08-02-2023 Мистецтво 813

Як я вступила до клубу літературних повій, пишучи еротику за гроші

Про літературну проституцію

Авторка: Сем Мілз, письменниця художньої літератури та нонфікшн. Живе в Лондоні.

Щоб звести кінці з кінцями, я публікувала еротику в самвидаві. Чи могла я піти стопами Анаїс Нін? Чи я була приречена писати бруд?

Методичка – так вони її називали. Таємний мануал, що його крадькома передавали письменникам, які хотіли підзаробити грошей для того, щоб мати свободу писати «справжню» літературу. Складений автором, який охоче ділився своїм досвідом публікації еротики на амазоні, він пропонував поради аванґардним письменникам, які бажають вмочити перо у прибутковому жанрі. Згідно методички, популярними темами були:

«Пелюшковий фетишизм – якщо у вас є на це сили, я рекомендував би писати щось у цьому жанрі для негайного отримання прибутку.

Обмін статями/обмін розумом/трансформації/тощо – щось на кшталт фантазій підлітка. Найпоширеніший мотив: чоловік прокидається у жіночому тілі. Дуже добре продається.

Перевертні – те саме, що й вище, але радше про людей, які перетворюються на ведмедів/перевертнів/тощо. Ці книжки дуже добре продаються, але вимагають складних сюжетів, тож вам, ймовірно, доведеться написати серію творів, щоб почати отримувати пристойні гроші.

Мільярдери – домінантний дивакуватий мільярдер і вразливий та покірний герой чи героїня.

Оргії/секс утрьох/груповуха.

Історичні сюжети – вони продаються як гарячі пиріжки! Суворий барон або лорд, що карає служницю або конюха».

Список заспокоював і водночас бентежив. Який жанр вибрати? Я співставила свої власні уподобання з необхідністю продати якнайбільше і якнайшвидше. Люди схильні думати, що письменники або казково багаті, як Джоан Роулінґ, або злиденно бідні. Мій заробіток протягом багатьох років був схожий на американські гірки; тепер, влітку 2019 року, насолодившись розкішним видом згори, я стрімко летіла вниз, вітер загрозливо свистів у вухах, шлунок стискало від страху перед майбутнім.

Я читала собі нотації: треба було щось відкласти в кращі часи. Маючи гроші та не в змозі опиратися цій рідкісній спокусі, я зазвичай одразу кидала їх на вітер. Тепер поговоримо про економію. Були речі, від яких я могла легко відмовитись: модні записники, похід у кіно. Але без дечого я не могла жити: книжки, писання в кав’ярнях. Я думала про те, щоб більше часу присвятити фрилансу, але якби я редаґувала чужі тексти повний робочий день, то наприкінці дня я мала би в голові таку кашу, що було би не до власних творів. Мені потрібно було щось таке, щоб розум не нудився, а в голові все ще залишались яскраві ідеї. У момент розпачу я попросила методичку.

Я була не єдиною письменницею, якій довелося заробляти на шмат хліба з маслом еротикою. Цим займалась одна з моїх літературних кумирок Анаїс Нін, а також Вільям Бероуз, Генрі Мілер, Джордж Баркер. Це були імена, які могли представити моє жалюгідне становище в романтичному сяйві як частину великої літературної традиції: голодна мисткиня займається літературною проституцією, щоб потім поринути у «справжню» творчість. Нін, яка почала писати еротику у 1940-х роках, так само пояснювала у своєму щоденнику, що «у Франції існує традиція літературної еротики у вишуканому, елеґантному стилі».

Анаїс Нін у 1944 році.Анаїс Нін у 1944 році. Джерело: Фонд Анаїс Нін

Це було питання, над яким я теж ломала голову. Чи стане моя творча проституція високим мистецтвом, стильним і сексуальним, літературним еквівалентом стрічки Луїса Бунюеля «Денна красуня» (1967)? Чи мені доведеться копирсатися в непристойному бруді, використовуючи дешеві метафори і заїжджені кліше? Це було питання про те, чи залишаться у мене сили після того, як я напишу все, що треба; питання про попит та мою читацьку авдиторію; питання про те, бути мені гордою чи практичною.

