Що відбувається у темряві. Анжеліка Зенова. Примара

        Ніна розплющила очі від тягучого відчуття. Вона лежала на спині, щільно вкрита ковдрою. Слабке місячне світло просочувалося крізь тонкі штори і спотворювало обриси меблів у кімнаті. На стінах завмерли ламані тіні гілок. Ніна роззирнулася: усе стояло на своїх місцях, але простір, здавалося, перетворився у в’язку рідину, що стікала зі стелі. Панувала мертва тиша.

Дівчина спробувала піднятися, але руки та ноги наче потонули у смолі. Чим більше Ніна намагалася поворухнутися, тим сильніше її вдавлювало у матрац. Серце шалено калатало. Незважаючи на теплу ковдру, шкіру вкрили крижані мурахи. Очі гарячково бігали по кімнаті, силкуючись вирватись з орбіт. Тіло, яке повинно було захищати дівчину, вмить перетворилося на пастку.

У кутках спальні почала згущуватися темрява. З кожною секундою вона розросталася, лізла по підлозі та стелі павучими лапами. Темрява тиснула з усіх сторін, зменшуючи кімнату до розмірів ліжка. Дихати ставало важче.

«Прокидайся! Прокидайся!»

Запалений мозок намагався змусити працювати м’язи. Ніна знала, що треба розбудити тіло, але цього разу його міцно прикувало до ліжка: жодні спроби вщипнути себе або ворухнути пальцями не допомагали.

Підлога у коридорі заскрипіла, почулися кроки. Спочатку Ніна подумала, що це подруга, з якою вона жила, але, перевівши погляд у бік дверей, вона заціпеніла ще більше: дві червоні плями замість очей дивилися прямо на неї. Високий силует з майже непомітними краями ледве вміщався у прохід. Безкінечну тишу порушила сирена, вона звучала приглушено, але водночас зовсім поряд.

«Увага! Повітряна тривога! Пройдіть в найближче укриття», - почулося десь біля вуха.

Примара у дверях росла, всотуючи темряву, накопичену в кімнаті. Тілом дівчини пробігла вібрація жаху, безпорадності та неминучої смерті. Ребра відчайдушно билися об ковдру, легені не встигали набрати достатньо повітря. Ніна хотіла відвернути голову, закрити очі, але мозок змушував дивитися на темну фігуру не кліпаючи.

«Це все нереальне!» - повторювала собі дівчина.

Червоні плями піднімалися вгору, сягаючи стелі. Сирена повітряної тривоги гуділа з усіх боків, перетворюючись на болісний дзвін у вухах. Дівчина хотіла покликати на допомогу, але з вуст не пролунало жодного звуку. Ніна щосили видавлювала з себе хоч щось, і навіть намагалася вкусити язик, але марно. Фігура на секунду завмерла, а потім хвилею пітьми кинулася на дівчину.

Ніна рвучко вдихнула повітря і піднялася на лікті, скинувши з себе невидимий тягар. Вона важко дихала і кілька секунд дивилася на прочинені  двері кімнати. Дівчина схопила телефон, але не побачила жодних сповіщень про повітряну тривогу. Вона переконалася, що інтернет не зник разом зі світлом, і поклала телефон назад на стіл.

Відкинувшись на подушку, Ніна ще раз оглянула кімнату. Місячне сяйво окреслювало контури невеликого вікна і наповнювало простір химерними візерунками тіней від дерев, що росли під вікном. Раніше Ніна завжди вдивлялася в ці малюнки перед сном.

Дівчина не пам’ятала, коли востаннє нормально спала. Після трагічного ранку у лютому, вона почала боятися ночей, а з відключеннями світла засипання перетворилося на тортури: вуличні ліхтарі не вмикали, і майже кожної ночі кімната перетворювалася на дно океану, сповнене небезпеки. Тому більша частина сну тепер припадала на денні години, коли з кутків кімнати зникав морок.

Дихання потроху заспокоювалось. Втомлений мозок вирішив дати собі ще один шанс, і дівчина перевернулася на живіт: десь прочитала, що це могло допомогти. Та через кілька хвилин її паралізоване тіло знову затягнуло у холодну в’язку темряву. Почувся скрип у коридорі, а потім — скрегіт дверей позаду. Очі намагалися розгледіти хоч щось кутовим зором, але дівчина бачила лише вікно та стіл, який стояв біля ліжка. Серце завмерло, коли Ніна почула важкі кроки. Хотілося кричати, плакати, тікати, але тіло перетворилося у колоду з плоті. Протилежний бік ліжка прогнувся, а через секунду невідома вага опустилася на її спину.

«Забирайся геть!» - подумки кричала дівчина.

У грудях все похололо, коли її голову та шию обпекло гаряче повітря. Примара голосно дихала; кожен її видих ставав довшим за попередній. Від металевого запаху змішаного з гаревом закрутило в ніздрях. Після чергового вдиху, у вуха вдарив пронизливий крик. Цей крик перетворився на сирену повітряної тривоги, а потім — на розмірені гудки, які то набирали ритм, то сповільнювалися. Сигнали змішалися у голові, і здавалося, стали простором, в якому тонула дівчина.

«Ти несправжня, тебе не існу…»

Ліве плече пронизав гострий біль, від якого Ніна прокинулася. Небо встигло затягнутися хмарами, і кімната поринула у густу темряву. Дівчина кілька разів клацнула розрядженим нічником, а потім увімкнула ліхтарик на телефоні. Вона шалено бігала очима по кімнаті, переконуючись, що все залишилося без змін. Годинник на телефоні показував опів на четверту ранку, жодних сповіщень про тривогу. Ніна впала назад на ліжко і закрила обличчя руками. Плакати не вистачало сил. 

Дівчина попленталася на кухню, щоб приготувати кави. Вона запалила свічку і, натиснувши кнопку на чайнику, кілька секунд заворожено дивилась на нього. Потім дістала каструлю і, переливши туди воду, поставила на вогонь. Ліве плече нило та свербіло. Ніна ковзнула під футболку, щоб почухати його. По потилиці побіг мороз, а тіло перетворилося на камінь: під пальцями відчувалося щось тепле і вологе. Дівчина не наважувалася опустити очі. Повільно, вона піднесла тремтячу руку до свічки. З кінчиків пальців стікала густа темна рідина.