Що відбувається у темряві. Раїса Літо
Діти нарешті поснули. Зашипів старий котел і знову замовк. Чомусь роздратовано, ніби стара бабця, здихнула наша собака. Наче їй взагалі є про що турбуватись. В теплі, напоєна, нагодована, нахабно розвалилася в нашому ліжку, змусивши мене влаштуватися у самісінького краю. І зігнати шкода. На великій швидкості пролетіла швидка з сиреною, змусивши нас з собацюрою підняти голови, але дітей не розбудило.
Нарешті повна тиша. Я закриваю очі і сяйво повного місяця більше не окреслює контури кімнати. Суцільна темрява, глибокий вдих і починається.
Сьогодні я у чарівному місці. Сад. Він майорить барвами, приголомшує педантичним порядком і організацією рослин. Те місце, де точно можна спіймати дзен. Трава смарагдова, небо — чиста блакить, без жодної хмаринки і струмочок вдалині. Найбільше притягує погляд рожеве дерево сакури. Йду до нього і бачу бляклу тінь людини у яскравому кімоно. Це мій янгол, я вже знаю. Ми завши вітаємось однаково.
- Привіт, - шепоче він.
- Привіт. Ти сьогодні в грайливому настрої? І що покажеш?
- А чого бажаєш?
- Сумую за коханим. Хай він мені насниться. Зможеш?
- Місце?
Відповідь формується миттєво і я з уявною посмішкою на вустах відповідаю:
- Десь на морі. Він хотів би. Вже рік не був на морі.
- Час?
- Ми в минулому житті. Коли не було всіх цих вірусів, війн, соціальних мереж, може навіть інтернету. Я не те щоб ностальгую за минулими часами. Просто хочу іншого. Іншу себе, іншого його, інший світ.
- А з чого ти вирішила, що в минулому житті ви були в цьому? - питає янгол і з загадковою посмішкою відступає, жестом запрошуючи мене до червоних дверей, які несподівано виникли у нього за спиною.
Я роблю декілька кроків і падаю в космос, лечу серед кольорових планет і галактик, приземлюсь трохи боляче на спину, але швидко оговтуюсь і відкриваю очі.
Де я? Хто я? Здається, жодної відповіді.
- Ти в порядку? - незнайомий голос заставляє мене злякано здригнутись і озирнутись. Я в чужому ліжку в просторій світлій кімнаті, а напроти, наче прилиплий руками до комоду, стоїть високий чоловік. Гарний зеленоокий брюнет зі стурбованим поглядом. Він все ще чекає відповіді і повільно оглядає мене з п’ят до маківки. Я наче не ушкоджена, але голова нещадно болить. І я торкаюся її з вимученим стогоном.
- Не дуже. Ти хто? І де я?
- Нічого не пам’ятаєш? - питає він стурбовано і все ж відривається від комоду. Робить декілька обережних кроків до мене, оцінюючи мою реакцію. Може й треба було б боятися, але мені не страшно. Віє від нього аурою надійності, захисту.
Я хитаю головою у відповідь на його запитання і на секунду примружуюсь, бо в голові миготять спалахи спогадів. Я в машині, крики, дорога, небо, дорога, небо...
- Ти потрапила в автокатастрофу, - приголомшив чоловік і зупинився за крок до ліжка. - Машина злетіла з дороги, скотилася з пагорба і впала на моєму подвір’ї. Просто диво, що на тобі жодної подряпини. Хоча, впевнений, струс мозку забезпечений. Ти хоча б ім’я пам’ятаєш?
Я пирхнула на це, бо як взагалі можна забути власне ім’я? А через секунду зрозуміла, що хоча певні літери і кружляють в думках, в конкретне слово вони все ж відмовляються складатися.
- А... Л... Ох, не знаю, - вимучено прошепотіла я.
- Літа Тру, - несподівано повідомив мені чоловік, дістаючи із кишені мої водійські права. - Вибач, довелося поритися в твоїх речах, щоб хоч щось про тебе дізнатися.
- Добре, - погодилась я. - Це звучить логічно. І що тепер?
Я з надією подивилась на чоловіка, сподіваючись, що у нього є певний план мого порятунку. Тому що мені, чесно кажучи, думалось напрочуд важко.
- Ем... - Він безпорадно зиркнув у вікно за моєю головою, і мені теж закортіло подивитись. Вид відкривався лаконічний і неймовірний в той же час. Пісок, море, сіре грозове небо.
- Піднімається шторм, дороги перекриті, люди поховались по домівкам. Найближчий лікар на турбазі, але до неї півгодини. Я вже подзвонив йому і проконсультувався. Він порадив пити багато води і спати. У мене також є пігулки від головного болю. Наразі недоцільно везти тебе до нього, бо є ризик потрапити в таку саму катастрофу. То ж... Ти можеш лишитися тут до кінця шторму.
- А це...
- Десь днів сім. Може десять.
Він смішно поморщився, наче вибачався за те, як дивно все склалося. А я ось тут зрозуміла, що досі не знаю імені свого спасителя.
- То як тебе звати?
Він посміхнувся і все ж зробив той крок, який розділяв нас. Присів на ліжку поряд і протягнув до мене руку.
- Я б сказав, але тобі, красуню, час прокидатися.
- Що? Ні! Зараз? На кращому моменті?
- Додивишся завтра. Вибач. Візьміть ковдру.
Я все ж відчуваю дрібні імпульси на щоці від його ніжного дотику, а потім вже наполегливе штовхання в плече під звуки сирен із застосунку.
- Мамо! Мамо! Тривога, - не надто тендітно прокричала на вухо доня і зірвала з мене ковдру. Залишки сну злетіли, як чарівний пилок. Світло защипало очі. Підвал. Діти, закутавшись у ковдру, не сплять. Прогремів смертоносний вибух і знову замовк. Чомусь роздратовано, ніби стара бабця, здихнула наша собака. Наче їй взагалі є про що турбуватись...
