Справжній поет живе в лімбі, десь між світом свідомості та царством несвідомого. Він невпинно пише під диктування невідомої сили, провідником якої служить. Жан Кокто, один із найбільш багатогранних і плідних талантів своєї епохи, любив повторювати, що знає про своє мистецтво не більше, ніж рослина — про садівництво. Попри це нам вдалося зібрати кілька його одкровень про творчий процес у новому випуску рубрики «Про життє».
Про натхнення
«У нас живе хтось кращий, ніж ми самі: ніч, набагато розумніша, ніж наш день. Ця ніч прагне зовні і потребує нашої допомоги. Я поступово перетворився на слугу цієї сили, яку я не кличу натхненням — натхнення мало б сходити з небес, але ця сила виходить із нас самих, з нескінченної ночі, яку ми носимо в собі. Як правило, щоб допомогти цій таємниці відбутися і вийти на поверхню, її необхідно виманити за допомогою удачі, сприятливих обставин та інших танців із бубном. Опинившись поза нами, цей маскарад стає думкою у дії. А роль поета таки полягає в тому, щоб привести думку в дію».
Про ідеї
«За винятком тих випадків, коли мені випадає служити посередником висловлення невідомої сили, якою я ніяково намагаюся допомогти набути форми, — я не здатний ні читати, ні писати, ні навіть думати. Ця порожнеча стає нестерпною. Я заповнюю її як можу, подібно до людей, які співають у темряві. Більше того, моя дурість медіуму набуває видимості інтелекту, змушуючи оточуючих приймати мою невмілість за майстерність, а мою поведінку сомнамбули — за спритність акробата.
Коли я кажу, що в мене немає ідей, я маю на увазі, що маю лише невиразні обриси ідей, над якими я не володію. Я в змозі почати роботу тільки тоді, коли ідея заволодіває мною, невідступно переслідує і мучить мене настільки, що мені хочеться позбутися її, хоч би чого це коштувало. Тому робота для мене — це свого роду тортури. Після її закінчення новим катуванням стає відсутність роботи. Порожнеча знову поглинає мене і змушує думати, що більше ніколи не повернуся до роботи».
Про думки
«Щойно наші думки виявляються записані, вони перестають бути собою і перетворюються на привидів. Ми записуємо їх для того, щоб надати їм тіло. Однак дуже рідко вдається підібрати оболонку, яка точно їм відповідає. Втручаються синтаксис і жага до творіння, які віддаляють нас від думок, змушуючи прикрашати їх або приписувати їм додаткові риси».
Про суспільство та самотність
«Я намагаюся триматися подалі від міста: у міському житті я бачу лише недоліки. Але ці недоліки дають мені ілюзію активного життя. Вдалині від міста порожнеча постає у своїй наготі. Мені трапляється безцільно тинятися по дому і опинятися то на сходах, то в спальні, не знаючи, навіщо я туди прийшов. Це призводить до того, що я не знаходжу рівноваги ні в метушні, ні на самоті».
Про розмови
«Мені здається, що розмова – мій єдиний притулок; вона як спортивний майданчик, де мені вдається обманювати себе, бігаючи за м'ячем. Розмова дарує мені відчуття, що я не самотній. Я тішу себе, ніби я здатний на щось без допомоги невідомої сили. Я почуваюся вільним і зловживаю цим почуттям, вдаючись до балакучості — як той, хто біжить від страху все швидше. Але все змінюється, як тільки я знову опиняюся один: я починаю запитувати себе, чи не скористався я чужими секретами і чи не вивів з ладу загадковий механізм — одним словом, чи не накликав я на себе гнів цієї невідомої сили, господарем якої славився, хоча насправді я лише її слуга. Сором стає новим джерелом занепокоєння та страху. Я завжди відчуваю його після відходу тих, з ким я відчував себе невимушено».
Про закономірність та випадок
«Збігів не існує. Всі наші безладні дії нагадують розрізи на папері, складеному у багато разів: варто лише розгорнути папір, як виявляється свого роду мереживо, в якому є симетрія. Все прекрасне – асиметрично. У циган, наприклад, жінки носять одяг із одним рукавом замість двох, а чоловіки закочують одну штанину, і всі разом танцюють під неправильний ритм. Поети живуть виключно випадковостями. Як тільки випадок поступається місцем багатослівності і пишномовності, це означає смерть. Мені здається, що краса може бути лише випадковою. Інакше це більше нагадує поїзд, який завжди відправляється і прибуває у встановлений час. Витвір мистецтва — це залізнична пригода у дорозі, яка приносить багато непередбачених речей».