1931 року Нін познайомилася у Парижі з американським письменником Генрі Мілером. Він був чоловіком середніх років, безпритульним і без копійки – багато в чому через свою відданість письменницькій праці. Мілер вів богемний спосіб життя, ходив їсти до друзів, іноді ночував на лавці у парку. Нін невдовзі мало виповнитися тридцять, вона вела досить нудне, буржуазне життя зі своїм чоловіком, фінансистом та кінорежисером американського походження Г’ю Ґайлером, у передмісті Лювесьєна. Між нею та Мілером зав’язався роман. У ці роки вона утримувала його, викроюючи частину з тих грошей, які давав їй Ґайлер, і дарувала Мілеру записники, ноти, чорнила та папір.

Під час Другої світової війни Нін і Ґайлер переїхали до Сполучених Штатів, де для неї «все стало важчим та жорстокішим». Нін, любовне життя якої завжди було складним і авантюрним, в цей час мала двох основних позашлюбних коханців: Мілера, голодного митця, який повернувся до США, і Ґонзальо Море, не менш голодного богемного марксиста з Перу. Розділяючи гроші чоловіка між ними, Нін була вимушена «решту часу шахраювати, брехати, інтриґувати, позичати і красти». Ця надзвичайна щедрість була продиктована тим, що вона з радістю ділилася з іншими, а також материнською турботою про своїх коханців і, можливо, прагненням влади. В епоху, коли жінки були економічно залежними від чоловіків, це давало їй шанс переломити ситуацію.

Відтак до Мілера звернувся Барнет Рудер, колекціонер рідкісних книжок. Він сказав, що у нього є клієнт, «старший чоловік, вельми заможний», в якого «зовсім немає інтимного життя» і який хотів би, щоб Мілер написав для нього щось еротичне. У 1930-х роках така практика набула популярности – у книжці «Книгобандисти і збоченці» (1999) Джей Ґерцман описує, як «книготорговці та літературні аґенти зверталися до професійних творців художньої літератури з проханням написати щось сороміцьке або для котрогось з багатих клієнтів, або для читацької групи». Одним з них був мільйонер з Оклагоми, який «постійно замовляв нові порнографічні оповідання, бо будь-яке з них могло збудити його лиш раз». Мілер і Нін здогадувалися, що їх покровителя насправді не існувало, і припускали, що ним був сам колекціонер Рудер.

Поволі її затягло. Спочатку Нін привабила колекціонера, подарувавши йому томик своїх щоденників 1930-х років під назвою «Генрі і Джун». Після того, додавши полунички до ще кількох томів щоденника, вона перейшла на короткі оповідання. Її щоденниковий запис від лютого 1941 року підтверджує відчай, який рухав нею: «Рахунок за телефон був неоплачений. Петля економічної безвиході затягувалася на моїй шиї. Всі навколо мене безвідповідальні і ніби не помічають кораблетрощі. Я написала тридцять сторінок еротики».

Щоб задовольнити бажання цього клієнта, зібралася група митців – романістів, поетів, художників, зокрема Керес Кросбі, Вірджинія Адмірал, Гарві Брайт та Роберт Данкен. Вони отримували долар за сторінку – хороший гонорар на той час. Нін постачала папір та олівці, доставляла рукописи та піклувалася про анонімність кожного. Вона жартома називала себе настоятелькою «снобістського літературного борделю». У своїх щоденниках вона підкреслювала їхню потребу в грошах: Море не вистачало на зуби та нові окуляри, Мілеру – на подорожі, Баркеру – на випивку (він, за словами Нін, «писав еротику, щоб випити, так само як Утрильо писав картини в обмін на пляшку вина»).

Як і Нін, я також тепер була частиною групи письменників, які пишуть бруд. Я заспокоювала себе тим, що вони мали ті самі гріхи, що і я. Я набирала тексти і вичитувала їх, створювала привабливі обкладинки, натискала кнопку «Опублікувати» на амазоні – і потім на автоматі починала все спочатку.

Рік 1863. Молода жінка з аристократичної сім’ї нудьгує і не зходить собі місця, знаючи, що незабаром піде під вінець. Мати влаштовує для неї уроки греки та латини. Незабаром симпатичний вчитель допомагає їй з відмінюванням і втратою невинности; в обох випадках він суворий, але люблячий.

