«Французький вісник»: чотири митці, на творчість яких вплинули психічні захворювання
Автор: Бенедикт Карпентер ван Бартолд, професор Школи мистецтва та дизайну, Університет Нотинґем Трент.
Новий фільм Веса Андерсона «Французький вісник» розповідає про останній випуск журналу, що публікував великі статті про події у вигаданому містечку Енуї-сюр-Блазе. Стрічка є антологією короткометражок, що представляють три статті.
Журнальний текст мистецтвознавиці (Тилда Свінтон) розповідає про життя та пізній успіх художника-абстракціоніста Мозеса Розенталера (Бенісіо Дель Торо). Талановитий з юних років Розенталер настільки самовіддано присвятив себе мистецтву, що поступово втратив розум. У пориві гніву він вчиняє потрійне вбивство, за що потрапляє до в’язниці, де після довгої перерви за допомоги Симони (Лєа Сейду), тюремної охоронниці та водночас його музи, створює свої найкращі картини.
Художники, такі як Розенталер, обтяжені надто великою жагою до життя, трагічною тягою до алкоголю або іншими нестримними та вбивчими бажаннями, нерідко ставали персонажами фільмів та творів художньої літератури. У деяких фільмах саме мистецтво є демонічним.
Як і будь-що, психічні захворювання можна зрозуміти лише в контексті свого часу. У своєму дослідженні меланхолії та ґеніяльности «Народжені під Сатурном» (1963) історики мистецтва Марґо та Рудольф Вітковер показують, як митці епохи Відродження сприймали психологічне відчуження. Його зображували як відсторонену, ліниву похмурість. Такий глибокий смуток вважали симптомом і водночас платою за божественне натхнення. Це був спосіб відрізнити їхнє натхнення від звичайнісіньких навичок ремесла. Для митців загравання з божевіллям було запорукою успіху та визнання.
Ця асоціяція стала настільки міцною, що якщо ви пошукаєте слово «митець» у глосарії компендіюму Роберта Бертона «Анатомія меланхолії» 1620 року, ви знайдете лише один запис: «МИТЦІ: божевільні».
Сьогодні ототожнення творчости з психічними захворюваннями часто означає реґресію від дорослого та врівноваженого стану розуму до первісного, імпульсивного чи інфантильного. Художник у фільмі Андерсона прикладом цього: він галасливий, спонтанний і екстраваґантно божевільний. І саме в ті миті, коли він зовсім втрачає розум, він пише свої найкращі роботи.
У цій статті я пропоную поглянути на чотирьох художників, на твори яких вплинули різні психічні захворювання, наголошуючи, що ідею «божевільного митця» не слід пов’язувати з втратою контролю, а радше навпаки — зі спробою здобути його. Творчість — це не завжди гучна річ. Вона може бути тихою, дуже деталізованою або стриманою, як показують роботи цих художників.
Ричард Дад
Одним з прототипів Розенталера був вікторіянський художник Ричард Дад. Кар’єру цього блискучого молодого митця зруйнував психічний зрив, який сьогодні, ймовірно, діягностували б як параноїдальну шизофренію.
Майстерний удар казкового лісоруба, Ричард Дад
Дад вбив свого батька, бо йому здавалося, що той — втілення диявола. Його було ув’язнено у психіятричному відділенні для злочинців лікарні Бетлем. Перебуваючи там, він намалював чимало своїх вражаюче деталізованих шедеврів, таких як «Майстерний удар казкового лісоруба» (1855–1864). Картина містить приховані деталі, які може побачити не кожен. Наприклад, у центрі зображення я бачу постать з блідим обличчям у бузковому плащі під прямим кутом до решти персонажів.
Саме роботами цього періоду і запам’ятався Дад.
Едвард Мунк
Менш травматичний приклад можна знайти в особі норвезького художника Едварда Мунка.
Знаменита картина Мунка «Крик» (1893) передає бачення художника «крові та вогняних язиків», що піднімаються над фіордом. На передньому плані зображена трупоподібна постать, яка стискає щоки в аґонічному шоці. Нещодавно було виявлено, що напис у верхньому лівому куті картини було зроблено рукою самого художника. Цей напис говорить: «Це міг намалювати лише божевільний».
Едвард Мунк, Крик
Мунк вважав ознакою здоров’я те, що він може виражати хворобу та тривогу в мистецтві, і він прийняв ідею, що божевілля — це дар, який дає йому знання, в яких іншим було відмовлено.
Мері Барнс
Яскравий приклад «творчої реґресії» можна знайти у творчості художниці та поетеси Мері Барнс. Барнс, у якої було діягностовано шизофренію та яка відмовилася від елементарного догляду за собою, була першою мешканкою Кінґслі Голу, експериментальної терапевтичної спільноти, заснованої психіятром Роналдом Дейвідом Лейнґом. Саме там Мері створила свої перші картини, використовуючи власні екскременти. Один із її психотерапевтів описав це так:
«Мері розмазувала лайно з майстерністю дзен-каліграфині. Вона вивільняла більше енергії в одному зі своїх багатьох природних, спонтанних і неусвідомлених мазків, ніж більшість художників висловлюють за все своє життя. Мене дивувала витонченість і красномовність її образів, коли інші звертали увагу лише на запах».
Барнс зробила успішну кар’єру художниці.
Епітети «природний», «спонтанний» і «неусвідомлений» вселяють віру в те, що джерелом експресивної творчости є первинна реґресія. Проте останній приклад демонструє, що це не завжди так.
Аґнес Мартин
Щоб досягти чистої абстракції, яка принесла їй славу, американська художниця Аґнес Мартин експериментувала протягом двадцяти років. У своїх тезах до виступу в Університеті Пенсильванії 1973 року вона написала:
«Творчість далека від досконалости, бо і ми самі далекі від досконалости. Чим частіше ми помічаємо досконалість і чим краще ми її усвідомлюємо, тим недоступнішою вона здається».
Мартин страждала від слухових галюцинацій, у неї діягностували параноїдну шизофренію. Її спокійний та методичний живопис, зокрема картина «Далеке кохання» (1999), зображує абстрактні стани існування: невинність, щастя та піднесеність. Вони схиляють до медитації, а не просто відбивають візуальні враження.
«Іноді, — продовжувала вона, — важка праця може приборкати дракона».
Приклад зосередженого й відданого життя Аґнес різко контрастує з сумнівним стереотипом імпульсивного первісного ґенія.
Хоча картини вигаданого Розенталера та справжньої Аґнес Мартин вельми абстрактні, вони різко контрастують між собою. Твори Мартин стримані й впорядковані, тоді як Розенталер сміливо та нестримно розбризкує фарби по всьому, що він трактує як своє полотно. На противагу представленим у фільмі романтичним уявленням про видатних митців, справжні митці доводять, що мета їх творчости — це радше здобути контроль, а не позбутися його.
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «French Dispatch: four artists whose work was shaped by mental illness» в журналі «The Conversation» 21 жовтня 2022 р.
Переклала Ірина Ковальчук.
