04-02-2023 Мистецтво 570

Роберт Бертон жив і помер заради своєї «Анатомії меланхолії»

Анатомія меланхолії. Роберт Бертон

Авторка: Мері Енн Лунд, професорка англійської літератури епохи Відродження, Лестерський університет (Велика Британія).

Роберт Бертон присвятив своє життя написанню книжки «Анатомія меланхолії», у якій зобразив хворобу епохи Відродження, водночас спокусливу та небезпечну.

Меланхолія була найпоширенішою і найневловимішою хворобою епохи Відродження, а Роберт Бертон (1577–1640) – її найвідданішим, навіть одержимим літописцем. На його пам’ятному камені в стіні Катедрального собору Христа в Оксфорді написано: «Paucis notus, paucioribus ignotus, hic jacet Democritus Junior, cui vitam dedit et mortem Melancholia» (що можна перекласти так: «Відомий небагатьом, невідомий декому, тут покоїться Демокрит-молодший, якому меланхолія подарувала життя і смерть»). Це було схоже на нього – залишити по собі нащадкам одночасно загадкові і бешкетні слова, приховавши своє справжнє ім’я за псевдонімом, що зробив його знаменитим. Адже саме під ім’ям Демокрит-молодший Бертон опублікував свою єдину книжку «Анатомія меланхолії» (1621).

Сальватор Роза. «Геракліт і Демокрит»
Сальватор Роза. «Геракліт і Демокрит» (1649). Колекція Музею історії мистецтв у Відні, Австрія

Вибір псевдоніма мав представити його спадкоємцем давньогрецького філософа, який вважав безглуздість світу настільки абсурдною, що над нею можна лише посміятися – на відміну від свого опонента Геракліта, для якого природною реакцією був плач. Один із ранніх текстів розповідає історію про те, як Гіпократ, батько західної медицини, відвідав Демокрита в його саду в Абдері. Він застав його за препаруванням тварин і спитав, що він робить. Демокрит відповів, що шукає джерело безумства, яке занапастило весь світ. Коли Бертон переказує цю історію, він зображує Демокрита шукачем витоків не тільки божевілля, а й меланхолії. Вслід за ним Демокрит-молодший стверджує те саме на сторінках свого трактату, намагаючись водночас довести, що «весь світ, як і кожен його мешканець, потерпає від меланхолії або божевілля».

Меланхолія стала для Бертона працею всього життя і приносила прибуток від продажу книжок. Чи вона ж його і вбила, сказати важче. Молодший син шляхетної сім’ї з сільського Лестершира, Бертон навчався у місцевих школах грамоти, а потім вступив до Оксфорда, але навчання на бакалавраті перервав з невідомих причин. Його вік збігається з віком 20-річного Роберта Бертона, який у 1597 році звернувся до відомого лікаря-астролога Саймона Формана з симптомами меланхолії і історія хвороби якого була зафіксована у записах Формана. Незалежно від того, чи це була та сама людина, автор книжки, яка нині називається «Анатомія» (у XVII столітті вона була відома як «Меланхолія Бертона»), стверджував, що з особистого досвіду знає про це захворювання.

«Репутація життєрадісної людини». Портрет Роберта Бертона (1635) роботи Ґілберта Джексона.«Репутація життєрадісної людини». Портрет Роберта Бертона (1635) роботи Ґілберта Джексона. Колекція Коледжу Брейзноуз, Оксфорд/Wikimedia

Зрештою Бертон закінчив навчання у Коледжі Церкви Христа Оксфордського університету і залишався там до кінця свого життя. Ймовірно, він працював над книжкою понад десятиліття, перш ніж вона вийшла друком. Він стверджував, що прожив «тихе, сидяче, самотнє приватне життя... більшу частину якого проводив у своєму кабінеті», але це не зовсім правда. Він також був вікарієм, бібліотекарем коледжу та деякий час клерком Оксфордського ринку; він писав п’єси латиною, які виконували в стінах коледжу. Правила коледжу забороняли йому одружуватися, але латинський вірш, який відкриває «Анатомію», проголошує любов автора до служниць, та й загалом він мав репутацію життєрадісної людини. Хоча він «ніколи не подорожував, крім як мапами і листами, у яких вільно виливав нескуті думки», Роберт Бертон мав особливий інтерес до географії (його старший брат Вільям написав історію Лестершира).

