Писати проти путіна: сучасна опозиційна література з росії

Авторка: Норма Шнайдер, незалежна письменниця і журналістка

Українська письменниця Оксана Забужко нещодавно написала в газеті Neue Zürcher Zeitung, що західноевропейські читачі російської літератури наївні. Вони вважають класиків прекрасними і гуманістичними, в той час як вже протягом двохсот років ті пропагують світогляд, «в якому злочинця не засуджують, а лише жаліють та співчувають йому», бо обставини змушують його до жорстокости. Забужко та інші автори також звинувачують російську літературу в імперіялістичному мисленні та оспівуванні гноблення та насильства, вбачаючи в цьому передвістя нападу на Україну. Як ознаку колоніяльного мислення критикують і те, що російська література претендує на авторів, які взагалі не є росіянами – наприклад, українців Миколу Гоголя та Михайла Булгакова.

Такий аналіз важливий, і питання критичного осмислення класиків назріло вже давно, але говорити про «російську» літературу в загальних рисах не варто. Російська історія літератури – це також історія протистояння і політичних переслідувань письменників. Багато хто з відомих російськомовних авторів зазнали політичних переслідувань, ув’язнення чи заслання. До таких класиків належать Достоєвський, Толстой, а також чимало авторів часів совєтського союзу, зокрема Анна Ахматова і Борис Пастернак. Це не звільняє їх від необхідного критичного аналізу, але дає зрозуміти, що існують різні способи, як тоді, так і зараз, у які література реагує на політичну реальність.

Викривлене бачення

Що стосується сучасної російської літератури, то більшість авторів, відомих у Західній Европі, критикують російську владу. Вони не тільки пишуть кращі книжки, але їхня «опозиційність» також є перевагою для успішних продажів в літературному світі. Оскільки з російської нині перекладають лише певні твори, може скластися викривлене враження, що сучасна російська література – це переважно критика путіна. Це не так, критично налаштовані автори в Росії становлять меншість і зазнають дедалі більших репресій. Але погляд із Заходу викривлений і з іншого боку: оманливе враження, що опозиційна література в Росії складається переважно з відомих у Західній Европі імен. Велика кількість критичних голосів залишається непочутою на Заході. За кількома щасливими винятками, перекладають переважно твори чоловіків, відомих білих авторів, книжки яких можна легко передати іншою мовою та продати місцевій авдиторії.

Особливо популярні автори, які не дивлячись на виразне засудження російської політики в інтерв’ю, статтях чи соціяльних мережах, пишуть літературні тексти зі стриманішою політичною критикою. Наприклад, Людмила Уліцька, у чиїх видатних оповіданнях і романах із яскравими жіночими персонажами політична ситуація часто залишається на задньому плані як частина повсякденної метушні. Соціяльну критику широковідомого автора детективів грузинського походження Бориса Акуніна можна прочитати між рядків, але дія його романів про героя Фандоріна розгортається далеко від сьогодення, у ХІХ столітті. Дмитро Ґлуховський, який відверто виступає в соціяльних мережах, критикуючи уряд і армію, за що нині перебуває в розшуку, найбільше відомий своїми розважальними та не дуже політичними постапокаліптичними науково-фантастичними романами, зокрема «Метро 2033». Між тим, його складний і реалістичніший літературний роман «Текст» про свавілля і владу в сучасній Росії заслуговує на більшу увагу.

Зробити безодню видимою

Лише деякі автори, твори яких перекладені німецькою мовою, озвучують очевидну політичну критику у своїх літературних текстах. Двоє постмодерністських «майстрів старої школи» особливо гостро викривають у своїх книжках потворний бік російського сьогодення та недавнього минулого: Володимир Сорокін та Віктор Єрофєєв. Їхні експериментальні романи, оповідання та п’єси гротескно оприявнюють насильство, шовінізм і націоналізм сучасної росії, допомагаючи зрозуміти глибинне суспільне підґрунтя поточної ескалації. Саме використання ними таких стилістичних прийомів, як перебільшення та гротескне викривлення, робить відчутною реальність у росії, яка набула абсурдних рис ще до початку вторгнення в Україну. Однак тексти Сорокіна та Єрофєєва складні й часто вимагають терпіння і знання контексту, тому ці два автори більш відомі завдяки своїм політичним статтям у великих газетах, аніж завдяки своїм літературним творам.