Коли я опублікувала на амазоні свій опус про спітнілі корсети і спермовий дощ, мій наставник одразу зробив мені зауваження. Я віднесла книжку до категорії «Еротика», і це був смертельний вирок продажам. Кілька років тому, пояснив він, амазон, вочевидь, збентежений великою кількістю пікантних назв у книжковому чарті, вирішив виключити еротику зі списків бестселерів. Письменники пристосувалися, називаючи свої твори «любовними романами» – еквівалент пляшки, загорнутої в пакувальний паперовий пакет, – і пропонуючи докладніше продуманих персонажів та сюжетні лінії, які відповідали класичним критеріям жанру, хоча секс залишався рушійною силою історії. У відповідь деякі успішні автори любовних романів, щоб якось відокремити свої твори, почали називати їх «чистими».

Коли 1953 року Морис Жиродія заснував у Парижі видавництво «The Olympia Press», що в епоху цензури публікувало серію «Посібник мандрівника», він загорнув еротичні книжки в зелені обкладинки, вирішивши, що їх невинний вид не приверне увагу французької поліції – і цей трюк спрацював. «П’ятдесят відтінків сірого» (2011) продавали за допомогою тих самих хитрощів. Замість зображення спокусливої жінки в підв’язках, яку воліли бачити попередники, на обкладинці книжки Ерики Леонарди Джеймс була зображена невиразна краватка (анонімність електронних книжок також сприяла продажам: хто міг знати, що ви в метро читаєте не «Систему дихання» Юлії Ємець-Доброносової...). Потім почалася мода на обкладинки любовних романів, де зображували гарячих парубків з голим торсом, накачаним до карикатурности. Це позначило зсув останніх десятиліть від традиційної орієнтації на поціновувачів порно серед чоловіків до нової тенденції зростання жіночого апетиту до еротики.

Коли Баркер почав писати еротику, Нін помітила, що це заняття дарує поету розраду, «набагато більше веселить і надихає, ніж звичка випрошувати, позичати або вимантачувати їжу у друзів». І ось я сиджу в кав’ярні навпроти друга і дивлюся зверхньо на свій сендвіч, сліди гриля на шматках хліба, білі цятки між якими скидаються на вишкірені зуби, – частування, яке на тиждень проб’є діру у моєму бюджеті. Принесли рахунок. Мій друг залишив величезні чайові, бадьоро заявивши, що хоче поділитись своїм добробутом, бо в нього нині все гаразд. Я витягла кілька останніх монет зі свого гаманця і відчула отруйний присмак образи. Це вразило мене. Я нагадала собі, що він заробив свої гроші, адже багато працював. Я сама вибрала бути бідною і займатися письменством повний робочий день. Коли ж вже моя еротика почне продаватися?! (На сьогодні розійшлося лише десять примірників, що принесло мені аж 15 фунтів.) Я звикла до нервового дзижчання нав’язливих думок про те, що може (або не може) чекати на мене в майбутньому. Але тепер вони перемістилися в пронизливий верхній реґістр, попереджаючи, що життя потрібно терміново перезавантажити. Наступні тижні мали стати вирішальними.

Гроші були панівною темою в еротичних романах, які я читала для дослідження. На них, можливо, позначилася політика суворої економії останнього десятиліття. Героїні в цих історіях переживають фінансовий розпач, а секс стає предметом обміну – таке ось кохання в епоху капіталізму. У романі Джорджії Ле Кар «Найщедріший покупець» (2019) студентка університету Фрея так бідує, що вирішує вступити до ексклюзивного лондонського клубу, щоб продати на аукціоні свою цноту. Вона підписує угоду про нерозголошення, виходить на сцену оголеною, тоді як приховані від неї мільярдери роблять ставки. На щастя, вона стає предметом запеклих торгів, переможець пропонує за неї мільйон фунтів, і виявляється, що це не якийсь там старий хмир з «обвислою, вкритою печінковими плямами шкірою», а молодий, схожий на грецького бога красунчик, якого вона знає з дитинства.

Мотив «із грязі у князі» робить ці історії схожими на казку про Попелюшку, але впадає в око відсутність фей-хрещених, а запорукою чарівного дива стає гріхопадіння героїнь. Можливо, це прийом, який викликає до них у читача більше співчуття: їх жалюгідна бідність допомагає нам зрозуміти, чому вони пішли на такі приниження, і це, у свою чергу, дозволяє нам отримувати задоволення від їхніх пригод. У романі Джейд Вест «Купіть мене, пане» (2007) Мелісі 21 рік, її батьки померли, і вона виховує молодшого брата, працюючи прибиральницею в юридичній фірмі. Вона вирішує спокусити Александра Генлі, адвоката з кримінальних справ, який володіє цією фірмою. Дізнавшись, що він фанатіє від співачки Дебі Гері, вона перефарбовується на блондинку і знімає сексуальне відео з мастурбацією для його «дилера» – людини, яка підбирає для нього жінок.