З Бертоном пов’язано кілька історій. Одна з них розповідає, що його розвагою було ходити на міст Безумства і слухати, лускаючи від сміху, як лаються одне з одним баржовики. Згідно іншої, він передбачив день своєї смерті, і щоб не схибити з передбаченням, повісився. І хоча ці історії, як і чимало апокрифів, навряд чи правдиві, а другу зустрічаємо в біографіях декількох астрологів, вони дають уявлення про те, як сприймали їх героя. Вони формують суперечливий літературний образ людини, яку меланхолія водночас підживлювала і бентежила.

Один з найбільших здобутків «Анатомії меланхолії» – це поєднання в одному тексті колективної мудрости за майже два тисячоліття про стан, однаково привабливий і небезпечний. Похмурі принади меланхолії здавна вражали уяву. У праці, яку колись приписували Аристотелю, вперше було поставлено питання: «Чому всі люди, які досягли видатних успіхів у філософії, державному управлінні, поезії чи мистецтві, страждають на меланхолію?». Для єлизаветинського джентльмена з його демонстративним неробством вершиною моди було постати на картині у позі меланхоліка: чорний одяг, розсіяний погляд, часом самотній відпочинок біля струмка або під деревом. Крім того, це був привілейований стан, який він міг собі дозволити, бо меланхолію викликають неробство і самотність. Для Бертона ця звичка до усамітнення «лагідно заманює, мов сирени, спрямовує, мов ріжок для взуття, або підводить, наче який-небудь сфінкс, до цієї безповоротної прірви». Меланхолія може бути слушною темою для веселого філософа, але не варто ставитися до неї легковажно.

Портрет Генрі Персі, 9-го графа Нортумберлендського, авторства Ніколаса ГільярдаЧорний одяг, розсіяний погляд – вершина єлизаветинської моди. Портрет Генрі Персі, 9-го графа Нортумберлендського, авторства Ніколаса Гільярда (1590–1595). Колекція Державного музею Амстердама.

Хоча ідея меланхолії продовжує захоплювати, а слово не виходить з ужитку, його витоки знаходимо у медичній теорії, яка почала згасати невдовзі після смерти Бертона. Буквальне значення цього слова – «чорна жовч», один із чотирьох гуморів людського тіла, поряд з кров’ю, флеґмою та жовтою жовчю, які підтримують життя, згідно з вченням Гіпократа та його колеґи, давньогрецького лікаря Галена. В абсолютно здоровому тілі ці речовини рівномірно розподілені. Однак у більшості випадків одна з них переважає, що впливає на темперамент людини. Чорна жовч – холодний і сухий гумор, протилежний вологій і гарячій крові, зазвичай він турбує тих, хто веде малоактивний спосіб життя і займається розумовою, а не фізичною працею: вчених, мислителів, письменників, художників.

Навіть у цьому випадку людина може мати схильність до меланхолії і залишатися здоровою завдяки ретельному самоконтролю. Однак якщо гумор стає надмірним, зіпсованим або «спаленим» (англ. adust), меланхолія входить у звичку і перетворюється на хворобу. Це може статися через погане харчування, поганих вчителів, життя в будинку, вікна якого виходять на північ, забагато сексу або замало (у Бертона є спеціяльний розділ про меланхолію черниць, старих дів і вдів), важку втрату близької людини, вигнання, брак сну або безліч інших причин. Або це може бути просто наслідок старіння: коли тіло поступово втрачає необхідні йому тепло та вологу, меланхолія посилюється. Саме тому люди похилого віку можуть бути самотніми і сумними, і саме тому вони зморшкуваті. Гуморальна теорія може мати мало спільного з реальною фізіологією людини, але вона дає на позір переконливе пояснення тілесних переживань.

Бертон дає загальне означення меланхолії як «своєрідної немочі без лихоманки, звичайними супутниками якої є страх і смуток без жодного видимого приводу». Але в життєвому досвіді окремих людей вона не піддається простому поясненню. Про тих, хто страждає на неї, він говорить таке: «Вони щось робитимуть, уявляючи всілякі крайнощі, протилежності та суперечності в їх нескінченній різноманітності... З двох тисяч навряд чи знайдуться двоє, хто матимуть однакові симптоми. Вавилонська вежа не спричинила такої плутанини мов, як меланхолія – хаосу розмаїтих симптомів».