Про витвір мистецтва
«Витвір мистецтва має бути захищеними від вульгарних дотиків, які бруднять і спотворюють його. Має бути неясно, з якого боку до нього підступитися — це ставить критиків у скрутне становище, виводить їх із себе, змушує до образ, але зберігає свіжість твору. Чим менш він зрозумілий, чим повільніше він розкривається - тим довше він здатний не в'янути. Твір повинен встановлювати контакт — навіть якщо це відбувається через непорозуміння — і приховувати свої багатства до певного часу, відкриваючи їх поступово і помалу. Твір, який не зберігає свої таємниці і відкривається надто швидко, ризикує зав'янути і залишити після себе лише мертве стебло».
Про тканину твору
«Написати книгу — не те саме, що її прочитати; поставити спектакль — не те саме, що його подивитися. Розуміння цього дає нам більше поблажливості до наших критиків. Як вони можуть за дві години засвоїти виставу, над якою ми працювали протягом тривалого часу? Коли твір відокремлюється від нас, він починає залежати від читачів чи глядачів, які змінюють його на власний розсуд. Так само і з нами: ми стаємо читачами і глядачами твору, який в даний момент не здатні створювати. Коли ми дивимося на нього збоку, він дивує нас; ми стаємо його критиками. Настає момент, коли ми більше не можемо змінити будь-що в тексті, незважаючи на очевидні помилки. Справа в тому, що ці помилки зроблені з тієї ж тканини, що і відкриття, які нас вражають; їх нитки настільки переплетені, що, смикаючи за одну, ми ризикуємо зруйнувати все. Краса народжується саме із цього змішання. Надмірне очищення могло б вбити мікроби, які утворюють життя».
Про кіно
«Кіно — потужна зброя в руках поета та єдина зброя, здатна протистояти атомній бомбі. Завдяки кінематографу краса поширюється скрізь і робить свою справу так, що публіка про це навіть не підозрює».
Про нудьгу
«Я ніколи не знав нудьги, цієї недуги, чиї згубні наслідки я спостерігав навколо себе. Я дивувався з того, що люди нудьгують, і запитував себе, як це можливо. А потім раптово я побачив її лощене обличчя, до якого марно волати, бо воно відмовляється відповідати. Я пізнав нудьгу через надмірно активну діяльність, перерви в якій занурювали мене в бездіяльність, тоді як ця бездіяльність була передусім моїм природним ритмом і супроводжувалася новими ідеями. Але людина так улаштована, що вона дуже швидко одурманюється; і отруєння діяльністю (такою як, наприклад, робота над фільмом), вимагає такої ж повільної та болісної детоксикації, як і отруєння опіумом. Руки опускаються та відмовляються брати перо. Письменництво здається нудним тому, хто бігав угору й униз сходами, керував акторами, віддавав розпорядження командам електриків та працівників сцени.
Ось чому моя терапія полягає в усуненні метушні. Дуже важливо повертатися до сокровенного: до книг, які мало хто читає; до віршів, які є результатом крайнього ступеня самотності. Я маневрую між двома станами за допомогою розмов, знаходячи в них ліки від цієї жахливої хвороби - нудьги з її нескінченною чергою «навіщо?», «що робити?» та «куди йти?», які ведуть до катастрофи».
Про науку
«Я вважаю, що наука – це також поезія, адже поезія – це наука. Більше того, поезія — це точна наука (наскільки взагалі існують точні науки) і, можливо, навіть точніша, ніж сама наука. Наука дає нам поетичні ідеї, відкриваючи невідомі горизонти, такі як нескінченно велике та нескінченно мале. Оскільки наше життя має початок і кінець і ми живемо серед створеного та кінцевого, ми не здатні уявити, що існує щось вічне та нестворене. Одного разу молодий учений сказав мені слова, які мене вразили: „Все має бути набагато простіше, ніж ми думаємо. Ми використовуємо дуже звивисті та заплутані шляхи, але цілком можливо, що в універмазі можна знайти все необхідне для того, щоб розкрити таємницю Всесвіту».
Про сни
«Я починаю жити інтенсивним життям лише уві сні. Мої сновидіння дуже багаті на деталі і надзвичайно реалістичні. Вони захоплюють мене в незліченні пригоди — до таких людей і в такі місця, які не існують, але завдяки сновидінню обростають найдрібнішими подробицями. Вранці я щосили намагаюся стерти все це — настільки боюся сплутати два світи, додавши одне незбагненне до іншого. Не дивно, що смерть мене не лякає і здається мені притулком».