Герої цих любовних романів хизуються казковим багатством, мов павичі: яхти, гелікоптери, величезні будинки часто з’являються в цій прозі, сповненій розкішшю до непристойности. Ці герої, які, по суті, купили героїнь, також контролюють їх під час сексу. У романі «Купіть мене, пане» Александер має фетиш до задушення і стискає шию Меліси, аж допоки вона не втратить свідомість. Однак секс у цих книжках завжди відбувається за взаємною згодою, і героїні неодмінно досягають оргазму. На той випадок, якщо читач запідозрить героїв цих творів у соціопатії, автори подбали про те, щоб відкрити несподівано приємну їх рису – наприклад, частину свого багатства вони віддають на благодійність.

Такі історії викликають жах і розгубленість як серед лівих, так і серед правих: чому в наші дні, в добу фемінізму четвертої хвилі, жінки споживають сексистські фантазії під маскою мистецтва? Польський фільм «365 днів» (2020), заснований на еротичному романі, викликав великий ажіотаж серед оглядачів, які, схоже, не знали, що його книжкова версія продається щодня в інтернеті у величезних кількостях. Ба більше, місцем дії значної частини еротичної літератури, яку я читала для дослідження, було робоче місце – і це в той час, коли домагання на роботі вже усвідомили як суспільну проблему. Моя реакція була складною та заплутаною – як і у багатьох жінок. Я розривалася між бажанням виправдати ці твори та розкритикувати їх. Звичайно, надто наївно стверджувати, що фетиш до домінування у спальні конче зберігається у повсякденному житті. У чоловіків це точно не так. Мій друг, який фантазує про підкорення жінці, говорить, що він мало чим відрізняється від успішних керівників, фетишем яких є покарання батогом від домінатрикс. Вони настільки обтяжені владою на роботі, що воліють підпорядкування в сексі. В наш час, коли жінки на керівних посадах стали звичною справою, природна жіноча фантазія може включати полегшення від умовної втрати домінування. У цьому випадку задоволення приносить не так втрата влади, як звільнення від відповідальности. Ми з розумінням ставимося до таких парадоксів у житті чоловіків; ми дозволяємо їм бути складними.

З іншого боку, ці твори, можливо, просто зміцнюють патріярхальні структури, які нас, жінок, навчили приймати і відтворювати. Це змушує згадати доводи Енджели Картер у книжці «Жінка за маркізом де Садом» (1978) про порнографічні романи, багато з яких «написані від першої особи, ніби жінкою, або які ставлять жінку в центр розповіді; але цей прийом тільки посилює орієнтацію художньої літератури на чоловіків. [...] Секс у порнографії залишається на своєму місці. [...] Змодельована за цим принципом порнографія, орієнтована на чоловічу авдиторію, попри те що в центрі її уваги – жінка, не означає розширення сексуальних свобод і переоцінки сексуальної моралі, якої така свобода – якби вона справді існувала – вимагає. Це може свідчити лише про ліберальніше ставлення до мастурбації, але не до сексу».

У цій царині Нін стала новаторкою. Вона писала еротику за кілька десятиліть до того, як у 1960-х під судовою забороною за непристойність опинилися «Фані Гіл. Мемуари жінки для втіх» (1748) Джона Кліленда та «Коханець леді Чатерлей» (1928) Дейвіда Герберта Лоренса. Від моменту свого зародження в текстах XVI століття, таких як бешкетний вірш Томаса Неша «Валентинів вибір, або Весела балада Неша про дилдо» (пр. 1592–1593), еротика була майже виключною прерогативою письменників-чоловіків. У лютому 1941 року Нін розмірковувала: «У мене було відчуття, що скриня Пандори зберігає таємниці жіночої чуттєвости, дуже відмінної від чоловічої, яку чоловіча мова не здатна адекватно передати».

Чимало з її оповідань, навіть написаних для багатого колекціонера, описують секс із жіночої точки зору, відзначаються гостро сексуальною елеґантністю та емоційним інтелектом. Нін особливо добре вдається створювати атмосферу передчуття, спокушаючи читача повільно та ніжно. На початку оповідання «Елена», наприклад, йдеться про молоду жінку у пошуках інтимного досвіду, яку пробуджує читання Лоренса в поїзді: «Жінка з романів Лоренса, яка весь цей час ховалась десь всередині неї, нарешті відкрилася світу – чуттєва, немов після палких пестощів, готова до приходу Його».

