Що мені заважає? Професор Йохен Ґук про життя в науці

Йохен Ґук є директором Інституту фізики світла товариства Макса Планка в Ерланґені та професором біологічної оптомеханіки в Університеті Ерланґена–Нюрнберґа.

Нещодавно минуло 30 років від дня аварії. Я сиджу в інвалідному візку майже вдвічі довше, ніж міг ходити. Я був в одинадцятому класі, коли сталася аварія. Після шести місяців у лікарні я зміг повернутися до школи та скласти випускні іспити. Під час навчання фізиці я поїхав до США в Остін, штат Техас; спочатку на рік, але я там затримався. Там я вирішив займатись біофізикою і почав досліджувати, як лазерні промені можуть захоплювати біологічні клітини. Як і чому клітини, а особливо ракові, деформуються? Це тема мого дослідження донині.

Після п’яти років життя у США я дедалі частіше почувався ніяково. Джордж Буш був президентом, а після подій 11 вересня 2001 року загальний клімат взагалі став не лише менш дружнім, а й більш аґресивним. Тож я поїхав до Ляйпциґа як постдокторант. Я працював там протягом п’яти років, поки Лабораторія Кавендиша в Кембриджі запропонувала мені очолити власну дослідницьку групу. 2012 року я повернувся до Німеччини, коли став Гумбольдтівським професором (премія від Фонду Александра фон Гумбольдта) та переїхав до Дрезденського технічного університету. Дрезден тоді перебував на етапі оновлення. Там будували нову міждисциплінарну науку про життя – я навіть думав, що залишусь там до кінця своєї кар’єри. Але потім я почав співпрацю з Інститутом фізики світла товариства Макса Планка в Ерланґені, який я очолюю з 2018 року.

За весь цей час я жодного разу не стикався з упередженим ставленням через мою інвалідність, радше з невіглаством або ж з надмірною обережністю. Лише одного разу інвалідний візок вийшов на перший план: під час моєї практики з хімії, коли я навчався в університеті, виникли побоювання, що я можу втратити рівновагу і мені не вдасться достатньо швидко відреагувати. Натомість я мав складати один теоретичний іспит за один день практики, всього їх було двадцять. Тоді я зв’язався з уповноваженим університету з питань інвалідности, і лише тоді мені дозволили пройти практику. Я сприймаю науку як ідеальне середовище для різноманітности. Дослідження постійно ставлять під сумнів загальноприйняті моделі мислення. Це створює відчуття відкритости і полегшує залучення всіх, включно з диваками і неординарними людьми.

Живучи в інвалідному візку, я навчився розуміти, що дійсно важливо, а що лише заважає мені. Я не ставлю собі питання, про що інші думають і що вони вважають нормальним. Все одно моє розуміння «нормальности» відрізняється. Мене так само не цікавить, які нині популярні теми досліджень. Я завжди робив те, що мені було цікаво. Зрештою, виявилось, що це потрібно й іншим, але більше ніхто над цим не працював.

Записала Тереза Гавлічек.

Малюнок Мартина Рюмелє. Фонд Александра фон Гумбольдта.

Інтерв’ю раніше було опубліковано в журналі «Kosmos» 1 лютого 2021 року.

З німецької переклала Карина Хоменко