Всім би нам бути такими ж сміливими, як чоловіки жіночої статі ХІХ століття

Про чоловіків жіночої статі ХІХ століття

Автор: Джен Меніон, доцент історії Амхерстського коледжу в Массачусетсі.

Це явище не можна назвати новим чи притаманним ХХІ-му століттю, оскільки люди мужньо обирали трансгендерність протягом усієї історії.

Однієї літньої ночі у 1836 році поліція знайшла Джорджа Вілсона п’яним на вулиці в Нижньому Іст-Сайді в Нью-Йорку. Офіцер відвіз Вілсона у відділок. Офіцер вважав, що Вілсон був моряком, а також підозрював, що він насправді не чоловік. Вілсон був законно одружений з жінкою протягом 15 років, а жив і працював як чоловік ще довше. Він сказав поліції, що таке чоловіче гендерне вираження було тимчасовим маскуванням заради безпеки та зручності у подорожі, поки «вона» переслідувала коханого чоловіка, що покинув її.

Найкращим захистом від ворожої поліції було наголосити на гетеросексуальному коханні та применшити значення гендерного нонконформізму у своєму житті. Все викрилось, коли дружина Вілсона увірвалася до поліцейського відділку, щоб забрати свого чоловіка. В інтерв’ю Елізабет розповіла, що коли вона 15 років тому дізналася про стать свого чоловіка, то зовсім не була розчарована, і що в них щасливий шлюб. Як і поліцейські, які затримували та переслідували Джорджа та Елізабет, журналісти, які пізніше повідомляли про цей інцидент, глузували з них. Однак подружжя відпустили без офіційного пред’явлення звинувачень.

Чоловіки жіночої статі – це люди, народжені у жіночому тілі, але які «змінили» гендер, жили як чоловіки та вступали в законні шлюби з жінками. Цей вираз «чоловік жіночої статі» (англ. female husband) вперше у 1746 році використав для опису такої особи британський драматург і прозаїк Генрі Філдінг. Він використовувався майже 200 років, перш ніж втратив сенс на початку XX століття. Це ніколи не було самопроголошеною категорією ідентичності. Відомо, що ніхто ніколи не підходив до когось і представлявся: «Привіт, мене звати Джордж Вілсон, і я чоловік жіночої статі». Скоріше, це був термін, який використовували інші – зазвичай чоловіки-письменники, поліцейські, судді та лікарі – на позначення людей, гендерне вираження яких відрізнялося від даної їм від народження статі. Це явище не можна назвати новим чи притаманним саме XXI-му століттю, оскільки люди мужньо обирали трансгендерність протягом усієї історії. Вираз «чоловік жіночої статі» був ярликом, який переважно використовувався для позначення білих людей робітничого класу.

У 1856 році міс Льюїс із міста Сірак’юс у штаті Нью-Йорк закохалася в Альберта Гвельфа, чарівного незнайомця. Після короткого залицяння вони одружилися в єпископальній церкві того ж року. Незабаром батько нареченої запідозрив Гвельфа і викликав поліцію. Поліцейський і батько разом допитували та оглядали Гвельфа за підозрою, що Гвельф була жінкою, переодягненою в чоловіка. Вони заарештували й ув’язнили «його». Суддя Дарнфорд засудив Гвельфа до 90 днів ув’язнення у виправній колонії за порушення статуту про бродяжництво – дуже туманний, «всеосяжний» злочин, який застосовувався здебільшого до збіднілих людей за те, що вони були бідними, бездомними, жебраками, пили або просто перебували у громадських місцях. Закони про бродяжництво також використовувалися за незначні соціальні порушення проти моралі чи порядку.

Сиракузька щоденна газета The Syracuse Daily Standard дуже зацікавилася цією справою і регулярно повідомляла про новини. Коли суддя напряму запитав Гвельфа: «Ви чоловік чи жінка?», той відмовився відповідати, натомість він запропонував самому судді дати відповідь на це питання зі словами: «Ваші офіцери можуть вам сказати» або «вже Вам повідомили». Ні Гвельф, ні його адвокат не робили жодних спроб пояснити чи виправдати стать чи гендерне вираження Гвельфа. Натомість адвокат зазначив, що не існує закону штату Нью-Йорк, який забороняє «особі одягатися в одяг протилежної статі». Це була правда. Невдовзі Гвельфа звільнили.

