15-12-2022 Мистецтво 869

Забута нагорода

Забута нагорода

Автор: Давід Ваґнер, німецький письменник і літературознавець.

Близько 650 загублених речей щодня потрапляють до центрального бюро знахідок Німецької залізниці. У кожному випуску журналу «Mobil» редакція просить письменника або письменницю обрати одну з них і розповісти читачам її вигадану історію в рубриці «Літературна знахідка». Цього разу — Давід Ваґнер.

Лише протягом 20092019 років було вручено понад 17 600 орденів «За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина». Не дивно, що одна з нагород може загубитися.

— Що ти тут робиш, друже? — мій батько стоїть біля фруктового кіоску на Центральному вокзалі Гамбурґа, позаду нього видніється Німецький драматичний театр. В руках у нього пальто, валіза і сумка біля ніг. Волосся сиве, не дуже довге, а шкіра обличчя злегка рожева. Він посміхається.

— У нас призначена зустріч, — кажу я.

— Справді? А ти звідки?

— З Берліна.

— На потязі? 

— Так, щойно.

— І що ми робимо?

— Ми їдемо до Бонна, тату.

— Автомобілем?

— Ні, потягом.

— Мені треба квиток?

— Ти вже маєш. Він у твоєму портмоне.

Принаймні так сказала мені моя сестра Міріам по телефону. Як завжди, коли я бачу свого батька, я дивуюся, що він досі з нами. Понад два десятиліття ми майже не бачилися. Він ніколи особливо не переймався мною і моєю сім’єю — так само і я не цікавився його життям, він був одружений, завжди зайнятий.

Наш потяг Інтерсіті, вагони якого злегка пом’яті під свіжою фарбою, вже на пероні. Знаходимо два вільних місця у загальному вагоні; батькові потрібен простір для ніг, тому він сідає в проході, я ж полюбляю сидіти біля вікна.

— Куди ми їдемо? — запитує він.

Поїзд ще не рушив.

— До Бонна, тату.

— А де ми були?

— Ти був у Гамбурзі. З Вів’єн.

Він запитально дивиться на мене.

— У доньки Клер. Останні два тижні. Вона забрала тебе після похорону.

— Так, звісно, вона живе в Гамбурзі. І куди ми зараз їдемо?

— До Бонна.

— А до цього я був у Гамбурзі.

— Так, відтоді, як ти був на похороні.

— На якому похороні, друже?

Я беру його руку, яка здається вже не такою великою, як раніше. Колись вона була величезною, а тепер - як дитяча долоня. Я стискаю її, міцно тримаючи.

— Клер померла, тату. Твоя друга дружина. Мати Вів’єн.

— Бідна Клер. І це було три тижні тому?

— Так.

— Ну ось, вже друга дружина моя померла. Мабуть, я нестерпний.

— Ні, насправді ти непоганий. Усім завжди подобається бути з тобою.

Інтерсіті рушає зі станції, вагони скриплять і стогнуть, неначе їм не хочеться їхати. За вікном минає Гамбурґ, мій батько розгортає недільну газету, читає, але я не знаю, чи він справді читає, чи просто переглядає по одному слову і міркує про те, що в нього зараз перед очима, а наступної миті того вже не згадає. Неподалік Вільгельмсбурґа я чищу перший мандарин, він теж бере один і перекладає його з руки в руку.

— На жаль, я все забуваю, — каже він пирхаючи.

— Не все. Ти все ще знаєш декілька речей. Ти знаєш, де живеш і як звати твоїх дітей.

— Міріам і Ганна. І ти.

— От бачиш.

— Проте я повільно втрачаю розум. Тітка Ґретль казала, що Дубляни дуже розумні, але з віком усі дурніють.

— Вона справді так сказала? Але ж у твоїй родині досі залишаються розумні люди. І ти ще не такий старий. Тобі лише сімдесят один!

— Дубляни дуже розумні, але з віком усі дурніють.

— У тебе немає носовичка?

— Є, — каже він і дістає з кишені хустинку, вишмаркуючись у неї.

Через п’ять хвилин ми котимось по північному пустищі, я змушений нагадати йому, що в нього є носовичок.

— Подивись, що я знайшов, — він тримає маленький чорний футляр.

— Що це?

