Чи є щось особливе у тому, як жінки практикують філософію?

Як жінки практикують філософію

Авторка: Еллі Вінтіадіс, філософиня, яка досліджує свідомість та психіатрію в Дері, Американському коледжі Греції, в Афінах.

Чи є щось особливе в тому, як жінки практикують філософію, чи це ще одна есенціалістська ідея, що стримує наш розвиток?

Який внесок філософи вносять у філософію? Як вони збагачують її? Це звучить як дивне питання, але жінок, які займаються філософією, часто просять пояснити, який внесок вони роблять у філософію тепер, коли їм дозволено займатися нею професійно. В основі цього питання лежить уявлення, що наші голоси сприймаються не як голоси філософів, а насамперед як голоси жінок. Складається враження, що у жінок як групи обов’язково має бути своя особлива точка зору, а не просто особисті точки зору, яких вони дотримуються як філософині.

Можливо, це питання виникає тому, що донедавна до жінок ставилися несерйозно. До того ж, вони мали небагато шансів на те, щоб досягти успіху у галузі філософії, й навіть тепер кількість жінок в її академічному середовищі порівняно невелика. Однак існує багата традиція філософського внеску жінок, починаючи з давніх-давен і до цього дня, незважаючи на величезні перешкоди, з якими вони стикалися: у стародавньому світі Гіпатія Олександрійська, Гіппархія з Маронеї та Арета з Кірени; у ХVII столітті Олена Корнаро Піскопія з Венеції (перша жінка, що отримала університетський ступінь) та Маргарет Кавендіш, герцогиня Ньюкасл; а в XVIII столітті Лаура Бассі та Доротея Еркслебен.

Жінкам часто доводилося робити свій внесок анонімно – наприклад, праця леді Енн Конвей «Принципи найбільш давньої та модерної філософії» була анонімно опублікована посмертно в 1690 році – або ж висловлювати свої думки чоловікам-філософам в листах, яскравим прикладом є листування принцеси Єлизавети Богемської (Палатинської) з Рене Декартом. Незважаючи на те, що писали вони багато, їхні роботи рідко коли потрапляли до філософського канону і майже не публікувалися. Здається, жінки писали «чорнилом, що зникає», як у 1997 році назвала це Айлін О’Ніл, і їх твори зникли з історії філософії – через те, що їхній внесок вважався небезпечним, оскільки кидав виклик статусу-кво, і саме тому його систематично замовчували, або через те, що питання, які хвилювали жінок, не вважалися достатньо серйозними, або ж тому, що самого факту, що щось написано жінками, було достатньо, щоб ототожнити його з легковажністю.

2013 року Веслі Бакволтер і Стівен Стіч заявили, що існують певні гендерні відмінності в інтуїції, які можуть пояснити недостатню представленість жінок у філософії. Я не думаю, що є вагомі підстави підтримувати твердження есенціалістів про те, що жінки думають інакше, але життя жінок часто ставить їх у положення, яке призводить до виникнення відмінних філософських інтересів і особливого внеску, та навіть іноді різної інтуїції. Цим можна частково пояснити недостатню представленість жінок в академічній філософії, а також зрозуміти, як їхній доробок може розширити та збагатити її. Хоча нині жінки і не виключені з філософії, як колись, вони часто піддаються іншому різновиду маргіналізації, який полягає у тому, що теми, які вони іноді піднімають, не сприймаються як основні або навіть просто «серйозні» людьми, які мають владу у галузі філософії.

Тож, часте питання, яке однак ніколи не ставлять про чоловіків у філософії: який внесок зробили жінки у цю дисципліну? Проста відповідь полягає в тому, що філософія жінок різноманітна, оскільки не існує єдиного способу бути жінкою, єдиного образу мислення жінок. Вони внесли свій внесок різними способами, і їхня робота охоплює діапазон від аналітичної філософії логіки (наприклад, Сьюзен Стеббінг, Сьюзен Гаак, Рут Баркан Маркус) до нових фахових областей у прикладній етиці (наприклад, Марта Нуссбаум, Джудіт Джарвіс Томсон, Крістін Корсгаард). І, звичайно, жінки повинні вільно робити свій внесок у філософію так, як вони вважають за потрібне, а не підлаштовуватися під чиєсь бачення того, про що вони як жінки повинні писати. Проте, найбільш очевидний внесок жінок полягає у розгляді питань, що виникають у жінок, насамперед, у галузі феміністської філософії. Хоча феміністські філософські підходи, такі як підходи Джудіт Батлер, Люс Ірігарай і Патрісії Гілл Коллінз, сильно відрізняються один від одного, в цілому вони є спробою пролити світло на те, що традиційно вважалося об’єктивним поглядом, точкою зору з нізвідки, яка насправді асоціювалася виключно з однією конкретною точкою зору – чоловічою, знавця за визначенням.