У подібних ситуаціях, такі люди, як Гвельф, зазвичай давали пояснення або виправдання, чому вони представлялися як чоловіки. Якщо обвинувачені розповідали переконливу історію, запевняли владу, що не становлять небезпеку для суспільства, і благали про прощення, їх могли відпустити без подальших покарань і переслідувань. Ті, хто служили солдатами і воювали, могли розраховувати на найприхильніше ставлення у таких випадках, оскільки патріотизм вважався їх основною мотивацією. До інших, які були бідними або самотніми і пояснювали, що представлення їх як чоловіків забезпечує їм безпеку під час подорожі та/або вищу заробітну плату, ніж вони могли б заробляти як жінки, також ставилися з певною часткою співчуття та розуміння за умови, що вони готові змінити одяг і відновити життя у суспільстві як жінки. Гвельф був іншим: він носив чоловіче вбрання, тому що хотів і тому що міг. Він відмовився запропонувати будь-які пояснення чи виправдання – заради співчуття чи чогось іншого.

Чоловіки жіночої статі зазвичай відрізняються від інших груп, які змінили гендер (наприклад, солдати чи моряки), бо вони перебували у тривалих стосунках з жінками. Зазвичай це були юридичні шлюби. Це створювало набагато серйознішу загрозу для суспільства, відкриваючи дві різні тривожні можливості: по-перше, що чоловіки жіночої статі могли реалізувати гомосексуальні бажання та брати участь у одностатевих стосунках під виглядом гетеросексуальних. Це було порушенням як релігійних принципів, так і цивільних законів проти содомії. По-друге, чоловіки жіночої статі поставили під загрозу уявлення про те, що тільки ті, кому при народженні приписували чоловічу стать, можуть стати чоловіками і вступати в повноцінні сексуальні та романтичні стосунки з жінками. Ніколи не було ясно, чи ці чоловіки визнають себе людьми чоловічої статі та/або мали потяг до одностатевих відносин. Але це також не мало значення, бо ні те, ні інше не віталося в суспільстві.

Суддя порадив Гвельфу представити себе як жінка і в одязі, і в манері. Газета повідомляє, що суддя: «висловив сподівання, що їй вдасться відновити звички своєї статі і коли закінчиться термін її тюремного ув’язнення, вона поводитиметься так, щоб знову завоювати довіру та пошану суспільства, які вона втратила внаслідок свого обману та нав’язливості». Гвельф проігнорував прохання судді, продовжив носити чоловічий одяг та возз’єднався зі своєю дружиною.

Американські юридичні органи початку і середини XIX століття знали, що гендер можна легко змінити. Гендер визначався значною мірою зовнішнім виглядом людини – головним чином, зачіскою, одягом, фізичною поведінкою та особливими звичками. Чоловіків та жінок легко було відрізнити за цими ознаками – що дозволяло будь-кому візуально змінити гендер. Тому, коли влада виявляла когось, кому при народженні приписали жіночу стать, але хто жив як чоловік, вони не вважали це чимось винятковим чи патологічним. Вони не думали, що це сигналізує про міжгендерну ідентифікацію заради задоволення одностатевого потягу. Вони вірили, що це можна «скасувати» так само легко, як це було «зроблено» спочатку.

Саме це Вілсон, Гвельф та інші використовували на свою користь. Коли їм наказали припинити жити як чоловіки й представити себе як жінки, вони не стверджували, що не можуть підкоритись; але також не пояснили, чому вони цього не роблять. Вони не стверджували, що їхній гендер був виразом чогось глибшого і вродженого. У них не було мови для вираження ідеї гендерної ідентичності – і немає підстав вважати, що це якось допомогло б їхній справі. Гендер – це те, що людина робила; це не те, ким вона була чи що мала. Плинна темпоральність гендеру дарувала свободу – і тим, хто змінив гендер, давала різноманітні способи викрутитися з неприємностей, коли влада втручалася в їхнє життя. Коли на рубежі ХХ-го століття погляди змінилися і гендерний перехід почали розглядати як щось більш вроджене і фіксоване, це мало дуже негативні наслідки для чоловіків жіночої статі.

Використання іншої мови для розмов і роздумів про стать не означало, що не чинився тиск, щоб відповідати панівним нормам. Вілсон тимчасово піддався тиску, збрехавши поліції. Гвельф ігнорував та кидав виклик владі. Обидва вони відновили своє колишнє життя – як чоловіки зі своїми дружинами – хоча, можливо, з більшою обачністю та обережністю до влади.

