14-12-2022 Мистецтво 238

«Жанна Дільман» — найкращий фільм усіх часів і народів — це шедевр жанру повільного кіно, який повною мірою деталізує непомітні, на перший погляд, тонкощі життя

фільм Жанна Дільман

Кожні десять років штатний журнал Британського інституту кінематографії (BFI) Sight & Sound проводить опитування серед великої кількості критиків і сценаристів, щоб скласти список найкращих фільмів усіх часів.

Перше місце зазвичай віддають передбачуваній, визнаній класиці, як-от «Громадянин Кейн» (п’ять разів) або «Запаморочення» режисера Альфреда Гічкока. Але приємним сюрпризом стало те, що опитування 2022 року очолив бельгійський фільм тривалістю три з половиною години, знятий жінкою. У фільмі Шанталь Акерман «Jeanne Dielman, 23 quai du Commerce, 1080 Bruxelles» 1975 року розповідається про жести і ритуали домогосподарки та матері-одиначки, однойменної Жанни Дільман, у прискіпливих (дехто скаже навіть болісних) деталях.

Фільм «Жанна Дільман» з’явився не на порожньому місці, щоб здобути перемогу, він посів 36 місце у 2012 році та 73 місце у 2002 році. У 2002 році це був єдиний фільм, знятий жінкою. На щастя, цього року в топ-100 увійшли вже 11. Але десять років тому це був єдиний жіночий фільм, який взагалі отримав хоч якісь голоси.

Повільне закипання

Велика частина довготривалої роботи над фільмом «Жанна Дільман» присвячена детальному показу повсякденної рутини вдови та її сина. Вона готує, прибирає, а вдень займається проституцією, щоб оплатити рахунки. Однак цей секс-бізнес в основному пов’язаний із характерним для неї короткотривалим спілкуванням з чоловіками, які приходять до її квартири. Ми бачимо, як вона зустрічає чоловіків та як вони йдуть, і до останніх вибухових 15 хвилин фільму взагалі не показується «процес» її роботи.

Існує тенденція зосереджуватися на цих останніх 15 хвилинах при викладі сюжету фільму. Його часто описують як життя самотньої вдови, котра починає займатися проституцією, яке змінюється, коли вона вбиває одного зі своїх клієнтів. Думаю, ви помітили, що такий поворот подій може зробити фільм схожим на сенсаційний таблоїдний трилер. Проте фільм здебільшого присвячений тонкощам життя Жанни.

Це можна розглядати як приклад повільного кіно. Насолода при перегляді фільмів цього жанру полягає у довгих кадрах і наданні переваги періодам мовчання, а не розширеним діалогам. Саме тому кінострічка «Жанна Дільман» здобула репутацію складного для перегляду фільму. Однак у цьому фільмі все ж відбуваються певні події.

Для поціновувачів повільного кіно кульмінаційна драма Жанни Дільман часом може здатися зрадою, поступкою стереотипам та кіноочікуванням. Але я так не вважаю.

Найімовірніше, місія Акерман полягає в тому, аби показати, що драми не вибухають зненацька перед нами, вони вибухають і вириваються з киплячої банальності повсякденного життя. Наприкінці фільму, після кульмінаційного моменту, пов’язаного зі злочинністю та секс-індустрією, Жанна знову повертається до монотонності свого буденного життя. Якщо ми мали припустити, що своїм вчинком вона назавжди порушила рутину, в якій жила та яку ми мали змогу спостерігали впродовж усього фільму, наші останні кілька хвилин з нею витрачаються на просте існування, її власну паузу перед тим, як події почнуть рухатися знову.

Іконоборець

Це може здатися дивовижним, враховуючи, що «Жанна Дільман» — це фільм про жінку, для якої зрілість супроводжується розчаруванням, але Шанталь Акерман було всього 25 років, коли вона його зняла, і це був лише другий повнометражний фільм у її кар’єрі.

Її перший фільм — «Je tu il elle» («Я, ти, він, вона», 1974) — привернув певну увагу своїм іконоборством. Знятий у чорно-білих тонах, «Je tu il elle» зображує самотню молоду жінку у відчаї, котру грає сама режисерка, яка пішла у свою кімнату після завершення свого лесбійського роману. Це показало Акерман як нову режисерку, котра має виразну жіночу точку зору та наділена сміливим підходом до створення іміджу.

Однак фільм «Жанна Дільман» викликав набагато більший міжнародний резонанс з моменту його появи на Каннському кінофестивалі. Нічого подібного раніше ніхто не бачив. Феміністські критики, особливо в США, оголосили це проривом. А ще той факт, що його зірка, Дельфін Сейріг (набагато більш відома фігура, ніж Акерман, та була відомою як феміністська активістка високого рівня), підтримала таку інтерпретацію фільму.

Відомо, що Акерман довго вагалася. «Я ніколи не прагнула знімати фільм у войовничому дусі, — сказала вона французькій письменниці Полі Лежен у 1987 році. — Його задумом були емоційні стосунки з матір’ю та окупація часу й простору». У пізніших інтерв’ю вона говорила про фільм саме як про відповідь на її власне підліткове життя в єврейській родині в Брюсселі.

Але факт залишається фактом: найяскравіше враження від перегляду «Жанни Дільман» – одна з дрібниць суто жіночого життя. Дельфіна Сейріг виконує невеликі, обов’язкові завдання, пов’язані з веденням домашнього господарства, з ідеальним розрахунком часу, що випливає з пам’яті тіла, наприклад, легкий поворот стегон, щоб відсунути стілець і водночас покласти на полицю щойно почищені черевики свого сина. Все це робиться щоденно й інстинктивно.

Взаємодія Жанни з навколишнім світом стає своєрідним танцем, іноді стомленим, іноді радісним. Впевненість, з якою вона панірує телятину на вечерю, несе в собі майже джазовий свінг. Проте історія фільму — це руйнування інстинктивної майстерності.

З будь-якої причини закрадається сумнів, і цей сумнів виявляється у крихітних помилках координації, прорахунках і моментах «мертвого часу»(час, коли хтось або щось неактивний або нездатний діяти продуктивно). Аудиторія, яка живе в такому ритмі, як героїня, іноді навіть у рухах її дихання поділяє те зростаюче занепокоєння у фізичному сенсі.

Немає сумнівів, що перегляд «Жанни Дільман» - це тривожний досвід. Потрібно знати, що на вас чекає, і бути готовим поступитися контролем на три години 26 хвилин, які це займе. Але, якщо опитування Sight & Sound зацікавить нову аудиторію переглянути складні фільмів Шанталь Акерман, це буде досягненням, яке зробить їх існування вартим уваги. Якщо вам сподобається, то ви також можете переглянути інший її фільм, який зайняв 52 місце в опитуванні, «Новини з дому» – поетичне есе про тугу за домівкою і Нью-Йорком.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «Jeanne Dielman: ‘greatest film of all time’ is a masterpiece of slow cinema that richly details life’s quiet intricacies» в журналі «The Conversation» 3 грудня 2022 року.

Переклала Валерія Горцевич


Читати також