Традиційною, панівною думкою завжди було те, що філософія – це безкорисливе дослідження, яке по суті не зачіпає історію чи культуру. Ця точка зору не враховує те, на що вказували такі філософи, як Фрідріх Ніцше, Серен К’єркегор і Стеббінг, – той, хто знає, не є безтілесним розумом; умови, в яких перебувають люди, впливають на мислення так, що їх не помічають ті, кому це вигідно. Так деконтекстуалізований погляд, традиційно пов’язаний з об’єктивністю, може розглядатися як протилежний – він не є ані неупередженим, ані універсальним. Феміністичні теорії стверджують, що контекстуалізація дослідження може бути єдиним способом виявити важливі істини та розширити наше розуміння світу, викриваючи упередження, які настільки міцно вкорінені в патріархальних суспільствах, що стали непомітними.

Звичайно, жінки відрізняються одна від одної, і різні феміністичні теорії мають різні переконання та підходи, але ось що їх об’єднує: зазвичай вони починають з ідеї, що жінки зазнавали систематичного пригнічення через свою стать, і що це впливає на їхнє становище в якості суб’єктів. Але що важливо, це також впливає на них, як на знавців. Такі автори прописують шляхи подолання цього, щоб дослідження не було одностороннім. У цьому сенсі це спосіб переосмислити, що насправді означає бути об’єктивним – і зробити «погляд з нізвідки» поглядом із живої реальності. Перебуваючи в цій реальності, жінки також знаходяться в епістемічно привілейованому становищі, щоб виявляти певну соціальну нерівність і несправедливість, а також надавати уявлення про ці явища, які інакше залишились би без уваги. Наприклад, жінка, яка повертається додому після робочого дня, щоб почати свою «другу зміну», може мати більш чітке уявлення про нерівність праці, неоплачувану роботу, яку жінки повинні виконувати. Це може бути епістемною відправною точкою, яка недоступна для більшості чоловіків.

Феміністська епістемологія бере витоки саме з цієї ідеї: обставини нашого життя частково становлять наше епістемічне життя – вони впливають на те, як ми розуміємо світ, що ми про нього знаємо, а також те, як наші погляди сприймаються. Творчість Міранди Фрікер показала, як стереотипи, ієрархічні соціальні відносини та традиційні гендерні ролі впливають на те, як набуваються і поширюються знання та як сприймаються свідчення. Фрікер ввела термін «епістемічна несправедливість» на позначення тих форм несправедливості, які раніше рідко сприймалися всерйоз – несправедливість, яка виникає, коли ваше становище як знавця не отримує жодного визнання через ваш соціальний статус.

Фрікер звернула увагу на явища «свідкової несправедливості»: коли ваші свідчення не вважаються достовірними, тому що ви належите до групи, до якої ставляться з упередженням (наприклад, через вашу стать, сексуальну або етнічну приналежність); і «герменевтичної несправедливості»: коли у вас немає інтерпретаційних ресурсів для осмислення аспектів вашого власного досвіду через домінуючі припущення та значення. Наприклад, запровадження поняття «сексуальне домагання» дозволило жінкам надати сенс дуже неприємному досвіду, який для інших був лише невинним фліртом. Подібним чином, Кейт Манн у книжці «Сиди, дівчино! Логіка мізогінії» (Down Girl: The Logic of Misogyny, 2019) дала нове визначення системної упередженості у громадському житті та політиці – мізогінії, яку вона визначає не як індивідуальну ворожість до жінок, а як соціальний механізм контролю та покарання жінок, які відхиляються від вимог патріархату. Це допомагає зрозуміти сенс багатьох переживань, через які жінки проходять щодня.

Обидві ці філософині звернули нашу увагу на джерела шкоди, які раніше залишалися практично непоміченими. Вони також ввели поняття, які допомогли нам поглянути на речі по-іншому – тому що є речі, які ми не можемо побачити, якщо у нас немає для цього понятійного апарату.

