Що відбувається у темряві. Софія Доліщан. У тиші детективу

Темрява… Відчуття, неначе очі зав’язали темною пов’язкою, крізь яку не
пробиваються навіть сонячні промені. Сон огортає місто, сповільнює рухобіг
пішоходів і ти одразу стаєш заручником ночі..
У моїй квартирі навпаки панує день, остання працююча лампа, вкручена у
провід, що звисає зі стелі, освітлює лише кут моєї кімнати. Ліжка тут немає, аби
не поринати у сон та не відчувати втоми та ліні. Лише дошка висить на стіні у
тому самому світлому кутку. А ні, ще темно-сині штори, які не пропускають
світло, простягаються аж до підлоги, складаючи свій силует у морські хвилі.
Пора починати… Зі свого ридикюля дістаю усі документи, знайдені по новій
справі, фотографії підозрілого, та всі докази, які знайшов мій колега.
Чи довіряти людям безпечно? Геть ні, зараз читаючи це, ви довіряєте мені та
думаєте, що я справжній детектив, хоча це і суцільна правда, але просто навів,
як приклад. Тож своєму колезі я не розповідаю свої здогадки та більше працюю
самостійно. Ось так вночі…
«На дошці поступово об’єднувались фотокартки. Обличчя чоловіка з сивою
бородою, темними густими бровами та божевільними очима висіло у центрі,
воно було помічене червоним хрестиком, неначе він і є головним героєм цієї
історії. У різні боки розходились стрілочки, що вказували, певно, на місце, час
та причину злочину. А пан детектив ходив навкруги та все роздумував над
зачіпками.»
Хм, ще про довіру… Якщо цьому чолов’язі заплющити очі, то на вигляд це
простий робітник якоїсь шахти або будівництва чи звичайний таксист.
Зустрівши його на вулиці, ви б не подумали, що він захоче вас викрасти чи
вбити прямо на місці. Ні, ви б забули про нього вже за хвилину після зустрічі.
Так було і з декількома його жертвами. Завдяки опитуванню місцевих я
зрозумів його геніальний план. Вночі, щодня, коли відбувались дикі танці у

клубі на одній вулиці нашого міста, він проходив там, вітався, усміхаючись
всім перехожим. Особливо дівчатам! Та просто йшов геть!
Ось як працює довіра, ти бачиш декілька разів чоловіка, що вітається з тобою,
і твій мозок запам’ятовує його, як безпечну людину. Немов ставить зелену
галочку: тест на довіру пройдено! А потім він у ролі таксиста пропонує
відвезти вас з клубу додому. Та їде він зовсім не туди!
- Це геніально! - закричав на всю кімнату я, зрозумівши, що розгадав цю довгу
заплутану історію вбивств, всього лише заговоривши про довіру!
- Клац, - перегоріла остання лампочка, неначе закінчивши цю історію знову
темрявою.
Давно не було такої мертвої тиші, детектив сидів на холодній бетонній
підлозі, трохи усміхаючись.
- Назву тебе «Злодій Темрява», - останнє, що написав він на дошці та пішов з
квартири.
Куди? Невже на ту саму вулицю?!