Що відбувається у темряві. Іван Любчич. Барабани ночі
На горизонті з’явився місяць і повільно почав підніматися. Містечко Дейл, що в західному Уельсі, запалювало вогні. Діти бігали по брудному пляжу, де крім кісток китів, старих китобійних суден, водоростей та сміття не було нічого цікавого. Рибалки витягували свої човни на берег, капітани дрібних кораблів особисто перевіряли кріплення та якорі. В повітрі панувала мертва тиша, як у будинку, де надвечір з’являється мрець і всі чекають світанку.
Срібне сяйво лилося на дахи будинків, на церкву Святого Джеймса, з її величними хрестами, на мощені каменем вулиці. Проте не всі раділи появі вечора так, як діти. Рибалки раз-по-раз зиркали на темну пустелю води, щ обула за їхніми спинами, старий капінан палив люльку та мружив очі кожного разу, коли велетенська хвиля підіймалася на поверхні і, добігаючи берега, розбивалася вщент брудною сірою піною. У старій п’ятиповерховій будівлі лікар Моро дивився у вікно, протираючи свої окуляри. Він був стривожений. Стривоженим був і отець Габрієль Амор, що цього вечора бульше дивився на море, ніж в священне письмо. Він з острахом чекав восьмої вечора, коли доведеться йти на сповідь. А ось Кастор, якому довірили охороняти в’язня, був не просто стривожений – він тремтів від страху. Навіть важкий револьвер на поясі не давав йому й краплини впевненості в собі. А все – через якогось там здичавілого селюка, якого спіймали вчора на пляжі містяни.
Зараз він сидів у камері, хоча найменших приводів його затримувати там не було. Кастор чекав, доки з Мілфорда прибуде констебль, щоб вирішити його долю та молився, щоб він прибув раніше, ніж рибалки розпочнуть свій ритуал. Раптом, удар важкого барабану сповістив його, що ритуал вже розпочався…
Отець Амор визирнув у вікно і побачив, що з узбережжя, саме там, де починався пірс і бовталися у воді човни, в темряві розгоралися смолоскипи. Процесія збиралася йти до невеличкої будівлі, що слугувала кабінетом помічника констебля. Погляд священника зачепився за щось невловиме в безодні води та мороку за тонкою лінією пляжу – так, у тмряві було ще щось. Він зітхнув і взявши молитовник, поквапився на вулицю…
В темряві, по дорозі до бранця, що чекав вирішення своєї долі, отець Амор щіткнувся з високим та худим чоловіком. Він був одягнений у чорний тонкий плащ та тримав у руках саквоях. Руки тремтіли – чи то від холоду, чи то від страху.
- Лікар Моро?
- Преподобний отець Амор?
- Я так розумію, ви тримаєте шлях туди ж само, куди і я?
- Мій обов’язок, як лікаря – дивитися за тим, щоб до нещасного не застосовували тортур.
- А мій, як священника – бути з ним разом до останньої миті життя. За ті шість років, що я тут, мені не вдалося переконати нікого відмовитися від цього варварства, окрім кількох самотніх вдів, що знайшли в церкві розраду.
- Але цього разу ритуал обіцяють довести до кінця?
- Так, тому поквапимося…
Коли вони дісталися до маленького будинку, що використовувався зазвичай, як кабінет констебля – в ті рідкісні дня, що той приїздив з Мілфорда, довга черга смолоскипів, яка вишикувалася внизу – почала повільно підніматися вгору по вулиці.
Кастор без вагання впустив їх всередину – він був звийчайним старим матросом на відпочинку і не шукав собі проблем.
Зайшовши в камеру першим, отець Амор здригнувся. Йому говорили про відлюдькуватого молодого хлопця, якого знайшли на пляжі, проте він його ще не бачив на власні очі. Лікар Моро, що зайшов вслід за священником, знав більше. Він оглядав полоненого вчора, відразу після затримання. За свої дванадцять років практики в Хештоні та в передмістях Лондона, він бачив безліч цікавих випадків, проте людина, з великими жаб’ячими очима, маленькими прозорими перетинками між пальцями, доволі помітним горбом на спині та сердитим фирканням замість людської мови, трапилася йому вперше.
Священник так і не зміг розговорити бранця. Він звертався до нього англійською, ламаною німецькою, старою кельтською говіркою, латинню і врешті грецькою. Той дивився в маленьке, забране решіткою вікно – в темряву.
Лікарю Моро пощастило ненабагато більше – бранець дозволив помацати пульс на руці – лікар з жахом відзначив, що вона холодна, мов у мерця. Але коли той дістав стетоскоп, щоб послухати легені, мовчки встав і сів аж на самий край ліжка…
Величезна юрба зібралася біля входу і лікар зі священником ледве встигли вискочити, заховавшись за вуглом будинку. Отець Амор бачив, як полоненого вивели під радісні вигуки, попередньо зв’язавши йому руки за спиною, і доки вся увага була прикута саме до нього, вони з лікарем спустилися суміжною вулицею до самої води. На узбережжі, подалі від поселення, була велика скеля. Її верх був ідеально плаский, мов зрізаний велетенським ножем. Доки нещасного притягували мотузками до великого каменю, лікар Моро нахилився до священника, що саме запалював люльку і запитав:
- Вони ж не вб’ють його?
- Я не знаю, - зізнався той, - ритуал не проводили вже більше сімдесяти років, відколи останнього разу знайшли такого…
Священник замовк, потім продовжив.
- В старих книгах написано, що полоненого просто прив’язували до каменю на скелі, а на ранок море поглинало їх. Ніхто й ніколи не чекав кінця ритуалу.
Нарешті з вузлами на мотузках було покінчено. Юрба вишикувалася далеко позаду, там, де ущелина відкидала тінь на землю, на пісок та на сусідні скелі. Смолоскипи горіли, очі пильно вглядалися в темряву і морок. Починався дрібний дощ. Вдарив барабан, потім ще один і ще один. Удари били один за одним, оживляючи звуки, так необхідні для старого ритуалу. Нарешті останній затих і на узбережжі запанувала тиша.
Раптом земля здригнулася під ногами. До берега прибило хвилю, потім вищу. Одна з жінок в юрбі закричала і вказала на чорну темряву над морем. Пройняті жахом люди розбігалися, кілька сміливців вдивлялися в морок. Там рухалося щось невідоме і дуже-дуже велике.
Бранець зрадів і відкривши рота, зовсім по-жаб’ячому, прокричав одне слово, що обернуло всіх людей в панічну втечу.
«Батько!».
