткував Маленьку Італію. Дослідження Чиказької школи пояснювали цю різницю, вказуючи на так звану гіпотезу соціальної дистанції, згідно з якою більша культурна різниця між групою іммігрантів та спільнотою, що приймає, призводить до вищого рівня резидентної концентрації іммігрантів. Аргумент полягає в тому, що оскільки італійці були не такими соціально-культурно віддаленими від аргентинського католицького іспаномовного мейнстріму, то вони не опинилися у виключно італійських районах.

Але як пояснення того, чому Маленька Італія утворилася в Нью-Йорку, а не в Буенос-Айресі, гіпотеза соціальної дистанції, як виявляється, не працює. Вона ґрунтується на помилковому припущенні, що місто мало певну форму, і ми повинні запитати себе лише про те, як у ньому розселилися люди. Проте нам також відомо, що хоча іспанські іммігранти в Буенос-Айресі поділяли з аргентинським суспільством ще більше соціально-культурних рис, ніж італійці, однак вони згрупувалися порівняно більше просторово. Замість культурних відмінностей між групами населення, ключ до розуміння відсутності Маленької Італії в Буенос-Айресі по суті історичний, який можна знайти в умовах, що існували в той час, коли до Буенос-Айреса прибули італійські іммігранти, але таких умов вже не було під час прибуття іспанських іммігрантів. Італійські іммігранти прибули раніше, і вони часто селилися на невеликих сільських ділянках в тодішніх пампасах, перш ніж почалося масове зростання сусіднього міста. Більш широке поширення італійських іммігрантів у напівміських районах (які згодом поглинув мегаполіс) призвело до їх відносно рівномірного розподілу в просторі, що було показано в пізніших переписах. Місто приходило до іммігрантів, а не навпаки; процес, для якого немає місця в теорії Чиказької школи.

Багато що в житті й характері міста залежить від того, коли воно народилося, і від того, які в нього батьки. У всіх міст більш як двоє батьків, деякі місцеві, а інші глобальні. Наприклад, Сінгапур, піднявся до рангу глобального міста завдяки силам британського колоніалізму, відкриттю Суецького каналу, політичній, економічній і соціальній історії Китаю, і в кінцевому підсумку деколонізації Південно-Східної Азії. Навіть там, де саме побудоване середовище залишається відносно стійким протягом декількох десятиліть, природа і значення районів можуть радикально змінюватися з плином часу. У США XX століття центри міст були тісно пов’язані з бідністю і занепадом, тоді як переїзд в передмістя означав крок вгору по соціальних сходах. У 1990-х роках багато експертів все ще вірили, що технологічна революція Інтернету незабаром дозволить повністю відокремити робоче місце від місця проживання і тому задовольнить стару американську мрію про повсюдне розширення сільської місцевості. Але сталося протилежне. Як виявилося, технологічний сектор цінує щільність проживання навіть більше, ніж масове виробництво, і це допомогло джентрифікувати міста, змінивши тенденцію до приміського зростання і зробивши центри міст недоступними для всіх, крім багатих. Тож занепад виробництва і цифрова революція спричинили інверсію своєрідної американської переваги передмістя та пов’язаної з нею стигми центру міста.

Проте, всупереч тому, що за останні десятиліття соціально-просторова організація міст США стала менш унікальною, на горизонті вимальовується інша зміна. Одночасно з джентрифікацією їх міських центрів кілька мегаполісів постійно накопичують все більшу частку багатства, блокуючи при цьому будівництво більшої кількості житла, яке могло б полегшити проблему завищених цін. Цей конфлікт посилює поляризацію між сільськими та міськими районами і викликає антиміське невдоволення. Але це також стримує розвиток соціального різноманіття щільно заселених районів, ставлячи під загрозу саме ті характеристики, які й зробили ці квартали такими привабливими. У той час, як у 2002 році теоретик урбаністики Річард Флорида все ще відстоював міську кластеризацію того, що він назвав «креативним класом», як рушій процвітання та оновлення міст, його книга 2017 року «Нова міська криза» діагностує «міську кризу» як результат тієї ж джентрифікації, яку він раніше відстоював.

Більший інтерес до довготривалих історичних змін міст або погляд за межі конкретного випадку Північної Америки цілком могли б позбавити його необхідності змінювати тон зі святкового на занепокоєний щодо того, що «креативний клас» робить з нашим середовищем проживання. Як зазначив Фредерік Купер, історик Африки, у своїй праці «Напруженість імперії» (1997), глобалізація, чи то за останні 50 років, чи то в кінці ХІХ століття, «заповнена осередками, тобто місцями, де концентрується влада, оточена простором, де її втратили». Зазвичай осередки розміщувались в певних частинах певних міст. Центри транзитної торгівлі глобального Півдня у ХІХ столітті, такі як Буенос-Айрес або Сінгапур, надають яскраві приклади того, як працюють плацдарми глобалізації. Їхні міські центри були осередками влади та багатства, у той час як їхні околиці служили притулком для нескінченного потоку сільської бідноти, що мігрував до міст. Сучасній урбаністичній теорії було б добре повчитися на таких прецедентах.

Визнання того, що разом глобальні та місцеві сили з часом формують наші міста та наше суспільне життя в них, означає не більше, ніж визнання кліше кожного історика, про те, що «час і місце мають фундаментальне значення», як застерігав Тіллі. І все ж таки, при розумінні глобальних міст, одне з двох дуже часто не береться до уваги. Історик Джеремі Адельман нещодавно попередив, що підйом глобальної історії недооцінив «владу місця». І навпаки, урбаністи, які цікавляться глобальними містами, попри всю їхню чутливість до простору, забули про вимір часу.

Урбанізація продовжує розвиватися прискореними темпами, і навряд чи її можна повернути навспак. Наразі більша частина людства мешкає у містах, однак не лише це стало причиною особливого значення міського середовища. Соціологи початку ХХ сторіччя, такі як Зіммель, розуміли, що соціальна диференціація загалом була зосереджена у містах і зумовлювалась ними ж. Тож будь-хто зацікавлений у питаннях глобалізації і нерівності мусить досліджувати міські осередки, у яких масштабні глобальні процеси тісно переплітаються з повсякденним суспільним життям. Соціологи і урбаністи добре усвідомлюють цю необхідність, завдяки чому на певний час отримали статус зіркових інтелектуалів. Проте їхнім працям бракує історичної глибини, необхідної для розуміння нашого глобального урбаністичного сьогодення. Історики мають долучитися до досліджень, аби додати їм глибини.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «Intellectual life is still catching up to urbanisation» в журналі Aeon 24 квітня 2018 р.

Переклали студенти Факультету іноземної філології Національного університету імені М.П. Драгоманова.


Читайте также