Те, що антиутопічні уявлення про майбутнє в романах Сорокіна останніх років не тільки стилістично майстерні, а й політично влучні, видно з того, що реальність поступово наздоганяє їх. Зловісне злиття держави й церкви, націоналізму й православ’я, подібна на монархічну тиранія й повна ізоляція росії від Заходу, як описав це Сорокін в «Дні опричника» 2006 року, сьогодні є не перебільшеною антиутопією, а радше гострим аналізом сьогодення. Тексти Сорокіна викрили безодню, в якій опинилась російська політика та суспільство, ще до того, як її існування стало очевидним і незаперечним.

Критика визнаних авторів

Проте, Сорокін та інші відомі опозиційні автори викликають суперечки серед інших критиків путіна. Деякі квір-феміністки та деколоніяльні письменниці та активістки вважають їх радше за частину проблеми, а не її вирішення. Сорокін, Ґлуховський та інші противники путіна, зрештою, відтворюють імперіялістичні та колоніяльні цінності. Вони не сприяють зміні свідомости, а значить і суспільства в росії. Критично сприймається також привілейоване становище відомої на Заході опозиційної інтелігенції: більшість із них ще до початку війни проживали за кордоном і можуть вільно публікувати свої тексти, в той час як багато інших, хто не вписуються в образ опозиційного письменника, праці якого можна вигідно продати в Західній Европі, не мають можливости покинути країну та зазнають репресій.

Сорокін, Єрофєєв, Уліцька, Акунін і Ґлуховський – це ті автори, яких багато читають не лише за кордоном, адже й в росії, незважаючи на вороже ставлення прихильників путіна, вони належать до визнаних літературних творців, твори яких екранізують та обговорюють на університетських семінарах. Але вони становлять лише незначну частину того, що видається в росії, і з теперішнім посиленням цензури та репресій через початок загарбницької війни, їх частка в російській літературі продовжуватиме скорочуватися. Переважна більшість опублікованих книжок не торкаються суперечливих питань, вони або політично безпечні та пропонують простий ескапізм, або романтизують реальність і зміцнюють певні суспільно прийнятні ідеї.

Поза мейнстрімом

Автори, які торкаються у своїх творах критичних тем і не мають гучних, визнаних імен, привертають мало уваги російської публіки. Останній роман Сергія Лебедєва «Ідеальна отрута» про розробку отрути «Новачок» і спроби отруєння нею був перекладений багатьма мовами, але в самій росії не мав резонансу, хоча тема після нападу на Олексія Навального стала надзвичайно актуальною. Автори, які насамперед хочуть бути помітними на російському ринку і продавати багато книжок, повинні добре подумати, перш ніж писати на політичні теми. Великі видавництва зазвичай не видають критичної літератури. Проблема полягає не стільки у власне цензурі, яка працює лише в окремих випадках, скільки в поширеній самоцензурі.

На щастя, для тих, хто наважується говорити, є й інші варіянти: можна публікувати свої тексти в невеликих незалежних видавництвах, як самвидав, в інтернеті чи за кордоном. Існує також низка самоорганізованих проєктів, зокрема журнали з cуцільним текстом, телеґрам-канали з анархістською поезією чи фестивалі феміністичного самвидаву. Такі проєкти часто децентралізовані та існують поза увагою органів державного насилля. Вони мають набагато менше охоплення, ніж визнані автори, але пропонують простір для літератури без цензури чи самоцензури.

