Страх. Поліна Жеребцова

Він відчув: як це — злякатися, наступивши ногою на міну«жабку», сховану в траві.

Все.

Тепер не можна й поворухнутися: вибухне.

Треба знайти щось вагою не менше сімдесяти п’яти кілограмів, щоб ризикнути підняти ногу. Та це немож ливо.

Винищувачі, пролетівши коло, повертаються, ви творяючи над руйновищем охоплених вогнем будин ків фантастичні па, а всьому гурту треба рухатися далі. Раптом друзі здалися йому зовсім чужими людьми — вони всі відійшли на віддаль, де в них не влучать оскол ки. Несусвітній страх відчув він, поглянувши в їхні об личчя — всі відводили погляд, ніби чекали, коли він наважиться й вивільнить їх.

Вивільнить сам, за своїм бажанням.

Він поглянув на обрій, де синіли гори. За них пово лі сповзало червонооранжеве сонце.

• Я зараз, — видихнув він.
• Відстрибни, можна встигнути… — порадила йому молоденька дівчина з «тюльпаном» за правим плечем.

На неї подивилися, як на божевільну.

• Коли йому відірве ноги, — спокійно мовив Синьо окий, — ти сама його пристрелиш?
• Ні. Не зможу… — її голос затремтів.
• Нам пора! — сказав Командир.
• Я ризикну… — зненацька запропонував Сім’янин. Він мав шістьох дітей і дружину до того, як у підвал їхнього будинку вояки кинули гранату. Пригинаючись,

Сім’янин підповз до міни й витяг ножа:

• Можна спробувати притиснути її, та якщо зірветь ся… Загинемо разом, — сказав він і голосно засміявся.

Лежав на тьмяній осінній траві і сміявся.

• Що там таке? — крикнули йому.
• Прибери ногу! — скомандував Сім’янин тому, хто застиг зі страху.

Тіло не слухалося. Та він неймовірним зусиллям зру шив ногу з місця.

Вибуху не було. Сім’янин пояснив:

• Це не міна, а частина від респіратора, просто вона дуже схожа, коли перевернута, навіть я спочатку на це повівся.

Так зник страх. Знову, просуваючись лісом, усі жар тували. З’явилася нова причина для анекдотів.