Що відбувається у темряві. Левченко Тетяна

- Надія помирає останньою - Надя любила повторювати цю фразу і зараз хапалася за неї з останніх сил.

Раніше обнадійливе слово зігрівало, тепер – холодило кров.

-          Може це сон? - жінка розплющила очі і знову наштовхнулася на пітьму. – Ні - пригадала війну і жахливі обстріли…

Після того як Миколаїв накрило бомбами, вона подалася у село. Старенька хатка біля лісу зраділа рідним рукам: і втішила, і обігріла. Надя довго не могла заснути, гортала сімейний альбом, згадувала дитинство, покійних батьків і чоловіка.

Блимнув мобільний- тривога. Жінка хутко вдяглася і вийшла на двір. Далі похапцем відкрила погріб і зупинилася біля дверей. Дивно, незвично: на дальньому хуторі не чутно сирени. Тихо… Спить усе, не шелескне. Легкий морозець  розганяє дрімоту і вабить око посвітом зір.

Раптом: «Фі-ууу»- просвистіло над головою. Жінка скочила у льох і роззирнулася. Високо вгорі вибухнуло небо і обпекло погляд.

Надя спробувала пригадати що було потім.  Лежала з заплющеними очима і дослухалася до протяжних, розкотистих звуків, що  досі гули в голові. Вона стояла на сходах… Удар…  Земля під ногами задвигтіла і її потягло у пітьму.

Жінка відчувала що лежить горілиць і ніяк не наважувалася відкрити очі. Дуже боялася побачити щось страшне, або не побачити геть нічого.

 Врешті розплющила очі і провалилась в густу стуму. Довго лежала усе так само непорушно не в силі розкрутити думки.

-Треба підсвітити- жінка згадала про мобільний, потяглась до кишені і завмерла. Рука не рухалась! Спробувала крутнути головою…, підняти палець…, ворухнути ногою- тіло скувала якась потаємна сила.

-Я померла, чи паралізована? - жахлива здогадка впала на серце і лунко задзвеніла в вухах.

-  Що відбувається у темряві? - розумник що жив у її голові і так красномовно вмів переконувати, раптом втратив усяке розуміння.

Жінка ошелешено закліпала, ніби сумнівалася чи є в неї очі і врешті спромоглася на звук. Тихий стогін вирвався з грудей і потонув у непроглядній пітьмі.

Ні болю, ні холоду вона не відчувала.  Щось важке давило на груди і лякало сліпі думки.

-          Надія помирає останньою… - мов зламаний  механізм, знову і знову прокручувала безглузду фразу, поки не збагнула що робить наголос на слові: «смерть».

Небажана, огидна, дивна подія тихо ворушилася у пітьмі, наближаючись до неї впритул.

-          Мене неодмінно знайдуть - спробувала поглибше заховати неминучість.

Треба знайти щось переконливе, але… Ніхто у селі не знав про її повернення. Швидше за все, люди не скоро кинуться розгрібати одиноке завалене обійстя... А син? Він буде дзвонити! Мати говорила з ним вранці, сказала що тут поганий зв’язок.  До того ж у Канаді інший часовий пояс.

Жінка відчайдушно сіпнулася й розбудила пронизливий біль. Шок минув. Хтось прошпигнув спину залізним прутом і роздробив хребет.

У пітьмі є те, що ніколи не з’являється при світлі. Хапаючи нитку притомності, Надія поринула у свій страх. У його глибинах тихо померла остання спокуса розуму і оживало світло стремління до істини.

Чому ми боїмося смерті? Страх приховує боязнь невідомого і тривогу наступної хвилини.

Між тим, люди вмирають щодня, щогодини, щомиті... Сьогодні хтось вмер від переїдання, а хтось від голоду, в утробі матері, чи досягнувши похилого віку...  Одні померли від спраги, інші потонули... У Бога свій графік.

Чому ж вона вирішила, що буде останньою? Чому нам здається що ми хоча би трошки, але кращі за інших?

Надія відпустила опір наважилася прийняти смерть і відчула полегшення. Наступної миті в голову стукнули незакінчені справи і відчуття провини за те, що вона не могла далі жити. Та неминучість розлуки з тілом лякала все менше. Може тому, що ідеалом завжди було здорове тіло?! Ні, вона й раніше почувалася недосконало і побоювалася жити, але тепер ясно побачила як багато страхів, провини, гніву і смутку приховано всередині. Жалість до себе виглядала особливо жалюгідною.  А скільки переконливих виправдань знаходилось бозна -де, щоб підживити сумнівів у власній силі!

Надія здригнулася. Як же багато було відкладено до кращих часів! Їй раптом здалося, що вона ще не народилася, така велика частина була пригнічена десь в глибині.

Жінка боляче закусила губу. З темряви виліпились і попливли вглиб голови видіння. У двадцять п'ять Надя залишилася вдовою з маленьким синочком на руках. У сорок - зустріла його, але ... злякалася майбутніх стосунків... Зараз їй сорок сім.

Шкода, вона не навчилася подовжувати радість і бігла думками вперед. Досі не наважувася поділитися відвертими переживаннями ні з іншими, ні з собою.

Жінка сумно всміхнулася.

Це ж треба! Щоб відчути себе живою, вона мала втратити можливість рухатися. Навіть біль відступив перед такою силою. Ніколи вона не була так заглиблена у теперішнє, як тепер. Завжди переминалася з ноги на ногу, очікуючи наступної миті. Тепер, відкриваючись смерті, торкалася першооснови буття.

Особливу мить Надія відчула всім серцем. Замість приреченості сяяла упокореність і замилування. Вони звилися золотою ниткою і відчинили останній вдих. Пауза довжиною в життя проколола груди, зробила новий стібок у канві людства і вишила ще один хрест. Надія видихнула гарячу любов  і розітнула пітьму.