Такі самоорганізовані літературні проєкти, як часописи «Лірика» чи «Незнання», здебільшого постають на контркультурних сценах, зокрема в руслі анархістських чи феміністичних рухів. Важливою особливістю цих проєктів є відсутність ієрархій. Наприклад, багато журналів і блогів не судять про те, добре чи погано написаний текст, а радше намагаються забезпечити право голосу тим, кому немає місця в офіційному дискурсі. Під час письменницьких курсів, таких як російська версія «Write Like A Grrrl», автори можуть працювати разом над текстами, не боячись авторитарних принципів і знецінення. Татарська поетеса і мисткиня Дінара Расулєва, яка живе в еміграції в Берліні, також проводить майстер-класи з неієрархічного письма російською мовою та публікує створені там тексти у власному невеликому видавництві «NAPISHI press». Наразі вона хоче дати голос біженцям з України. Власні вірші вона публікує в телеґрамі.

Проти капіталізму та гомофобії

Антифашист і антикапіталіст Кирило Медведєв – один із небагатьох незалежних авторів, твори яких перекладені німецькою мовою і які все ще перебувають у росії та публікують там свої тексти. Його критика спрямована не лише проти уряду, а й проти панівної культурної індустрії, яка перетворює книжки на товар та ідеологічні інструменти. Медведєв не хоче брати в цьому участь і тому викладає свої вірші та есеї у вільний доступ в інтернеті. Він публікує книжки лише у власному «Вільному марксистському видавництві». У будь-якому випадку, його судження про путінську росію однозначне: «росія скидається на гнилу кулю, потворну грудку, що зверху вкрита сусальною позолотою, а всередині напхана якимись відходами – треш-фуд, треш-ідеологія, треш-культура – уламки релігії, уламки «совка», уламки мертвої імперії».

Казахський трансавтор Микита Франко, який уже кілька років живе і пише в росії, є прикладом того, як незалежні проєкти можуть набувати великого значення і як тексти на небажані державі теми також можуть мати більше охоплення. Його роман «Брехня» про хлопчика, який росте з двома татами і змушений все дитинство брехати, щоб захистити свою сім’ю, опублікувало незалежне московське видавництво і нещодавно переклали німецькою мовою. Роман, який відверто зображує повсякденні страждання, що їх спричиняє державна гомофобія в росії, виник із текстів, які Франко публікував у своєму блозі. Книжку видали без проблем, довелося лише поставити на ній позначку «18+», оскільки закон про так звану «пропаґанду гомосексуалізму» забороняє робити квір-контент доступним для дітей та молоді. Але книжки належать до категорії «18+», навіть якщо в них просто є лайка, тому для сучасної російської літератури це позначення не є чимось незвичайним.

Повітря тоншає

Тож навіть на російській літературній сцені є місце для критичних голосів менш відомих авторів. Але з початком війни цей простір звузився. Репресії проти представників опозиції посилюються, а закони стають жорсткішими. За тексти з критикою російського нападу на Україну авторів можуть позбавити волі на строк до 15 років. А також, можливо, що книжки, подібні до книжок Микити Франко, можуть бути заборонені. Уже є перший проєкт закону, який забороняє квір-контент і для дорослих. Багато ознак свідчать про те, що в майбутньому опозиційна російська література знаходитиме своє місце та своїх читачів переважно в захищеному інтернет-просторі та за кордоном. Хочеться сподіватися, що багато цих текстів, і не тільки авторства вже відомих на Заході письменників, будуть перекладені. Бо чим краще ми знатимемо опозиційні голоси російської літератури, тим менш наївно будемо читати книжки, що їх Оксана Забужко та багато хто інший критикують за романтизацію насильства та імперіялізму.

Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Schreiben gegen Putin: Oppositionelle Gegenwartsliteratur aus Russland» в журналі 54books 18 серпня 2022 року.

Переклала Карина Хоменко