Студенти демонструють безліч реакцій на цей матеріал. Спочатку вони зовсім не вражені. Адже вони досягли повноліття в епоху трансгендерного визволення. Дуже багато хто з них ідентифікує себе трансами або небінарними. Проблеми трансгендерів, лідерів та знаменитостей потрапляють на шпальти газет. Вони використовують «вони» як всеосяжний і універсальний гендерно-нейтральний займенник. Вони без проблем пам’ятають і поважають займенники один одного, тоді як люди старше 50 років продовжують помилятися та вигадувати відмовки. Коли я розповідаю історії про трансгендерів з минулого, вони раді дізнатися про такі історичні постаті, але зазвичай розгублюються. Вони очікують, що в минулому переважна більшість людей жили так само, як вони та їхні друзі зараз.

Однак мене найбільше дивує та впевненість, з якою вони заявляють, хто в минулому був «справжнім» трансом, а хто просто змінив гендер з якоїсь «іншої» причини. Чоловіки жіночої статі, такі як Вілсон, Гвельф та Джозеф Лобделл (про якого докладніше пізніше), були «дійсно» трансами, тому що ми знаємо, що вони жили повністю як чоловіки протягом довгої частини свого життя. Однак, коли я показую вирізки з газет про так званих «жінок-військових» або «жінок-моряків», студенти одразу припускають, що ці люди не були «справжніми» трансами. Коли я питаю, чому вони так вважають, студенти називають дві причини: солдати та моряки були мотивовані якимись іншими потребами (патріотизм та/або бідність) або вони не довго жили як чоловіки. Звичайно, моє завдання – допомогти студентам розібратися і зрозуміти контекст цих газетних статей, щоб вони могли більш критично оцінювати їх зміст і врешті-решт спробувати поглянути на них з точки зору ХІХ століття, а не через призму ХХІ-го. Я думаю, що одним із найбільш вражаючих фактів є майже повна відсутність поняття «гендерна ідентичність» у ХІХ столітті. Розрізняти «трансів» і «нетрансів» марно, і у багатьох сенсах це найменш цікавий підхід до цього великого та різноманітного матеріалу. Чому ми – у нашому «цисгендерному» і «трансгендерному» ХХІ столітті – можемо навчитися в епохи, коли ця відмінність була менш очевидною?

У 1854 році людина, яка згодом стала Джозефом Лобделлом, досягла місцевої популярності в селі Вестерло, недалеко від Олбані в штаті Нью-Йорк. Лобделл став головним героєм розповіді про випадкову зустріч мандрівника під заголовком «Надзвичайні вчинки молодої леді», яка публікувалася в таких місцевих виданнях, як The New York Observer, The Newport Mercury (Род-Айленд), The Washington Sentinel (округ Колумбія) і The Vermont Watchman and State Journal. Вона також з’являлася під іншими заголовками, такими як «Одна з дівчат» у The Daily True American (Трентон, Нью-Джерсі), «Хороша дівчина» в The Pittsfield Sun (Массачусетс) і «Молода леді багатьох талантів» у Zion’s Advocate (Портленд, штат Мен).

У статті розповідалося про те, що Лобделл володів усіма навичками по роботі та догляду, які очікуються як від чоловіків, так і від жінок, від приготування їжі, прибирання, розваг і догляду за хворими батьками до рубання дров і полювання. Мандрівник, містер Талмейдж, запитав Лобделла про його навички стрільби, на що Лобделл відреагувала так: «посміхнулась і сказала, що вона стріляє не гірше за будь-кого в лісі, і щоб переконати мене, вона дістала свій мисливський ніж і вирізала на дереві кільце діаметром десять сантиметрів з невеликою плямою в центрі. Потім, відступивши на 30 метрів, витягнула один з її пістолетів і влучила обидвома кулями в центр кільця». Містер Талмейдж зовсім інакше описав Лобделла вдома пізніше того вечора: «Після чаювання вона закінчила свою звичну домашню роботу, а потім сіла і почала орудувати голкою на жіночий манір».