Тож, меланхолія може виявлятися у симптомах, близьких до сучасної депресії, або у вигляді здуття, колік чи хронічних мігреней. Вона може призвести до крайнього розпачу, а вразливу людину – навіть змусити повірити, що вона – креветка. Маячення складають більшу частину опублікованих історій хвороби меланхоліків, частково тому, що хвороба пошкоджує здатність до уяви, а частково тому, що ці історії – цікаве чтиво. Розповіді про тих, хто вважали себе мертвими, королівськими особами чи зробленими зі скла, часто переповідали автори медичних трактатів доби Відродження. Меланхолія проявляється не тільки через емоції смутку і страху. Меланхолік, як не дивно, може бути схильний до неконтрольованих нападів сміху. Страждати від меланхолії – означає бути схильним до цілої низки розладів, які вирізняються як «нескінченним розмаїттям», так і певною схожістю окремих випадків.

У XVI та XVII століттях меланхолію почали розглядати як европейську епідемію. Лікарі заводили історії хвороб на меланхолійних чоловіків, жінок і навіть дітей. Хоча ця хвороба найчастіше зустрічалася серед багатих людей, які могли дозволити собі оплачувати часті консультації, яких вона могла вимагати, вона не була винятковою для якогось класу, раси, статі чи професії. Одне з джерел Бертона розповідає про пекаря з італійського міста Ферара, який піддався меланхолії і повірив, що він зроблений з масла; він не смів підходити до печі або сидіти на сонці, щоб не розтанути. Відоміший хворий, король Франції Людовік XI, був переконаний, що все навколо нього смердить, і навіть надані лікарями найсолодші парфуми не могли полегшити його стан. На меланхолію страждають не тільки люди: Бертон стверджує, що один з різновидів, любовна меланхолія, зустрічається у коней, риб, павичів і навіть пальм, які так сильно прагнуть бути разом, що їхні стовбури вигинаються один до одного.

Такі історії були безцінним матеріялом для Бертона, якого приваблювало все екзотичне і химерне та праця якого виходить далеко за межі жанру медичного підручника. Титульна сторінка «Анатомії» повідомляє, що ця книжка розглядає «усі види, причини, симптоми, прогнози та декілька способів лікування» меланхолії «з точки зору філософії, медицини та історії», а як джерело використані не лише медичні трактати, а й поезія, антична література, релігійні трактати, хроніки і навіть твори Джефрі Чосера та Вільяма Шекспіра. Амбітний проєкт Бертона нелегко було вмістити під одну палітурку. Після своєї першої появи в 1621 році «Анатомія» витримала чотири перевидання до смерті автора і мала шосте, посмертне видання 1651 року. На той час вона розрослася з початкового (і вже немалого) обсягу у 350 000 слів до понад 500 000 слів.

Бертон не міг полишити своєї теми. До кожного нового видання він додавав нові історії хвороб меланхоліків, нові причини, симптоми чи методи лікування. Будучи майстерним літератором, він також знаходив нові описи цього стану. Його улюблений риторичний прийом – нагромадження слів (англ. congeries). У першому виданні він описав меланхолію на ранніх стадіях як «найприємніший гумор для прогулянок на самоті і роздумів». У наступних виданнях він продовжував доповнювати цей опис, аж поки у шостому він не набув такого вигляду: «найприємніший гумор для перебування наодинці з собою, самотнього життя, прогулянок на самоті і роздумів, лежання в ліжку цілими днями і мріяння». Але він зазначив, що цей щасливий стан триває недовго. Чим більше людина впадає в меланхолію, тим більше меланхолія оволодіває нею, поки страх і сум не витіснять приємні відчуття: «так потроху, через неробство і добровільне усамітнення, меланхолія пробуджує цього дикого звіра». Меланхолік стає «змученою душею, роз’ятреною стурбованістю та невдоволенням, tedium vitae [втомою від життя], нетерпінням», до яких Бертон у пізніших виданнях додав «агонію, непостійність, нерішучість». Є щось симптоматичне у цих постійно зростаючих нагромадженнях слів. Вони відображають всеохопну природу меланхолії, яка стає помітною не лише в тематиці трактату, що постійно розширюється, а й у поглядах самого автора.