Ці праці спираються на феміністську традицію – наприклад, «Другу стать» (Le deuxième sexe, 1949) Симони де Бовуар, а після де Бовуар таких філософинь, як Нуссбаум, які доводили, що свобода та права приносять мало користі, якщо наше становище позбавляє нас можливості діяти. Думка про те, що якщо усунути перепони, справжньої рівності все одно не досягти, присутня у феміністському мисленні принаймні з XVII століття – наприклад, у творах таких письменниць, як Мері Естел, Мері Волстонкрафт і Гаррієт Гарді Тейлор-Мілль. Не можна також забувати, що небілі мислителі – Соджернер Трут, Анна Джулія Купер, Одрі Лорд, Вільям Едуард Беркхардт Дюбуа, які належать до більш маргіналізованих груп, ніж більшість білих жінок, давно стверджували, що їхній статуc знавців не визнається та недостатньо цінується.

Іншим прикладом того, як жінки повертають погляд нібито з нізвідки в реальний світ, є новий феміністичний етичний підхід, етика турботи. Одним із результатів домінування чоловічої точки зору є те, що було мало філософської роботи над питаннями, які переважно належать до жіночого досвіду. Одним із таких явищ є турбота про інших. Етика турботи зосереджується на добробуті опікунів та їхніх утриманців, даючи право голосу людям у таких стосунках, а також викриваючи несправедливість та утиски, яких вони часто зазнають. Так етика турботи просуває голос менш автономного раціонального суб’єкта в моральних міркуваннях, а також знову ставить емоції на центральне місце в етиці – як те, що потрібно культивувати, щоб доповнити наше мислення про етичні питання.

Хоча ідея про те, що турбота має займати центральне місце в нашому мисленні про те, як жити, не є новою (її можна знайти в творчості конфуціанського філософа Мен-цзи), такі філософині XX століття, як Єва Федер Кіттей, Вірджинія Гелд, Джоан Тронто і Нел Ноддінгс винесли її на передній план з іншим акцентом. Замість того, щоб помістити поняття справедливості в центр етичного мислення та зосередитися на побудові моральних відносин і суспільства навколо цього, вони замінюють його поняттям турботи.

В основі етики турботи лежить усвідомлення того, що традиційні етичні теорії ХVIII та XIX століть визначали те, що важливо з точки зору розуму та автономії. Етична теорія Іммануїла Канта, наприклад, припускає, що мораль по суті полягає у відносинах між раціональними, автономними, незалежними та рівними суб’єктами. А утилітаризм вимагає від нас без емоцій обчислити чисте щастя, яке принесе конкретна дія. Насправді ж, люди є соціальними та емоційними істотами, а наше існування засноване на нашому зв’язку та залежності від інших і формується завдяки цьому. На відміну від абстрактних формальних відносин, описаних деякими етичними теоріями, багато соціальних відносин, в яких ми знаходимося, часто нерівноправні, сповнені емоцій, мимоволі встановлюються, і в деяких з них люди потребують турботи і не можуть відповідати взаємністю на дії інших. Сім’я є яскравим прикладом таких відносин, але вони також існують в суспільстві в цілому: на робочому місці, в навчальних закладах, у стосунках між людьми та тваринами, а також у ширшій політичній та глобальній сфері.

У етиці турботи турбота не є просто одним із компонентів нашого мислення, наприклад, однією з чеснот, а є її центром. Як наголошує Кіттей, в етиці турботи акцент робиться на з’ясуванні нормативного значення турботи, щоб зрозуміти, що ми повинні робити, щоб бути турботливими, і які інституційні структури нам потрібні, щоб підтримувати турботливі стосунки. Часто це означає турботливе ставлення або намір піклуватися про інших (як у християнській етиці), але Кіттей підкреслює, що цього недостатньо – наприклад, воно часто приймає патерналістичні форми і втрачає з уваги той факт, що, як говорили Ноддінгс і Тронто, людина, про яку піклуються, має відчувати турботу – у цьому сенсі практика піклування має бути ефективною, задовольняти потреби особи, про яку піклуються.

Тож хоча існують й інші етичні теорії, в яких турбота розглядається як одна зі складових, в етиці турботи основна увага приділяється іншому. З цієї причини, хоч дехто вважає етику турботи однією з форм етики доброчесності, не всі прихильники погоджуються з цим. Гелд, наприклад, виступає проти того, щоб характеризувати турботу як доброчесність чи ставлення і вважає за краще розглядати її як практику, щоб підкреслити той тягар, який лягає на жінок у патріархальних суспільствах. Таким чином, замість того, щоб зосереджуватися на характерах окремих людей, етика турботи стосується насамперед турботливих відносин.