Як і в сучасному еротичному романі, творчість Нін дає багато приводів для занепокоєння. В оповіданні «Ліна» закомплексована, сексуально фрустрована жінка відкривається знайомому чоловікові. Той запалює пахощі, що викликають у неї «сонливість», а потім її у напівсвідомому стані втягують у секс утрьох. Ми можемо засуджувати такі подробиці, але їх варто розуміти у контексті доби, коли жила Нін. Якщо Мілер відзначався відвертістю, то сама Нін визнавала, що її сильною стороною було занурення у неоднозначні ситуації. Її еротика витончена, а персонажі – переконливі. Замість штампувати вторинних героїв, які хочуть лише сексу, вона створювала персонажів, бажання яких породжувала їх вдача. На цьому плідному ґрунті зростали несподівані сюжети, герої яких переживають сексуальне пробудження, відкривають для себе власні інтимні уподобання, що створює у стосунках між коханцями несподівані повороти.

І тому здається ханжеством, навіть зверхністю, засуджувати жінок, які насолоджуються еротикою – високим мистецтвом або буденним порно, – ніби життя почне наслідувати мистецтво, бо жінки недостатньо розумні, щоб відрізнити перше від другого. Незважаючи на непозбувну проблему чоловічого насильства, ми не засуджуємо чоловіків за читання кримінальних романів і не пишемо занепокоєних пашквилів, закликаючи спалити новий трилер. Ми визнаємо, що чоловіки можуть відрізнити реальність від вигадки. Крім того, засудження робить заборонений плід фантазій ще солодшим. Як зазначав французький філософ Жорж Батай, табу за своєю суттю є еротичним.

«Пишіть для себе, забудьте про читача», – це поширена письменницька порада, яку дають, щоб вивести автора з глухого кута та позбавити комплексів. Але при написанні еротики необхідно добре розуміти читацьку авдиторію і її лібідо.

Нін та її колегам важко було писати для колекціонера, тому що всі свої зусилля вони мали спрямувати на задоволення забаганок однієї особи; натомість я писала для масового читача. І в тому, і в іншому випадку були свої виклики. Мілеру це давалося непросто, він не хотів вплітати в еротичний продукт власний життєвий досвід, приберігаючи його для «справжньої творчости». Баркер написав 85 сторінок еротики, але колекціонер вважав їх «занадто сюрреалістичними». Колекціонер розкритикував навіть Нін, зателефонувавши їй після прочитання її першого оповідання, і порадив «викинути зайву поезію». Гурток об’єднала ненависть до замовника. Кінець кінцем Нін написала йому гнівного листа, в якому заявила: «Секс втрачає всю свою силу і магію, коли стає буквальним, механічним, надмірним. [...] Джерело сексуальної сили – цікавість, пристрасть. [...] Секс в’яне від одноманітности. Без почуттів, вигадок, емоцій, без сюрпризів у ліжку. Секс має бути змішаний зі сльозами, сміхом, словами, обіцянками, сценами, ревнощами, заздрістю, усіма відтінками страху, закордонними подорожами, новими обличчями, романами, оповіданнями, мріями, фантазіями, музикою, танцями, опіюмом, вином».

У багатьох сенсах було б простіше мати одного колекціонера, одну єдину загадкову постать, фетиш якої визначав би форму і зміст моїх оповідань, а не широку, невизначену читацьку авдиторію, яку я намагалася спокусити. Я почала отримувати добрі відгуки на свої книжки, але траплялися й критичні зауваження. Коли я захопилася історичним жанром, то ретельно досліджувала епоху Реґентства та Вікторіянську добу, начитавшись відгуків на амазоні, де прискіпливі читачі могли поставити одну зірочку за неправильну дату чи помилковий опис аристократичного етикету. Мені довелось годинами вивчати особливості спідньої білизни тих часів, щоб переконатися, що сцена зі спанкінґом спрацює – багато шарів одягу потрібно було зняти, перш ніж гола долоня зустрінеться з голою дупою. Я відчувала, що маю оживити епоху, але деякі читачі скаржилися, що в тексті забагато подробиць – забагато поезії.

