Що відбувається у темряві. Світлана Патра. Зоряна звістка

Він вийшов зі сховку. Навколо глупа темна ніч.

Він так давно не бачив сонця. Скільки минуло часу? Тиждень? Місяць? Рік?

Час біжить, пливе, повзе, застиг на місці. Час не підвладний нікому. З тих пір, коли люди вчергове поставили свою планету на межу життя і смерті, Час відмовився говорити з ними. Люди загубили лік Часу, не знаючи – весна чи зима, неділя чи середа, день чи ніч. І він загубив лік Часу. І от, хлопець вийшов зі сховку, щоби пройти свій шлях.

Він упевненим кроком рушив подалі від сховища. Він давно не бачив сонця. І вже майже забув, яке воно, як вранішні промені будили його під час канікул чи Новорічних свят. Він ішов і дивився вперед, тільки вперед.

Довго йшов, не думав ні про що. Він навіть не звертав увагу на легенький вітерець, що тихо розвівав волосся. Раптом щось – а може і той самий вітер – вхопило його за підборіддя і примусило поглянути вгору.

Над ним височіло Небо. Величне, безкрайнє, вкрите оксамитом зірок. Зірки! Хлопець ошелешений дивився вгору, впиваючись поглядом у зоряне безмежжя. Він подумав – а раптом це сонячні промені, наче повстанці у ворожому тилу, заховалися у зоряній подобі? Звісно, жодна зірка не могла його зігріти. Вони були надто далеко.        Проте звісточку передати змогли. І, хоча хлопець іще не зовсім зрозумів, що саме, проте душею відчував – звістка була доброю.

Він послав подячний погляд у Небо до зірок і став вдивлятися поперед себе. Він пришвидшив ходу. Він побіг. Вперед! Тільки вперед!