Що відбувається у темряві. Катерина Пилипчук
Це було тоді, коли на планеті раптом зникло світло. Дощ продовжував накрапати, але краплі уже летіли додолу без звичного відблиску на своєму боці. Вітер кудись летів у своїх справах по спустошеним вулицям. Чи торкнувся він волосся тієї красуні, яку ще в променях сонця намагався наздогнати протягом усієї її подорожі звивистою трасою між горами, чи все ж вона оминула його ласки, вийшовши з авто, коли стало темно, — було не зрозуміло уже нікому.
Море, яке часто вигравало своїми хвилями, показуючи небу свою бездонність крізь товщі води, — стало чорною поверхнею, світ під якою наче миттєво зник.
Дрібненька рибинка, яка якраз пливла повз кораловий риф зачепилась за жало актинії. Її тіло миттєво спаралізувало, і якась невидима сила підняла її на поверхню. Знерухомлене створіння, повернуте до неба правим оком і до підводного світу лівим, — споглядало одночасно два темних світи. На жаль, рухатися було неможливо, але спостерігати — якраз.
Над нею у розсіяних хмарах, які ще нещодавно були білими і пухнастими, а тепер якимись буро-брунатними, майже чорними, — було помітно силует. То біла чайка, розправивши свої крила, намагалась знайти вихід із темряви, що охопила весь світ навколо. Вона за інерцією, спрямувала своє тіло дзьобом донизу і почала стрімке падіння у напрямку моря. Маленька рибинка бачила білу крапку, яка швидко зростала. Іншим своїм оком у товщі води їй було видно тіні риб-падальщиків, що снували десь набагато глибше відомого. Ці істоти жили у суцільній темряві все своє життя, тому їхні очі були не здатні бачити світло, а от ехолокатори завчасно відчували наближення здобичі. Рибинці, яка все ще не відчувала своїх плавців, потрібно було щось робити, але вона не могла. Її тендітне тіло було здатне лише бачити. Завадити жахливому вона не могла. Око, яке бачило уже майже впритул великий дзьоб, — закрилось. Остання ознака світла, яке ще випромінював погляд рибинки, — зникла і те, що ще секунду тому, наче радар, притягувало чайку з самих висот, також зникло. Чайка рухалась уже наосліп із великою швидкістю.
Коли її дзьоб увійшов у воду, поруч над поверхнею почав величаво здійматися острів із фонтаном посередині. То була спина могутнього кита.
У небі поступово почала відступати темрява, наповнюючи сірі хмари золотавими променями червоного сонця, які пробивались з-під чорного диску місяця у повні. Не минуло й декількох миттєвостей, як світло повернулось.
Жодна тваринка, жодна рослинка, жодна краплинка не втратила своєї жаги до життя, не втратила своїх навичок та інстинктів, продовжувала робити свою найбільш важливу справу.
На поверхні, освітленого променями «живого острова» лежала чайка. Вона була непритомна від удару дзьобом об спину морського велетня. З її напіввідкритого дзьоба стирчала голова рибинки. Праве око нещасної морської здобичі так і залишилось заплющеним, а ліве — відкритим, тільки переляканим.
Чайка загинула у темряві, та не у своїй стихії, а там, десь під водою, де невідомість стала для неї смертельною.
Маленькій морській істоті як судилося стати здобиччю, так воно і стало. Тільки не у темряві, де її очікували риби-падальщики та небезпечні коралові рифи, а у тій прекрасній частині світу, де є дощ, вітер, хвилі, море, живуть білі чайки, і куди подекуди спливає у світло з бездонних товщ темряви кит, щоб поєднати ці світи у один.
