Що відбувається у темряві. Наталія Волотовська. Буся

світлій пам’яті моєї другої мами – Ганни Андріївни Лукащук

Побудова ланцюга спогадів – один із методів

повернення пам’яті

Yen-chuan Lai

‒ Буся. Бу-у-ся... ‒ хлопець ледь чутно протягнув зшерхлими вустами слово.

У Юліани від подиву розширились очі, і вона різко цитьнула на медсестер, аби змовкли. Торкнулася гарячого чола, тоді провела долонею по сколотій шкірі передпліччя і м’яко промовила у відповідь:

‒ Буся тут. Чуєш? Буся тут.

Хлопець, що лежав на високому ліжку в палаті інтенсивної терапії, закліпав незрячими очима ‒ з них полились дві прозорі цівки.

‒ Буся, що зі мною? Я нічого не бачу.

Оксиметр на його вказівному пальці голосно запищав, вказуючи на частоту скорочень, яка різко зросла.

Юліана мовчала. Контузії такого типу, які спричиняють повну сліпоту на тлі відриву кінцівок, тяжко прогнозуються. Постраждалий з дня поступлення був майже тиждень на ШВЛˡ, і медперсонал лиш співчутливо ходив довкола, дякуючи Богу за сміливість воїна. Прогнозувати подальше життя, чи тим більше одужання, не брався ніхто.

Та цієї п’ятниці трапилось чудо.

У новий для себе Дніпровський ПІТі² Юліана прийшла вперше у четвер і розуміла, що ставитиме невтішні вердикти, говоритиме родичам гірку правду.

Молода лікарка була готова до цього. Так вона собі вважала. Скільки вже через неї “перейшлоˮ хворих, годі й згадувати. Зазвичай, у Львові, в ПІТі вона бачила білі від високого черепного тиску диски зорових нервів. Це були жертви автотрощ, падіння з висоти чи інших серйозних травм. Тоді її рекомендаціями керувались лікарі цього відділення – давали сечогінне, щоб зменшити всі можливі причини зростаючого опору.

Зрідка допомога приходила надто пізно чи просто було неможливо нічого вдіяти. Сучасна медицина теж виявляється безсилою. Днями ось доставили двох тяжкопоранених. На місце очей – криваве місиво, а ще один, якого оглядала її напарниця, мав глибокий опік ока. Таких тяжких хворих Юліана, молодий спеціаліст, оглядала і лікувала під керівництвом завідувача очного відділення.

Найстрашніші для неї були світанки. Баговиння думок затягувало, позбавляючи сну. Та морок довкола з часом розсіювався. Приходив світанок.

* ШВЛ – штучна вентиляція легень

* ПІТ – палата інтенсивної терапії

А от в її пацієнтів шансів не було. Тепер ті військові назавжди будуть в темряві! Коли пощастить видертися із реанімації – вони опиняться в круговерті звуків, дотиків, фантомного болю і спогадів.

Споминів, які будуть простягати до них свої щупальця з темних закутків пам’яті. Це невиносимо.

Коли з’являлась вільна хвиля, Юліана записувала свої роздуми – для таких людей чи не найголовнішим буде повернення до соціуму. Адже жити в темряві забуття – це кара за їхні подвиги!

Учора її викликали одну.

Рослина – так кажуть про людей, які знаходяться в комі. Юліана заціпеніла, побачивши молодого чоловіка, більше схожого на бліду грецьку статую. Густе пасмо темного волосся падало на рівне чоло. Такий же рівний видовжений ніс, чітко окреслені закриті повіки і строга лінія пухких губ, різьблене підборіддя... Ліва рука і ліва нога відсутні.

‒ Контужений, ‒ стримано ввів її в курс справ завідувач. – Не реагує на зовнішні подразники. Але Ви вже, Юліано Василівно, оцініть обстановку зі свого боку.

Юліана обробила руки і ніяк не могла примусити себе відрити його повіки, щоб подивитись всередину ока. Очевидно, незрячого ока. Натомість чомусь почала повільно гладити тверде жилаве передпліччя. Раптом стало байдуже, що подумають санітарки. Згадала лекцію старого невропатолога, який наголошував: навіть повністю «відключена» людина реагуватиме на лагідні слова, м’які дотики до рук, погладжування і тепло.

‒ Збавте трошки світло, якщо можна, – попросила Юліана.

Пальцями розвела стулені повіки правого ока. На неї непорушно дивилась широка чорна зіниця, оточена блакитними й синіми волокнами райдужки.

‒ Тут навіть краплі не треба буде давати, щоб її роширити, – подумала про себе.

Дістала офтальмоскоп і посвітила яскравим променем в саму гущу незрячої чорноти. Нуль реакції.

‒ Ти мене чуєш? ‒ імені хлопця поки не знали. Чомусь документів при собі не мав.

Юліана сильно вщипнула його за шкіру на шиї, але й тут зіниці не зреагували, тепер вже на біль. На очному дні побачила цілком здорові структури, що утруднювало наразі діагноз.

У висновку до історії хвороби записала: офтальмопатія нейрогенного походження.

‒ Дівчатка, ‒ маєте від мене завдання! Це дуже серйозно! В рекомендаціях на сьогодні – читайте біля нього новини і… тримайте його за руки, торкайтесь їх, розмовляйте з ним! Я впевнена, що за кілька днів можуть бути зміни. Якби могла, я б залишилась, але маю ще роботу.

Медсестра вдячна глянула вслід Юліані. Вона завжди любила молодих лікарів, які готові були боротися за безнадійних пацієнтів.

А наступного дня трапилось чудо!

Коли Юліана підійшла до Грека – хлопця вже встигли так охрестити, привіталась, доторкнулась до руки і стиснула її в своїх долонях, він раптом окликнув її «Буся».

‒ Миколо, це ти? ‒ спитала навмання перше ім’я, яке спало на думку.

Від її питання, а чи від зміни тембру, нерухомі зіниці пораненого воїна раптом розширились. Контакт з зовнішнім світом встановлено!

‒ Хто тут? ‒ спитав хлопець.

‒ Це я, Юліана, лікар, Бусі поки немає поруч.

‒ Я… Василь, ‒ красиве обличчя раптом перекосила гримаса болю й розпачу. ‒ Я буду бачити?

‒ Василю, ми будемо робити все можливе для цього! Іще вчора ти мовчав і не реагував на світ, а сьогодні вже говориш зі мною! ‒ Юліана ледь стримувала подих від хвилювання.

‒ Я не пам’ятаю більше нічого.

Юліана задумалась – приймати рішення про його подальшу долю ще так рано і вона не раз читала в новинах, що ворожі солдати обманювали, кажучи, що втратили пам'ять. Та чомусь цей Василь здавався таким рідним!

‒ А хто така Буся, Василю? ‒ Юліана знову стиснула його міцну долоню і усміхнулась в незряче красиве обличчя.

‒ Вона мене так само гладила по руках. Гладила кожен палець і гріла в своїх долонях, коли я був малим…

Васильку, уяви, що Буся тут, вона ж чекала тебе зі школи, готувала смачні обіди, так?

Василь довго мовчав. Юліана молилась засліпленому Богу, який не вберіг цього хлопця.

‒ Бабуся! Я живий! Я тебе розшукаю! ‒ несподіваний окрик Василя сколихнув лікарняну тишу і озвався у не одній зрячій душі.