Оскільки етика турботи зосереджена на таких питаннях, вона розглядається в патріархальних рамках швидше як «жіноча», ніж універсальна. Вважається, що парадигма турботи охоплює відносини догляду, в яких перебувають жінки, оскільки в переважній більшості випадків саме жінки доглядають за утриманцями. Але це також тому, що етика турботи неминуче привертає нашу увагу до моральних проблем, які виникають у приватній сфері, таких як хатня робота, діти, особливі потреби та домашнє насильство. Проте етика турботи наголошує на центральному і фундаментальному аспекті людського буття, який часто ігнорується в багатьох етичних теоріях: що кожен має відповідальність і зобов’язання піклуватися про інших, адже про нас усіх колись дбали. Це також нагадує нам, що жінки часто опиняються в нерівному становищі порівняно з іншими особами, які не є опікунами, а також у привілейованому становищі, щоб визначити нерівність, з якою стикаються ті, хто залежить від інших. Тож, ще один підхід до етики турботи полягає в тому, щоб розглядати її як справді егалітарну людську етику, що базується на універсальному досвіді турботи, який охоплює різні потреби реальних людей у всіх контекстах. Це вимагає переосмислення нашого ставлення до етики.

Формулювання основної думки про те, що не всі люди рівні у своїх здібностях, має наслідки майже для всіх аспектів нашого мислення. Етика турботи підштовхує нас переосмислити уявлення про особливі потреби, гідність, хороше життя, справедливість і цінність розуму та автономії. Це змушує нас мислити не з відстороненої точки зору, а з точки зору людини, яка потребує догляду, і особи, яка надає цю допомогу – робота, яка в більшості випадків лягає на плечі жінок. Можливо, саме з цієї причини така перспектива відсутня в етиці. Так саме жінки розробили філософію вагітности, яка займається юридичними, етичними та соціальними питаннями. Раніше ця тема майже повністю була відсутня у філософії, адже чоловіки її не поділяють, бо не мають відповідного досвіду.

В етиці питання про зв’язок між плодом і тілом материнського організму є неймовірно важливим, адже має практичніі наслідки для життя жінки. Але тема вагітності має значення і для інших галузей філософії: звертаючи уваги на маргіналії, це допомагає нам переосмислити питання метафізики організмів і людей. Як ми розрізняємо людей чи організми, і коли одна людина чи організм стає двома? Зазвичай ми підходимо до такого питання, вивчаючи проблемні випадки, але вражає те, що очевидний випадок вагітності обговорюється рідко.

Філософія вагітності також порушує епістемологічні питання. У своїй праці про вагітність Фіона Вуллард схиляється до думки, що певний досвід є «епістемічно трансформуючим». Тобто вони дають знання про певні речі, які б ви не дізналися інакше. Чи особистий досвід вагітності виявляє аспекти досвіду, недоступні людям, які його не пройшли? Що як фізичний та емоційний досвід вагітності жінки суперечить «об’єктивним» уявленням про вагітність? Чия думка повинна бути авторитетною?

Незважаючи на центральну роль вагітності в людському досвіді в цілому, метафізика вагітності майже не розглядалась в історії західної філософії, що робить це ще одним прикладом того, що жіночий досвід відкидається як неактуальний. І все ж філософія вагітності показує, що провідна філософська перспектива в онтології та метафізиці є більш чоловічою, і, таким чином, погляд нібито з нізвідки насправді таким не є.

Розглянемо питання про зв’язок плода з організмом, що його виношує. Один із способів підійти до цього – сказати, що плід – це організм в іншому організмі, тобто ми маємо дві різні сутності: плід, що міститься в матері, як в англійській метафорі «булочка в печі» («a bun in the oven»). Це так звана модель «контейнера»: панівний погляд у західній культурі, який зазвичай зображує плід як астронавта, що плаває в утробі матері, немов це сутність окрема від тіла, в порожнині якого вона рухається. Ельселін Кінгма пропонує інший спосіб, який полягає в тому, що плід є частиною організму матері так само, як серце або нирки є частиною тіла матері. З цієї точки зору, плід стає окремим організмом лише після народження.

Не дивлячись на те, що ці два зображення можуть здаватися правдоподібними, а різниця між ними – несуттєвою, вони породжують дуже різні питання. Наприклад, якщо мати є просто контейнером, її тіло може зазнати шкоди або контролюватися різними способами. Подумайте про моральну паніку навколо матерів, які завдають шкоди своїм плодам їхнім рішенням народжувати чи пити. Якщо ж плід – це лише частина тіла матері, то таких питань не виникає, а отже, такий контроль стає невиправданим.

