Що відбувається у темряві. Ігор Лобзік. Дев’ять

     — Ні... Я прошу тебе... Не роби цього! Я кричатиму.

            — Тебе ніхто не почує.

            — Рятууу...

            Світло в будинку раптово згасло. Ритка голосно зойкнула, незграбно смикнула рукою і  горнятко з охололим чаєм перекинулося на старенький ноут. Він яскраво блимнув — герої фільму розчинилися в темному екрані. З клавіатури заклубочився легкий димок. Дівчина почала інтенсивно реанімувати комп’ютер, протираючи його подолом домашнього халату. Коли дим перестав йти вона акуратно поклала ноут на стіл, аби той ще чого доброго не загорівся. 

            — От лайно, — Ритка спересердя пожбурила горнятко в дальній кут кімнати. Дзенькіт розрізав дім на дрібні шматочки. — Бляха, трельяж бабулі.

            Коли істерика від зіпсованого ноутбука та шум від розбитого дзеркала вщухли вона зрозуміла, що стояла посеред кімнати в суцільній темряві. Ритка не знала, як це, коли виколюють очі, але їй здалося, що це саме цей момент.

            Дівчина зробила два невпевнені кроки в бік стіни, де мав бути вимикач. Руки торкнулися слизької холодної поверхні. Ритка рефлекторно відсмикнула їх і ледь не закричала вдруге, та змусила себе замовкнути. “Це просто пліснява, не психуй” Дівчина через силу зробила другу спробу і таки знайшла вимикач. “Клац-клац” прозвучало в холосту. Контрольне “клац-клац” тільки погіршило відчуття дискомфорту, яке наростало з геометричною прогресією. Кімната, як і весь будинок залишилися тонути в чорнім океані Нікти. Темнішої пітьми годі було шукати — навіть обриси вікон заледве вимальовувались. Хоча в цю літню пору ночі були досить ясними — зазвичай, опівночі місяць своїм холодним промінням огортав одиноку хатину на краю містечка. Та не сьогодні. Холод відчувався, а от світла чомусь не було.

            “Телефон. Так-с, де цей довбаний здобуток технічного прогресу? — руки тремтіли, мов від лютневого морозу, хоч на календарі був червень, — “Фак”, де він? ДЕ ВІН? Де-е-е ві-і-ін? Думай, тупа корово. Чому його ніколи немає поруч, коли він так потрібен?”

            Ритка обнишпорила кишені халату, спортивок і навіть запхала руку в труси. Знаючи себе, телефон міг бути й там. Знову мокро. На цей раз це була не пліснява. Вона обісцялася. Ритка-мале-сцикло надзюрила в свої труханці, як це робила усе своє дитинство залишаючись сама-на-сам з богинею ночі. Напевно, як тільки світло зникло спрацював безумовний рефлекс сечового міхура. Дитячі спогади ожили і не якимись там дрібними сиротами, а чорною волохатою гусінню заповзали від п’ят аж до маківки.

            Дівчина пересмикнула плечима, намагаючись скинути уявну комашню, та повернулася до столу. Там також не було телефону, як і на дивані. Востаннє вона ним користувалася в машині, коли домовлялася, про зустріч з представником будівельної компанії. Завтра він мав заїхати аби узгодити всі деталі договору купівлі-продажу дому. Того самого, який вона чотири дні тому отримала в спадок після смерті своєї бабулі. І того самого, який знесуть для будівництва нового престижного котеджу.

            Онука  шкодувала, що приїхала в дім бабулі сьогодні ввечері. В цій халупі і так нічого цінного немає, щоб можна було забирати. Дарма тільки їхала сюди після роботи, ще й вирішила заночувати. 

             “Отже ця сенсорна падлюка в машині. Краще і я там залишусь”, — в голові промайнула рятівна думка.

            — Дееев’яйааать, — прозвучало десь позаду, наче хто по склу кігтями провів. 

            Вона відчула, що за спиною хтось є. Подих. Погляд. Доторк. Все це обліпило її тіло, мов мокра майка, та вона знала, що це лишень витвір її уяви. Класика жанру, як в її улюблених горорах, які вона ще підлітком почала дивитися, аби побороти свою ніктофобію.

             Ритка, долаючи зацепеніння, повільно обернулася.

            — Та  пішло воно нахрін! — Ритка пересвідчилася, що нічого в цій непроглядній темряві немає й побігла до дверей.

            За крок до виходу, вона посковзнулася на чомусь гладкому і впала, добряче вдарившись головою. Численні уламки валялися перед порогом. Вона піднялася на одне коліно та сперлась на тумбочку, аби встати на ноги. 

             — Дееев’яйаать, — з вцілілої частини трельяжу до неї беззубо усміхалась її бабуля, прикладаючи пальця до губ.

            Ритка закричала, та крик обірвався на першому ж звуці. 

 ***

            — Рятуууйте!

            До будинку увірвався стурбований ріелтор і застиг на порозі. На підлозі в темно-багряній калюжі лежала Ритка з уламком дзеркала в горлі. З ноутбука героїня фільму жахів раз у раз просила порятунку. А поряд лежав смартфон, на якому світилось повідомлення, надіслане чотири дні тому: “Ритуль, я скоро помру. Не продавай будинок раніше дев’яти днів”