Мені також радили писати якомога більше. Це означало, що часу на редаґування та полірування тексту майже не було. Я казала собі, що в цьому є щось добре, що я можу розділити свої літературні заняття на будні справжньої творчости, чистої і святої, позбавленої комерційних міркувань, та час, присвячений шаблонній, недбалій, невичитаній і брудній еротиці. Це виявилося помилкою.

Мілер у колі Нін став першим, хто відмовився від участи у цьому підприємстві на тій підставі, що воно заважало його серйозній письменницькій діяльності. І хоча Нін також говорила, що відклала своє справжнє письменство заради літературної «проституції», вона виявила, що суворі обмеження жанру викликали опір, який її надихав: вона насолоджувалася «спалахами поезії. [...] Написання еротики стало дорогою до святости, а не до розпусти».

Я опинилась у таборі Мілера. Моя уява не вибухала феєрверком ідей; у мене не залишалося сил після того, як я виплескувала 10–15 тисяч слів на тиждень, намагаючись не відставати від успішних авторів еротичних романів, які щомісяця видають книжку на 50 тисяч слів. Спочатку я насолоджувалася анонімністю, позбувшись тиску письменницької ролі, яка в наші дні передбачає необхідність мати відповідальну позицію, викладати гарні світлини в інстаґрам і постити вірусні твіти. Але я почала віддалятися від друзів, зачинившись у власній просоченій сексом криївці. Ба більше, жертви не окупалися. Боюся, що я надто пізно увійшла в цей бізнес. Після золотої доби 2015 року (коли найуспішніші автори могли заробляти $50 000 на місяць) еротику почали писати всі, кому не лінь. На редиті з’явилися треди про те, що еротика – це легкий спосіб заробити на пиво, і почалася жорстка конкуренція.

У самвидав подалося настільки багато авторів (щотижня вони публікували десятки тисяч творів), що тепер ця справа вимагала додаткових інвестицій: глянцевих обкладинок, реклами на амазоні, проплати сайтів, які поширювали ваші твори серед читачів і збирали «неупереджені» відгуки. Я захоплювалась кожним автором, який досяг успіху у самвидаві, оскільки це вимагало від нього бути водночас редактором, видавцем, веб-дизайнером, маркетологом, а також мати технічні знання для монетизації алґоритмів амазона. Я зрозуміла, що не можу поєднувати писання еротики з заняттями «справжньою літературою», адже щоб сформувати власну читацьку авдиторію, треба місяць за місяцем видавати книжку за книжкою. Те, що я планувала як гобі, загрожувало стати професією.

Письменниця Анаїс Нін за друкарським верстатом Письменниця Анаїс Нін за друкарським верстатом у Нью-Йорку 1940-х років. Джерело: Фонд Анаїс Нін

Нін тримала в шухляді свою еротику протягом 35 років, перш ніж у віці 73 років з важким серцем погодилася на публікацію. Вона дивилася на свою еротику з відчуттям сорому і зніяковіння, повідомивши своєму редактору, що це «просто пародія на чоловічу порнографію». Незадовго до того вона дізналася, що таємничий колекціонер був мітом. Виявилося, що замовник – «насправді підпільний бізнес, один з кількох у Нью-Йорку 1930–1940-х років, які замовляли еротику і приватно продавали її рукописні копії».

Після десятиліть професійних розчарувань і невдач, коли її не помічали і навіть примусили зважитись на самвидав, Нін у свої 60 нарешті здобула славу, опублікувавши власні щоденники, нехай і понівичені жорстким втручанням цензури. Як ікона фемінізму, вона боялася, що еротика зашкодить її репутації, а успіх її щоденників буде заплямований. Однак наприкінці життя, коли вона боролася з раком, її турбувало те, щоб після її смерти обидва її чоловіки були матеріяльно забезпечені. (Нін була одружена з Ґайлером, а також з американським актором Рупертом Поулом, поділяючи своє життя між Західним та Східним узбережжями.) Саме Поул переконав її віддати 850-сторінковий рукопис з її сексуальними оповіданнями Джону Фероне, редактору видавництва Harcourt Brace Jovanovich. Це сталося 1976 року, на той час Нін вже була занадто слабка і хвора, щоб редаґувати їх, тому вона сказала Фероне: «Роби з цим все, що хочеш. Я довіряю тобі».