Крім етичних проблем, які піднімає модель контейнера, вона також суперечить реальному досвіду вагітності. Кожна, хто коли-небудь була вагітною, знає, що зв’язок тіла матері з плодом набагато інтимніший і складніший, ніж представляє модель контейнера. Вагітність – це як бути чимось середнім між одним і двома організмами; ми єдині з плодом, але ми також не є єдністю, якою були до вагітності. Навіть з точки зору біології, говорити про два організми стає проблематично, якщо ми розглянемо, як плід внутрішньо пов’язаний з матір’ю, як вони мають спільну межу із зовнішнім світом. Це може здатися нелогічним, якщо думати в термінах традиційної онтології, де індивіди чітко відрізняються, незалежні один від одного та самодостатні, але в такій онтології незрозуміло, як взагалі можлива вагітність.

Так явище вагітності показує, наскільки обмеженою є традиційна перспектива в онтології – з точки зору кола питань, які вона розглядає, і того, що вона вважає найважливішим. Логіка каже, що «все є тим, чим є, а нічим іншим», але досвід вагітності руйнує це чітке розрізнення, і те, що здається логічною неможливістю, якимось чином стає можливим. Це наводить на думку про Мері Міджлі, яка, обговорюючи, як наші життєві ситуації впливають на те, як ми осмислюємо світ, зазначає, що філософію створювали переважно привілейовані чоловіки без сімей, які мали розкіш займатися філософією в усамітненні – як-от Декарт, який розмірковував у своїй кімнаті про істинні знання, звільнений від буденних потреб повсякденного життя. Проблема такого ізольованого мислення полягає в тому, що воно спотворює наше уявлення про світ і ігнорує точки зору, які можуть відкривати інший вимір реальності.

Філософія насамперед вимагає постійного вивчення наших припущень і переконань. На мою думку, найважливіший внесок, який жінки як група зробили до філософії, крім безлічі особистих доробків у всіх галузях філософії, – це голос самовивчення. Голоси жінок, як і голоси всіх інших меншинних традицій, – це голоси совісті філософії, що нагадують філософам про те, що їхні практики дослідження не демонструють чеснот, до яких вони як філософи прагнуть. Це нагадування, що традиційні ставлення, які сприймаються як погляд з нізвідки, насправді глибоко просякнуті ідеологією і можуть поставити під загрозу дослідження, якщо ми постійно не перевіряємо своє мислення.

Дивлячись на філософську творчість жінок, ми також бачимо, що жінки часто мають тенденцію задавати питання, які хвилюють людей і мають значення для їхнього життя, різними способами акцентуючи увагу на зв’язку філософії з практикою. Можливо тому, що серед нас багато феміністок, це повертає нас до реальності нашого життя, і ми часто маємо особистий стосунок до тем, які досліджуємо, піднімаючи питання про цю реальність і про те, як вона пов’язана з більш широкими філософськими питаннями. Тож, голос жінок – це також голос, який повертає філософію в реальний світ, таким чином підтримуючи філософію та роблячи її знову актуальною в житті людей.

Як тільки приходить розуміння того, що насправді точка зору не виникає нізвідки і що кожна думка міцно вписана в історичний та соціальний контекст, тоді можна почати окреслювати реальні погляди людей. І серед цих непомітних поглядів є і погляди жінок. Як ми вже розуміємо, вони кидають виклик філософським засадам знань, етики, метафізики і таке інше. Завдяки відмові від існуючих рамок, перевизначенню старих та створенню нових категорій та з урахуванням соціальної динаміки, філософія надає силу та свободу і навіть може стати поштовхом до змін.

З усіх цих причин, замість критики та маргіналізації за руйнування традиційних поглядів, жінок у філософії (і нові перспективи, які вони привносять) слід прославляти. Зрештою, питання жінок у філософії стосується критичної маси та створення культури, в якій жінки не почуваються примарами. Щоб досягти цього, жінок потрібно заохочувати, а стереотипи, які їх стримують, мають бути зруйновані – це дозволить уславити жінок у філософії та дати їм заслужене визнання. У той же час, будучи жінками, ми повинні бути обережними, щоб не стати самовдоволеними через здобуття свого місця у філософії і не перекладати тягар, знятий з наших плечей, на когось іншого.

Існує питання, чи прогресує філософія. Кріс Дейлі вважає, що за 2500 років західна філософія майже не просунулася вперед. Проте, мені здається, що всі згадані тут речі є очевидними ознаками прогресу. З допомогою жінок філософія піднімається з крісла, в яке її посадили чоловіки, вирішує питання, що стосуються життя людей, і кидає виклик власним упередженням, зокрема щодо того, що є філософією, а що ні.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «Is there something special about the way women do philosophy?» в журналі Aeon 16 серпня 2021 р.

Переклали студенти групи 31п Факультету іноземної філології Національного університету імені М.П. Драгоманова.


Читайте также