Бертон, як Демокрит-молодший, хоч і з неодноразовими покликаннями на власну біографію, вбудовує свій власний досвід у текст, стверджуючи, що: «Я пишу про меланхолію, займаючи себе, щоб не піддатися їй». Оскільки неробство є основною причиною цього стану, немає кращого профілактичного засобу, ніж зайнятість. Проте, схоже, було вже надто пізно. Коли він вперше взявся за це завдання, він поставив собі за мету «полегшити душу писанням, бо в мене було gravidum cor, foetum caput [важке серце, переповнена голова], свого роду гнійник в голові, якого я дуже хотів позбутися і не міг уявити собі кращого способу виплеснути його, ніж цей. Крім того, я не міг утриматися, бо ubi dolor, ibi digitus [де біль, там палець], де свербить, там і чухають. Мушу сказати, що я був глибоко вражений цією хворобою, моєю повелителькою Меланхолією, моєю Еґерією, або моїм malus Genius [злим ґенієм], і з цієї причини, як той, кого вжалив скорпіон, я хотів вибити clavum clavo [клин клином], втамувати один смуток іншим... виготовити протиотруту з того, що було першопричиною моєї хвороби».

Письмо діє як очищення, і сама тілесно-орієнтована мова Бертона нагадує нам про фізіологічне коріння меланхолії в гуморальній системі. Писання про меланхолію може принести полегшення, але довгостроковий ефект не обов’язково буде лікувальним; може бути важко не чухати там, де свербить, але потурання своєму потягу може погіршити ситуацію – подібне не завжди лікується подібним. 1984 року американська літературознавиця Ронда Блер виявила закономірність у доповненнях, які Бертон вніс до останнього видання, що над ним він працював перед смертю: у багатьох місцях Бертон додав слово «агонія» в описи меланхолійних страждань. Це може пролити світло на фразу з його надгробка: «кому меланхолія подарувала життя і смерть».

Пам’ятний камінь Роберту Бертону в стіні Катедрального собору Христа в Оксфорді.Пам’ятний камінь Роберту Бертону в стіні Катедрального собору Христа в Оксфорді.

Бертон не тільки шукав джерельні матеріяли та розраду в бібліотеках Оксфорда, де він жив та працював; він також зібрав власну колекцію з 1700 книжок, які зрештою заповів Бодліянській бібліотеці та Коледжу Церкви Христа. Більшість з них можна знайти там і сьогодні. Його рукописні нотатки засвідчують читацькі і письменницькі уподобання Бертона. Слова «причини», «симптоми» та «лікування» знаходимо на полях медичних підручників, якими він володів. Можливо, він шукав способи самолікування або вибудовував структуру своєї книжки. В «Анатомії» Бертонове самопредставлення як видатного знавця меланхолії спирається на його начитаність і водночас виходить за межі книжкової ерудиції: «те, про що інші лише чули або читали, я відчув і випробував на собі; вони здобувають свої знання з книжок, я – з меланхолювання. Experto crede ROBERTO [повірте Роберту, експерту]».

Для Бертона цілком характерно, що його вихваляння особистим досвідом обернені в слова інших людей, адже наведена цитата – вільний парафраз висловлювань з історичної праці Салюстія «Юґуртинська війна» та поеми Верґілія «Енеїда». Ми можемо трактувати його твердження як ранню концепцію бібліотерапії, популярного нині використання книжок та читання як творчого методу лікування психічних захворювань. Але це зовсім не тривіяльне твердження.

