Війна, кохання, перемога. Софія Панченко

Наш шлях вибудувався сам собою

ми зупинялися лише для того, аби поповнити запаси

наше життя не залежало більше ні від кого

та й ми у принципі вчилися більше його поважати

Цими днями, коли ми проїжджали новим містом

ми зупинилися лише для того аби привітати старих знайомих

знайомих, з якими ми завжди були пов’язані спільним хистом

які завжди залишалися кимось, для кого хотілось лишити у серці спогад

Цим разом, коли ми з тобою відвідаємо кладовище

яке всіяне свіжими квітами мов чумою

я згадаю чому мені все ще хочеться жити

жити так, як нам вдалося б разом з тобою.

Ми їдемо дорогою, яка навряд чи кудись веде

ми їдемо впевнено, наче знаємо куди будемо рухатись

і музика, яка пройшла з нами дорогу від світла й до темних печер

при кожному прослуховуванні буде нам знову відгукуватись

Я не знаю звідки в нас береться впевненість щось робити

щось продовжувати, щось навіть закінчувати

наше щастя, що в наших колишніх будинках не залишилось наших речей

бо боюся ми б не наважилися на них обернутися

Рушаймо нашою вічною міцною дорогою

бо тільки вона у нас і лишилася

рушаймо за тінню що супроводжувала подорожнього

зустріти якого кожен із нас потайки мріяв. 

Найбільша іронія криється навіть не в нашім життєписі

а в тому що все це не раз уже з кимось повторювалось

не нашому поколінню починати переосмислювати історію

та нам починати учитися як усе це у неї вводити. 

але навіть так, ми рушаємо вранці дорогою

яка нас ніколи не зраджувала, ніколи не кидала

яка нас довела до тої межі, за якою у спокої

залишила без сумнівів та без очікувань лиха.