Що відбувається у темряві. Галина Яценко. Чорно-біле…
Вона дуже поспішала... Куталася у темряву, мов у французьке мереживо. Байдуже ковзала поглядом по шпилястах соборах, що покроїли плетиво хмар у похмурому сяйві місяця на безліч серпанків. Не віталася з кам’яними левами та не вслухалася у ритмічне нічне серцебиття годинника на Ратуші. Не пила своїми тоненькими каблучками перламутрову від дощу бруківку вуличкових лабіринтів. Не намагалася завмерти на хвилю, аби внести нотки своїх французьких парфумів у досконалу партитуру кави, шоколаду та яблучних штруделів. Вона поспішала на побачення у їхню улюблену кав’ярню. Бігла, адже годинник зі смаком поглинав крихти часу, як вона улюблені чізкейки на Джерельній. Нарешті… Дзвіночок на дверях тихенько дзеленькнув, старі фотелі заклично заморгали оксамитовими віями, пропонуючи безкоштовні послуги психотерапевтів. А різьблені столики, мов лагідні коти, підставили свої чорні спини під дотики її ніжних пальців. Встигла! А ось і їхнє улюблене місце, аж тепер подумала, що варто було б таки зарезервувати наперед. Баристи, мов давні алхіміки, снували між джезвами, які ніжили свої мідні боки у пісках, та сталевими сучасними кавоварками, що дихали парою, мов дракони. «Ви готові зробити замовлення? Чи когось чекаєте?» – долинув м’який голос кельнера. «Ще хвильку зачекаю! Лиш попрошу: поставте ці білі троянди у воду!» − втомлено усміхнулася та простягнула три білосніжні ружі. На хвилю прикрила повіки, щоб втишити шалений ритм серця, та пам'ять вже розгорнула під ними свій кіноекран спогадів.
Він любив білий колір, а вона чорний… Щовечора їх можна було зустріти у Стрийському парку, де вона, до запаморочення, вдивлялася в чорну душу озера, а він задумливо розглядав свої чорні сліди на першому прозоро-білому снігу! «Неймовірна пара», − у голосах аж бриніли нотки заздрості! А їм було байдуже, бо у них на двох була одна маленька таємниця, яку вони старанно берегли від усіх, що біле і чорне – це не колір, а основа усього світу. Він тонув у її очах кольору ночі, а вона тонесенькими пальчиками, закутими у чорний атлас, перебирала, наче струни віолончелі, сиві ниточки на його скронях! Вони до знемоги кружляли у білому вальсі під звуки чорної скрипки, пили каву – вона, як завжди, чорну, він «по-віденськи» з хмаркою білих вершків, а потім грали в чотири руки сонату до-мажор на чорно-білих клавішах старого клавесина у «Віденській кав’ярні» і мріяли… про підкорення білих вершин Монблану, про підводний світ Чорного моря, білі пустелі Сахари та італійський Везувій. А ще кожен з них мав потаємну мрію, про яку не зізнавався іншому: він понад усе хотів побачити її в білому серпанку нареченої, вона – його в елегантному чорному смокінгу. Знайомі жартома називали їх королевою і королем! Адже обоє дуже любили шахи. Чорною і білим!
П’ять років тому вона, як і сьогодні, поспішала на зустріч з ним. Своїм шаховим королем! Зустрів, як завжди, щирою усмішкою, та уста чомусь дрібно тремтіли. Одразу помітила, що прийшов без звичних вже білих троянд, у серці щось тихенько тенькнуло... «Ну, що ж, моя королево, наша партія закінчилася… Це був абсолютний таск! Але нині я виходжу із гри... Ми більше не побачимося! Так буде краще для нас обох! Не пиши, не дзвони, не розшукуй! Післязавтра відлітаю до батьків, у Рим. Назавжди!» − затремтіли білим мереживом двері кав'ярні.
Їхній ідеальний чорно-білий Всесвіт було зруйновано. Плакали обоє: вона і львівський дощ. За ним… Чи за собою... Темні кам’яниці обступали кільцем її єство, не даючи розпастися на дрібні уламки, підсліпуваті від дощу ліхтарі проводили додому, в камертон серця вслухалися вуличні скрипалі, бруківка Львова вимощувала спогадами пошматовану душу, каріатиди запевняли: ти також витримаєш! Навесні вона бродила вуличками Львова, всотувала місто, наче бачила його вперше... Час і місто її лікували!
Через рік отримала листа з Італії... Чорні літери нищили первозданну чистоту паперу: «Моя королево! Шахова партія білого короля теж скоро закінчиться. Лікарі вважають, що за декілька тижнів. Вибач, що не сказав тобі тоді правду про свою хворобу. Хотів, щоб у твоїх спогадах залишилися лише чорно-білі моменти нашої шахівниці, а не лише чорні. Я ж твій білий король! На серці у мене спокій, адже в моєму житті була ти! Найпрекрасніша шахова королева, яка за один бліц взяла мене в полон! Мені досі сняться вершини Монблану і Везувій, на який не хотів їхати без тебе, як не вмовляли мене батьки. Не маю що подарувати тобі на згадку, крім нашого міста, нашої улюбленої кав’ярні. Відвідуй її хоч інколи, щоб чорна львівська кава не забувала солоду твоїх уст. Кохатиму тебе завжди! Хай у твоєму житті буде багато білих троянд!».
Замовила чорну каву з вершками. Неквапом смакувала нею, вимальовуючи чорно-білі концентричні кола у чашці. Вийняла із сумочки його прощальний лист, вкотре перечитала. Попросила рахунок… На білосніжній скатертині залишився пожовклий лист, на який упала пелюстка троянди. Затріпотіло біле мереживо − рвучко відкрила двері у темряву улюбленого міста, яка взяла її у свої обійми, обіцяючи новий день життя!
