Що відбувається у темряві. Галина Філонюк (Максимчук). Нічка і її Луньо

Нічка стояла біля дверей у довгій білій льолі й не наважувалася ступити за поріг. Місяць почав спадати, зволікати більше не можна. Сорочка зашурхотіла, спадаючи до дівочих ніг, клямка тихенько зойкнула й двері випустили нагу Нічку в молодий сад. Вона, ледве торкаючись землі, пролопотіла стежкою, оббігла яблуньки, попестила гілля сливам і звернула туди, де посадила гінкі абрикоси. З кущів смородини на Нічку зиркнули ясні зелені непорушні очі. Прикипіла до них поглядом. А вже за мить, не збиваючи роси, що впала, вона повернулася до хати й зразу заснула, зігріта теплом вовняного коцика.

– Веронічко! – розбудив її скрипучий голос сусідки Тамари. – Ти ба, якого охоронця завела собі дівка… Веронічко, у тебе так садок розцвів за ніч!.. Як молоком облитий. Тпрусь! Через кота клятого до хати не зайду…

Вероніка встала, нашвидку накинула на себе халат і вийшла. На призьбі сидів чорний, як ніч, угодований і блискучий кіт. Під порогом товклася сусідка, на яку він відчайдушно сичав, вигинаючи спину. Звідки ж він тут узявся? Відколи померла бабуся (про неї на селі казали, що щось знає) й Вероніка оселилася в цій маленькій затишній хатинці з молодим садком, сюди ніколи не навідувалися пухнасті гості. Зрештою, людей тут теж було небагато. Хіба вряди-годи тітка Тамара зайде, то молочка, то пиріжків занесе та новин сільських розкаже – де мерлини, де хрестини… От і зараз сусідка товклася під порогом із бутлем і аж люто зиркала на кота. «Луню, ану тихо», – сказала Вероніка (і відкіля в її голові це ім’я?) й узяла пухнастого на руки. Погладжуючи кота, дівчина налаштувалася на довгу розмову. Але Тамара швидко розпрощалася та пішла, увесь час озираючись.

«І де ж ти взявся, Луню?» – повторили Вероніка запитання котові, який терся об її коліна. Налила малому молока й дивилася, як він жадібно п’є. Весь день кіт не відходив від дівчини ні на крок, тож сумнівів, що він залишиться тут жити, уже не залишалося. І коли на землю спали сутінки, Луньо, як хвостик, пішов за Веронікою до хати, умостився в ногах і дрімав, час від часу ліниво розплющуючи то одне, то інше зелене око.

Вероніка прокинулася з півнями, точніше з котами – Луньо бігав кімнатою, надривно нявкаючи, ніби знав, що їй треба поквапитися. Дівчина встала, взяла порожнє нове відро і попрямувала до криниці. Кота хотіла зачинити в хаті, та він бозна-як прошмигнув і біг біля її ніг. Вероніка прийшла до криниці, обережно поставила відро, та тільки торкнулася цямрини, як над тином виросла Тамарина голова: «Чи що трапилося, Веронічко, що ти так рано і до криниці? Я худібку напуваю, дивлюся, ти йдеш… Ніколи ти так рано не набирала воду…». Вероніка ледве не сплюнула спересердя – це ж треба, щоб сусідка вже набрала відра ще й її тут побачила!

Але поки дівчина метикувала, що сказати, Луньо вже гонив двором Тамариних курчат, тож, швидко забравши кота, вона пішла додому. Біля обійстя спустили Луня з рук і він почав кружляти навколо дівчини, підштовхуючи на стежку, що вела до ярка. Там між молодою парослю мерехтіло плесо джерела. Вероніка зачерпнула незайманої води, пригорщами набрала, щоб умитися. Луньо дивився на неї зеленими розумними очима й мов би посміхався.

«Весняний день рік годує», – приказувала бабуся. Вероніка перейняла в неї цю примовку й добру звичку. А ще дар знатися на рослинах, читати місяць, заговорити воду… Тож, якраз надійшов потрібний час, до блідої зорі порядкувала в дворі й біля молодого саду. Коли молодий місяць високо підбився вгору, дівчина пірнула під теплий коцик, усе думаючи, як же Луньо знав, що їй треба незаймана вода…

І крізь дрімоту бачилося їй, як на краю постелі сидить її Луньо, тільки не кіт, а парубок – високий чорнявий зеленоокий – гладить по косах, примовляючи: «І ти все знатимеш, Нічко, і ти знатимеш… Усьому свій час»…