Хоча Бертон звертався до книжок, «щоб знайти в них користь для себе», він знав, що вони не завжди ґарантують одужання. Оскільки читання – це самотнє сидяче заняття, що залучає уяву, воно може викликати або посилити меланхолію – стан, що класифікують як «хворобу уяви». Бертон знав про схильність, яку зараз називають «хворобою студента-медика» або «синдромом інтерна» – діягностувати у себе хворобу, яку вивчаєш. Тому в «Анатомії» він застерігає «мого сучасного чи майбутнього читача, який насправді страждає на меланхолію, щоб він не читав про симптоми або прогнози в цьому трактаті, адже приміряючи прочитане на себе, він лише загострить або привласнить загальні проблеми, про які тут йдеться (що меланхоліки здебільшого й роблять), він завдасть собі клопоту або болю і в результаті отримає більше шкоди, ніж користі».

Оскільки меланхолія викривлює уяву, ті, хто страждають від неї, стають особливо помисливі. Бертон збирає цілу низку історій про дивовижний вплив розуму на тіло, зокрема «про дружину пастора з Нортгемптоншира, року 1607, яка, прийшовши до лікаря і почувши від нього, що, на його думку, у неї радикуліт (хвороба, якої в неї не було), того ж вечора після повернення додому, не в змозі забути сказане лікарем, мала гострий напад радикуліту». Уява може навіть вбити: «Я чув про одну людину, яка, випадково опинившись у компанії з тим, кого вважали хворим на чуму (що було неправдою), раптом впала мертвою».

Легко дійти висновку, що книжка Бертона – це суцільний жарт: праця про меланхолію, яку він радить меланхолікам не читати. Здається, що у своєму тексті під маскою Демокрита-молодшого він просто сміється чи навіть глузує з читачів. Але піддатися цьому враженню означає зіґнорувати співчутливу мудрість праці Бертона. Це не просто книжка для власного саморозвитку: «Мені би хотілося допомогти іншим зі співчуття. [...] Я готовий витрачати свій час і знання, моє найбільше багатство, для спільного блага».

Поміж численних покликів на наукові джерела та латинських цитат, ліричних відступів та приміток, Бертон пропонує прості слова розради: «сподівайтеся на краще», «збадьоріться, говорю я, не сумуйте».

В основі «Анатомії меланхолії» лежить досвід читання, і привабливість книжки почасти полягає в тому, що її автор усвідомлює, наскільки по-різному будуть сприймати і використовувати його текст. Бертон писав ув епоху, коли літератори прямо говорили про те, як їх твори можуть витлумачити, і з першої сторінки своєї передмови він робить процес читання невід’ємною частиною свого підходу. У той час, як його близький сучасник Мішель де Монтень заявляє, що він сам є «матеріялом» (фр. matière), предметом власних есеїв, Демокрит-молодший провокаційно розвертає дзеркало в бік читача: «Ти сам – предмет мого дискурсу». Книжка прагне вплинути на читача, кидаючи йому виклик, пропонуючи втіху, стимулюючи уяву та розважаючи: «ці мої писання, сподіваюся, вживатимуть, як позолочені пігулки, приготовані так, щоб, подразнюючи апетит і спокушаючи смаком, допомагати людині та лікувати все її тіло; мої рядки не тільки звеселятимуть, а й зцілятимуть розум».

Запит на книжку Бертона у його сучасників був значним. Цей об’ємний коштовний фоліянт витримав вісім видань протягом XVII століття, й історія свідчить, що його тримали не просто як експонат на полиці. Як показують ранні копії, їх активно читали, роблячи підкреслення, іноді не погоджувалися з автором. Один з читачів нарікав на різку і дуже характерну для Бертона зміну курсу від вихваляння «божественного, рідкісного, пречудового тютюну» до засудження «клятого тютюну, губителя і руйнівника тіла і душі» на тій самій сторінці й написав на полях «тепер ти зійшов з глузду». Дехто переписав запропонований Бертоном перелік ліків від меланхолії, до якого входили огірочник лікарський, чемерник, вино, кава, коноплі, а для лікування меланхолії голови – приправлені спеціями мізки барана. Читачі додавали їх до рецептів з інших книжок, створюючи власні поєднання ліків.