Це визнання, безсумнівно, зміцнило впевненість Лобделла у своїх здібностях. Вони були впевнені, що можуть виконувати «чоловічу роботу» та отримувати «чоловічу зарплату», і вирішили «одягнутися в чоловіче вбрання, щоб шукати роботу», невдовзі пішовши з дому. Звільнившись від своєї сім’ї та обмежень жіночності, Лобделл протягом 25 років подорожував по світу як чоловік – з Нью-Йорка до Пенсільванії, до Міннесоти і назад. По дорозі вони знайшли різноманітні роботи, і іноді їх виганяли з міста під підозрою у тому, що вони належать до жіночої статі. Це сталося одного разу в Пенсільванії, коли вони працювали вчителем співу, і знову в Міннесоті, де вони були майстром на всі руки.

Лобделл опинилися в притулку для убогих в Делі, штат Нью-Йорк, де вони зустріли своє кохання – Марі Луїзу Перрі – в 1860 або 1861 і співпрацювали з нею майже 20 років. У 1871 році відносини Лобделла і Перрі стали загальнонаціональною новиною, коли опікун бідних докладно розповів про свою зустріч із ними у статті: «Джо Лобделл і дружина – їх історія та інше». Інші видання підхопили цю історію і почали публікувати подібні розповіді. У 1871 році The New York Times відзначили мужність Лобделла і приписали це до їхнього тяжкого життя, заявивши, що «дике життя, яке вона вела, і труднощі, які вона пережила, витіснили всі жіночі риси з її обличчя». Преса розуміла гендер Лобделла як щось сформоване зовнішніми силами – соціальними та економічними.

Що привело людину до такого життя? Родичі та сусіди почали посилатися на гендер Лобделла і шлюб з жінкою як доказ його божевілля. Одна сусідка заявила, що Лобделл божевільна, бо вона часто стверджує, що вона чоловік і в неї є дружина. У багатьох випадках чоловіків жіночої статі члени їхнього оточення більше розуміли і співчували їм. Роки, навіть десятиліття, поки вони були сусідами, друзями чи колегами, не закреслювались за одну мить, як тільки вони дізнавалися про їхній нетрадиційний гендер. Найворожіше і найпідліше ставлення часто з’являється в газетних звітах, написаних журналістами за сотні миль, які ніколи не знали людину чи пару. Але ситуація у Лобделла інша. Тут ми бачимо, як його сусіди та члени громади критикували та зображували його у максимально жорсткому світлі перед суддею, який мав владу над його життям (свобода) та смертю (примус до інституціоналізації). Чи то за наказом брата Лобделла, Джона, який справді хотів, щоб його інституціоналізували, чи то з власного негативного досвіду сусіди сказали судді те, що він хотів почути, щоб підпорядкувати Лобделла соціальним нормам проти його волі.

Звинувачення в божевіллі ніколи не висувалися Вілсону або Гвельфу, які хоч і вважалися брехливими, аморальними і дивними, однак також і талановитими, сміливими та навіть чарівними. Деякі неоднозначні погляди відносно Вілсона і Гвельфа випливали з невизначеності джерела їхніх проступків. Може вони були мотивовані бажанням легко пересуватися по світу, з однієї країни до іншої, що обидва й робили? Чи прагнули отримати більш прибуткову роботу, в якій відмовляли жінкам? Тікали від когось? Чи когось переслідували? Почувалися самотніми? У ХІХ столітті можна було знайти будь-яку кількість пояснень тому, чому люди, яким при народженні приписували жіночу стать, змінювали її й жили як чоловіки. Поліція була не надто стурбована питаннями статі чи сексуальними нахилами. Хоча Вілсон і Гвельф, наприклад, стали чоловіками жіночої статі законно одруженими з жінками, сам шлюб вимагав від них очікуваний компонент чоловічності.

Що вирізняло досвід Лобделла від інших? В 1880 році власний брат Лобделла помістив його в притулок для хронічних божевільних у Вілларді, штат Нью-Йорк, де він став об’єктом пильного нагляду лікаря, який вивчав питання сексуальності. Хоча головним соціальним порушенням Лобделла була гендерна трансгресія, лікарі були одержимі й багато писали про його сексуальні нахили. На думку доктора П. М. Вайза, маскулінність Лобделла була обумовлена її сексуальним потягом до жінок. Вайз писав: «Її збудження мало еротичний характер, сексуальні потяги були викривлені. Заходячи в палату, вона непристойно обіймала санітарку».

