Чеслав Мілош. Кав’ярня
З того столика в кав’ярні,
Де в зимові полудні сяяв сад в інеї,
Лишився я один.
Міг би туди увійти, якби захотів,
Й вистукувати пальцями в зимовій пустці,
Викликаючи тіні.
Імла зимова на шибі та сама,
Але ніхто не ввійде.
Жменя попелу,
Пляма гнилизни, присипана вапном,
Не здійме капелюха, не промовить весело:
Ходімо вип’ємо.
З недовірою торкаюсь холодного мармуру,
З недовірою торкаюсь власної руки:
Це все є, і я є в здійснених діях,
А вони замкнуті на віки віків
У своєму останньому слові, в останньому погляді.
І далекі, як імператор Валентиніан,
Як вожді масагетів, про яких невідомо нічого —
Хоч минув ледве рік, два чи три роки.
Можу ще бути лісорубом у лісах далекої Півночі,
Можу промовляти з трибуни чи зняти фільм
У спосіб, для них незнаний.
Можу відчути смак фруктів із океанських островів,
І мати своє фото в одязі другої половини століття.
А вони вже назавжди як погруддя в жабо та фраках
З монструальної енциклопедії Ларусса.
Але часами, коли вечірня зоря прикрашає дахи бідної вулиці,
Заглядаюсь у небо — й бачу там, поміж хмар,
Хиткий столик. Кельнер крутиться з тацею,
А вони дивляться на мене, вибухаючи сміхом.
Бо ще не знаю, як це — гинути від жорстокої людської руки.
Вони знають, вони добре знають.
Переклад Сергія Жадана
Твори
Критика