Але привабливість «Анатомії» завжди виходила за рамки її прямого призначення, її досліджували та розтягували на цитати заради розваги, насолоди від дивацтв та переповідання історій. 1668 року Дейвід Лойд рекомендував її джентльменам, у яких немає часу і які, «поставлені перед необхідністю вдосконалити свої знання, знаходять там чимало цікавинок, щоб прикрасити ними розмову або письмо». Лоренс Стерн саме так і вчинив, запозичивши цілі уривки для свого роману «Тристрам Шенді» (1759). Бертонів опус не давав читачам задрімати і наснажував їх. 1650 року Джон Ґедсбері читав «Анатомію» в ліжку, коли випадковий поклик на гороскопи змусив його задуматися, аж поки він нарешті не вирішив стати астрологом. Через століття Семюел Джонсон назвав її «єдиною книжкою, яка коли-небудь піднімала його з ліжка на дві години раніше, ніж він хотів встати». Вона заохочувала літературну творчість, навіть самого Джона Кітса: у його «Ламії» (1820) читаємо про змієподібну чарівницю, що змінює свою подобу – історію, яку поет запозичив з Бертонової розповіді про те, як еротичне кохання може викликати меланхолію.

Книжка Бертона здобула прихильність радше серед відданих читачів, аніж у широкої авдиторії. Її складна розгалужена структура, латинські цитати та поцятковані примітками поля перешкоджають легкому читанню. Вона ніколи не перевидавалася у XVIII столітті, і письменник-романтик Чарлз Лем протестував, коли вона знову потрапила до друку: «Я не знаю безсердечнішого видовища за перевидання “Анатомії меланхолії”. Яка потреба викопувати кістки цього дивовижного старого велетня та виставляти їх, загорнуті у новомодний саван, на суд сучасного критика? Який безпорадний книгопродавець може мріяти про те, що Бертон колись стане популярним?».

У XIX–XX століттях відродився інтерес до доступних примірників, хоча том є викликом навіть для майстерного палітурника: 1400 сторінок в м’якій обкладинці, виданих у серії «New York Review Books Classics» (2001), тримаються купи завдяки товстому шару клею. Хоча робилися спроби видати вибрані уривки, вони так і не прижилися – можливо тому, що одне із задоволень від читання «Анатомії» полягає у гортанні випадкових сторінок величезного тому. Як ще можна перейти від попередження про небезпеку вживання зайчатини до історії про людину, яка «блювала шматками заліза та свинцю» і вважала себе одержимою, від переваг шахів (за винятком Вільгельма Завойовника, який, граючи з французьким принцом, у пориві гніву перекинув шахівницю і став його ворогом) до цілющих ефектів музики, яка є «суверенним засобом проти відчаю та меланхолії і проганяє самого диявола» (а також змушує слонів танцювати)?

Однією з найоригінальніших нещодавніх спроб перетравити неперетравну книжку була вистава британської театральної компанії Stan’s Cafe 2012 року. У ній четверо виконавців представляють скорочену версію всієї книжки за допомогою фліпчартів, анатомічних діяграм, горщиків з чемерником та лютні. Постановці вдалося схопити щось засадничо перформативне в особистості Демокрита-молодшого – часом сатиричної, іноді метушливої, а також мудрої, ерудованої, дратівливої та глибоко людяної – і в діялогічних, навіть какофонічних голосах, що пронизують його історії та цитати.

Вистава унаочнює щось таке, що лежить в основі цієї праці, – її плинність. Актори, які вимовляють репліки Бертона, роблять нотатки на ходу. Здається, що цим вони хочуть сказати, що написання «Анатомії меланхолії» все ще триває. Це справедливо щодо генези та розростання книжки за життя Бертона, і так само справедливо щодо авторового методу: «Цей невгамовний гумор [...] я мав завжди, і як мисливський спанієль, який гавкає на кожного птаха, якого бачить, залишаючи свою здобич, я переслідував все на світі, зберігаючи те, що слід було зберегти».

Меланхолія як «прикмета смертности» – це нескінченно розмаїта, повсюдна хвороба, і Бертонову спробу накреслити її мапу підштовхувала цікавість – не завжди у прямий спосіб. Найкращий засіб проти меланхолії і протиотрута від неробства – це цікавість, яку він демонструє та заохочує серед своїх читачів. Останні слова «Анатомії» закликають рухатися далі: «не будь самітником, не будь неробою».

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «Robert Burton lived and died for his Anatomy of Melancholy» в журналі «Aeon» 17 лютого 2020 року.

Переклала Аліна Потапенко.


Читати також