Чеслав Мілош. Бідний поет
Перший порух є співом,
Вільним голосом, що наповнює гори й долини.
Перший порух є радістю,
Але вона лишається відібраною.
І коли роки змінюють кров,
А тисяча планетарних систем народилась і згасла в тілі,
Сиджу, підступний і розгніваний поет,
Зі злісно примруженими очима,
І, зважуючи в долоні перо,
Обдумую помсту.
Відкладаю перо, воно пускає пагони та листя, покривається квітом,
А запах його безсоромний, бо там, на реальній землі,
Такі дерева не ростуть і зневагою є
Принесений знедоленим людям запах того дерева.
Одні ховаються в розпач, солодкий,
Як міцний тютюн, як склянка горілки, випита в годину втрати.
Інші мають надію нерозумних, рожеву, як еротичний сон.
Ще інші знаходять спокій у сліпому поклонінні вітчизні,
Що може тривати довго,
Хоча ж не набагато довше, аніж триває дев’ятнадцяте століття.
Але мені дана цинічна надія,
Бо від часу, як розплющив очі, не бачив нічого, крім пожеж і різанини,
Окрім кривди, принижень і смішної ганьби марнославців.
Дана мені надія помсти іншим і самому собі,
Оскільки був тим, хто знав,
І не отримував для себе з того жодної користі.
Переклад Сергія Жадана
Твори
Критика
