Що відбувається у темряві. Вікторія Глушкова

Це місце любить темряву і тишу. Воно не має ні країв, ні кінця. Посеред пустоти росте дерево, його ще називають деревом Життя. Воно завжди хоче тягнутися догори. В тіні дерева Життя сидить дитя і весь час спостерігає за яскравим світлом, яке горить у його вершині.

Раптово, як зазвичай тут буває, з пустоти впала купа книг. То були старі словники, товщинні фоліанти, затхлі збірники та багато іншого, чиї назви важко роздивитися в темряві. Вони майже приплющили маленьку душу своєю кількістю, але дитя не зволікає на це, повертається до дерева і продовжує дивитися на нього.

Так відбувається доти, поки увагу допитливої душі не привертає книжка, нічим не схожа на інші. Вона зроблена з такого матеріалу, який приємно лоскоче пальці, такого розміру, щоб було зручно тримати у руках, і у такій обкладинці, яка сподобалася душі настільки, що їй захотілося відкрити й прочитати декілька рядків, а може більше.

Дитя бере книгу до рук і роздивляється з усіх боків. Гладить поверхню обкладинки, можливо вона шершава, а може гладенька немов пір’я, чи шкіра, втім, неважливо. Дитину пройняло приємне тремтіння. Вона понюхала книжку, щось таке дороге, нереальне для цього пустого і сірого місця, чи то пахне корою дерева, чи щойно спеченим пирогом з яблуками. Роздивилася кожен орнамент і візерунок вздовж та поперек. І зрозуміла, що ніколи ніяка книжка так їй не подобалася.

Дитя відкриває книжку і бачить те, що ніколи не бачило у своєму житті. Щось таке, на що давно шукаєш відповідь, але ніяк не можеш знайти у купі мотлоху — книг, схожих одна на одну.

Однак, поки дитя зацікавлено читає книжку, час від часу купа книг продовжує збільшуватися. Вони з'являються з пустоти, давлять з усіх боків, забруднюють повітря, дихати стає майже нічим. Вони перекрили путь до дерева Життя, що скоро його стало не видно взагалі.

Дитя підскочило, щоб повернутися до нього, проте з ніг її збиває новий порив вітру, а з ним купа обкладинок з пожовклими аркушами. Поряд з деревом Життя було так тепло, маленька душа не знала, що далеко від нього буває так холодно. Вона не помітила, як її книжка загубилася серед інших десятків, сотень, тисячі старих і гидких книг.

Сидячи у темряві, маленька душа слухала тишу, поки не почула ледь чутні спалахи. Вони доносяться попереду, за горами. Дитя з надією подивилася вище і здивувалася, коли темряву прорізало світло з вершини дерева. Воно здається таким далеким, але тепер, коли його видно, варто тільки побігти до нього, що ближче вже більше нікуди. Дитя підіймається, спочатку невпевнено. Розминає набряклі від холоду руки, ноги, шию, пальці на ногах і руках. Тіло розслабляється, дихати стає значно легше. І буде ще легше, якщо добратися до теплого пологу над деревом Життя. Дитя йде йому назустріч. Повз старі словники, товщинні фоліанти, затхлі збірники та багато іншого, чиї назви важко роздивитися в темряві. То були гори, але точно не ті, які треба підкорювати. Душі потрібно підкорити світло у вершині її рідного дерева. Довга та звивиста путь, якій, здавалося, немає кінця. Але дитя відчуває, як їй стає тепліше з кожним маленьким кроком, а це означає, що вона близько.

Один крок. Два кроки. Три кроки. Чотири. П’ять. Шість. Сім. Дитя рахує кожен крок, і не помічає, як навколо стає тепло і світло. Можна уявити зелену траву, її свіжість; яскравих метеликів, що лоскочуть боки; чистий подих вітру по шкірі, ланітах, усіх потаємних куточках душі, де ще ховаються тіні; книжку з особливою обкладинкою. І воно все одразу ж з’явиться тут – поряд з деревом Життя.

Дитя з подивом дивиться на книжку, що лежить біля коріння могутньої рослини. І справді тут. Але є дещо ще.

Маленька, допитлива душа відкриває її, на сторінках грається проміння. Потім дивиться на світло у вершині дерева, знову у книжку, на вершину, і розуміє: там вона знайде те, чого хоче.