— Мій орден «За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина», — каже він і відкриває коробочку.

— Ти десь його поцупив, тату?

— Та як ти міг таке подумати? Ні, я знайшов. Або отримав. Я вже не знаю.

— Ти отримав орден «За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина»? За що?

— Я забув. Знаєш, друже, я все забуваю. Насправді Дубляни дуже розумні, але, на жаль, з віком усі дурніють.

— Але не ти. Ти знаєш своє ім’я та імена своїх дітей.

— Твоє ім’я, твоє ім’я... ти мій син, чи не так?

— Наскільки мені відомо, так. Ти завжди був поряд. Якщо ти мій батько, то я твій син.

— А я думав, що ти мій брат.

— Справді? Чому?

— Тому що ти виглядаєш таким старим! У тебе сиве волосся! Скільки тобі насправді років? 

— А ти як гадаєш?

— Тридцять? Сорок? Ні, почекай, ти народився 1971 року, я можу порахувати: від сімдесят першого до двохтисячного — це двадцять дев’ять, двадцять дев’ять плюс... — який зараз рік?

— 2020-й.

— Що, 2020-й? Це неймовірно. Ми так далеко? Куди ми їдемо?

— До Бонна, тату.

— А навіщо?

— Ти там живеш.

— Правду кажеш, я живу в Бонні. На Райні, чи не так?

— Так отож.

— Ми живемо разом?

— Ні, я живу в Берліні.

— О, так, ти живеш в Берліні. Треба буде ще раз приїхати до тебе в гості.

— Так і зроби, тату.

— Скажи мені, друже, це твій орден? Чим ти його заслужив?

— Ні, це має бути твоя нагорода.

— Справді? І за що я її міг отримати?

— Не знаю. У тебе завжди були секрети.

— Справді? Якщо це так, то я їх забув. Чим я займався раніше?

— Ти сидів у офісі в Бонні. Недалеко від Відомства федерального канцлера.

— З прекрасним видом з вікна, так, я все ще бачу його перед собою!

— Коли б я не приїздив до тебе туди у дитинстві, ти завжди мав час. Мені це подобалося. Навіть твій телефон завжди був у режимі переадресації.

— Я багато говорив по телефону? Можливо, я просто там протирав штани?

— Хто зна, тату. Пізніше ти часто бував в Індії. Можливо, ти там щось хороше зробив?

— Я був в Індії? Я нічого про це не знаю.

— Ось чому я з тобою. Я можу тобі розповісти.

— Але, здається, ти багато чого не знаєш про моє життя.

— Де твій орден, тату?

Ми вийшли і стоїмо на пероні, Центральний вокзал Бонна досі ремонтують.

— Який ще орден? Я що, мав орден?

— Ти показав мені його щойно. Він у тебе в кишені?

— Хіба?

— Твій орден «За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина».

— Я отримав орден «За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина»? За що? Справді?

— Я не знаю, тату.

— Ну, значить, це було не так важливо. Інакше я б запам’ятав.

Про автора: Давід Ваґнер народився в місті Андернах 1971 року. Вивчав літературу та історію мистецтва в Бонні, Парижі та Берліні. У своєму дебютному романі «Мої темно-сині брюки» (2000) він описує дитинство у Райнлянді в 1970–1980-х роках. У твітері Ваґнер запевняє, що в його сім’ї писала ще прапрабабуся. У 1901 році вона давала жінкам поради щодо контрацепції. Натомість Ваґнер віддає перевагу оповіданням, віршам і романам. У книжці «Життя» (2013), яка була відзначена нагородою Ляйпцизького книжкового ярмарку, Ваґнер розповів про своє автоімунне захворювання, яке призвело до трансплантації печінки. Його роман «Забудькуватий велетень», опублікований 2019 року, приніс йому Баварську книжкову премію. Нещодавно він опублікував книжку «Нічний Берлін. Прогулянки з черепахою» (2020).

Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Vergessene Ehrensache» в журналі Німецької залізниці «Mobil».

Переклав Володимир Юхименко

Ви щось загубили чи знайшли в поїзді або на вокзалі? Про забуті чи загублені речі пасажири Укрзалізниці можуть повідомляти в контактний центр за номером телефону 0 800 50 31 11 (дзвінки безкоштовні).


Читати також