На початку XX століття сексологи зосередились на вивченні тих, хто виражав подібні одностатеві бажання. Увесь цей процес був для Лобделла тортурами у всіх можливих значеннях. Лобделл почувався комфортно на свіжому повітрі, в лісі, відчуваючи мир і єднання серед рослин та тварин. Тепер його утримували всередині однісінької кімнатки в замкненому закладі. Після невдалого і бездушного шлюбу він зустрів велику любов в уособленні Марії Луїзи Перрі, але був відрізаний від неї, оскільки його тримали в ізоляції. Лобделл прожив як чоловік більш ніж 25 років, а зараз його піддавали усім можливим фізичним допитам й емоційним перевіркам, ставлячись до нього як до жінки. В 1900 році Лобделла перемістили до психлікарні в Бінгемтоні, штат Нью-Йорк, де він залишався до самої смерті в 1912 році.

Лікарі обстежували тисячі піддослідних протягом багатьох років, розробляючи теорію про те, що гомосексуальність є вродженою і характеризується гендерним нонконформізмом. Ключова теорія розуміння одностатевого потягу зображувалася через призму сексуальної інверсії. Щоб жінка чи хтось, кому при народженні приписували жіночу стать, мав змогу реалізувати свій потяг до інших жінок, вони мали змінити свою власну ідентичність на характерну для чоловіків. Ця логіка ґрунтувалася на гетеронормативності. Вона була широко поширена і дуже впливова, хоч і була глибоко помилковою. По суті, це не враховувало весь широкий спектр гендерних виразів серед самопроголошених гомосексуалів. Хоча пояснювальна сила цієї теорії щодо одностатевих бажань була обмежена, вона мала серйозний стримуючий та руйнівний вплив на ширші погляди щодо гендерної невідповідності та трансгендерності. Гендерний перехід більше не був чимось плинним, що можна було б так само легко скасувати, як це було спочатку зроблено. Скоріше, це стало ознакою чогось суттєво іншого та патологічного в людині.

У наш час деякі представники ЛГБТК+ втішаються ідеєю, що гендерна ідентичність та сексуальна орієнтація є вродженими; що ми не могли б змінити їх, навіть якби захотіли; що ми «народилися такими». Я не знаю, чи це щось вроджене. Я не вірю, що я «народився таким». Я знаю, що моє ставлення та розуміння власної сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності змінюються з часом. Але я не вірю, що можу вмить змінити одне чи інше тільки тому, що так хочу чи внаслідок суспільного тиску. Звідки мені знати, чи моя гендерна ідентичність та/або сексуальна орієнтація залишатиметься незмінною до кінця мого життя? Можливо, вони зміняться вслід за світом та моїми життєвими обставинами. Я не знаю напевне і не зовсім розумію, чому для когось важливо це знати.

Якщо дослідження чоловіків жіночої статі й навчило мене чомусь, так це тому, що самі терміни, за допомогою яких ми розуміємо сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність, є плодами історії та культури. Навіть ліберальні і прогресивні люди та інститути не обов’язково будуть більш точними чи «прогресивними» у своєму розумінні гендеру, ніж ті, хто жили до нас. Філософія, яка сьогодні вважається найкращим захистом від гомофобних та трансфобних спроб позбавити нас прав (на визнання того, що ми «народилися такими, якими є»), сама утворилася внаслідок примусових, насильницьких і негуманних обстежень лікарями тих, хто перебував в ув’язненні чи утримувався в інших закладах. Цей погляд спирався на расові, класові та гендерні упередження, і по суті визначав трансгендерів як недолюдей: ненормальних, девіантних і таких, що потребують інституціоналізації.

Отже, цей погляд не може бути нашим єдиним шляхом до визволення спільнот ЛГБТК+ в XXI столітті. Натомість чоловіки жіночої статі нагадують нам інший спосіб. Вони боролися за своє гендерне самовираження і відносини на основі свободи вибору і бажання. Коли їм загрожувала небезпека, вони говорили владі те, що ті хотіли чути. Без жодного організованого руху, що б боровся за їх права, і жодного видимого об’єднання, яке б забезпечувало їх підтримку, чоловіки жіночої статі та їхні дружини вживали рішучі заходи, відстоювали себе і боролись за право жити спокійним життям. Вони робили це, не стверджуючи на захист своїх прожитих життів, що «народилися такими». Вони кинули виклик законам і нормам, щоб жити разом і любити один одного без вибачень чи співчуття. Всім би нам бути такими сміливими!

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «May we all be so brave as 19th-century female husbands» в журналі Aeon 7 травня 2020 р.

Переклали студенти Факультету іноземної філології Національного університету імені М.П. Драгоманова.


Читайте также