Фероне був вражений її еротикою набагато більше, ніж Нін очікувала. Він не сподівався настільки високої «поетичної якости письма» і був захоплений «елеґантністю стилю та жіночою чуттєвістю, викарбованою у літературному жанрі, який зазвичай вважають грубим, дегуманізуючим та поверховим». Він визнав, що це були лише перші чернетки, які потребували ретельного редаґування: «іноді вона втрачала лік тілам. Я почав рахувати руки, ноги та інші частини тіла, щоб перевірити, чи немає зайвих, і для уточнення однієї зі сцен з переплетеними коханцями мені довелося намалювати докладну діяграму». Але вони були доброї якости, і Фероне відчував, що, «незважаючи на вимогу клієнта, вона не змогла “викинути зайву поезію”». Він стверджував, що одна з причин – це її опертя на власне життя і щоденник. Наприклад, на написання оповідання «Художники та моделі» її надихнув досвід її молодости, коли вона була невинною моделлю.

Перша збірка «Дельта Венери», посмертно опублікована 1977 року, залишалася в списках бестселерів New York Times протягом 36 тижнів і отримала визнання критиків. І все це Нін, яка до публікації своїх щоденників тривалий час відчувала, що її не помічають і недооцінюють як письменницю, вважала би гірко-солодкою розрадою.

«Після 25 років ведення щоденників вона розвинула надзвичайну здатність розповідати психологічно проникливі історії», – так успіх Нін пояснює Фероне. Хоча я бачу логіку в цьому аргументі, я запитую себе: чи не варто звернути увагу на труднощі, з якими Нін зіткнулася при написанні художньої літератури. Я обожнюю її щоденники, але вважаю, що її романи (до речі, також автобіографічні) не такі переконливі. Дейрдре Бейр у своїй біографії Анаїс Нін 1995 року розповідає, як вона, маючи проблеми з написанням художньої літератури, 1932 року поїхала у відпустку, пережила творче піднесення, написавши 40 сторінок докладних нотаток про Джун, дружину Генрі Мілера. Коли Нін показала їх йому після повернення, він був вражений витонченим, чутливим до нюансів літературним портретом. «Ти не проти, якщо я позичу це?» – запитав він і включив матеріял до свого роману «Тропик Козорога» (1939). Під час їхнього роману Мілер справді наснажував Нін у письменництві, хвалив її щоденники та редаґував її твори, але його запозичення могло перешкодити появі потенційно доброго роману, якого Нін так і не написала.

Тим часом, психоаналітик Рене Алєнді, якого вона тоді відвідувала, докоряв Нін за спроби перевершити у творчості чоловіків і, прочитавши її записи сновидінь, був стурбований «чоловічою» силою її письма, що, на його думку, було ґанджем. У 1930–1940-х роках жінкам-письменницям, які намагалися здобути впевненість та власний літературний голос, було нелегко.

Цікаво, чи еротика подарувала Нін творчу свободу, звільнення від пересторог, дозволивши її таланту несподівано розквітнути? На відміну від неї, я можу користуватися здобутками десятиліть фемінізму. Як і всі письменниці, я відчувала певні, пов’язані зі статтю, перешкоди у своїй літературній праці, тож я вирішила скоротити своє ім’я Саманта до Сем, щоб отримати привілеї андрогінної ідентичности. Однак еротика не давала мені ніякої особливої свободи, якою я не могла б скористатися у «справжній» творчості. Попри всі її сумніви, еротика Нін була високим мистецтвом, гідним пошани, а моя – ні. Можливо, питання про «справжність» мистецтва – це питання щирости.

Можливо, Нін не пишалася своєю еротикою, але вона дбала про її якість, інакше вона ніколи б не розлютилась на колекціонера. Так само успішні еротичні письменники сучасности можуть бути різними, але вони пишуть те, що їм подобається, і це приваблює їх читачів. Це урок, який я засвоюю знову і знову, коли мене охоплює фінансовий відчай: спроба заробити гроші, пишучи те, що, як мені здається, буде продаватися, ніколи не дає результату, тоді як твори, які я пишу з любов’ю, часто-густо приносять несподіваний дохід. Моя еротика була провалом. Тож коли зателефонував видавець і запропонував аванс, я видалила з мережі всю написану раніше гидоту і з радістю повернулася до попереднього життя.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «How I joined the literary prostitutes club, writing erotica for cash» в журналі «Aeon» 30 липня 2021 року.

Переклала Аліна Потапенко.


Читати також