До вашої уваги пропонуємо переклад лекції, прочитаної Гакслі в Санта-Барбарі в 1959 році. Вивчивши раніше всілякі замінники релігії та з'ясувавши, у чому полягає цінність дорогоцінного каміння, Гакслі тепер звертається до досвіду східних та християнських містиків, щоб розібратися у сутності та значенні містичного досвіду.
Хотів би почати з кількох рядків із двадцять першого розділу Книги Одкровень Іоанна Богослова. Цей розділ описує Новий Єрусалим і закінчується так: «Вулиця міста — чисте золото, як прозоре скло. А храму я не бачив у ньому, бо Господь, Бог Вседержитель, храм його, і Агнець» (Об'явлення 21:21–22). Так само не було храму — як і релігії у звичному значенні цього слова — в Едемі. Адам і Єва не потребували релігії, оскільки вони могли чути голос Бога, який «ходить у раю під час прохолоди дня» (Буття 3:8).
Читаючи Книгу Буття, ми виявляємо, що релігія у звичному значенні слова виникає лише після вигнання Адама та Єви з раю. Перша згадка про неї - спорудження двох вівтарів Каїном та Авелем. У цей час трапляється й перша війна на релігійному грунті. Оскільки Каїн був землеробом (вегетаріанцем, як і Гітлер), а Авель - скотарем, між ними відбувається принциповий конфлікт світоглядів. Чим він закінчується, нам добре відомо.
З народженням Сіфа, третього сина Адама, настає нова фаза у розвитку релігії. Текст говорить: «У Сіфа також народився син, і він назвав ім'я йому: Енош; тоді почали закликати ім'я Господа” (Буття 4:26). Це з усією очевидністю вказує на початок організованої релігії.
Вищезгадані фрагменти ясно показують, що є два типи релігії: релігія безпосереднього досвіду або зв'язку з Богом (коли людина чує голос Бога, що ходить в раю під час прохолоди дня), і релігія символів, або знання про Бога. Ці два типи релігії існували завжди, і ми розглянемо обидва.
Почнемо із релігії як системи символів. Вона має два різновиди: релігія міфу і релігія віросповідання. Міф — це щось подібне до алогічної філософії; він висловлює загальне відчуття сутності світу та людського досвіду в ньому у формі історії, візуального образу чи ритуалу. Міф не претендує на істинність; він лише висловлює сприйняття. Але саме через свою алогічність міф нерідко виражає глибоку філософію, адже це дозволяє йому поєднувати різноманітні й на перший погляд непоєднувані складові досвіду та показувати їх як єдине та нерозривне ціле. Велика Мати, що фігурує у всіх ранніх релігіях, представляє матір як символ життєвого принципу, родючості, доброти і співчуття; але також як принцип смерті та руйнування. В індуїзмі Калі - одночасно нескінченно любляча мати і жахлива богиня руйнування, одягнена в намисто з черепів і п'є людську кров. Цей образ виражає глибоку правду: даючи життя, неминуче даєш і смерть, адже життя завжди закінчується смертю і має оновлюватися через смерть.
Достовірні подібні міфи або ні, не має ніякого значення — вони відбивають наше сприйняття таємниці буття.
Ранні міфологічні релігії часто пов'язані з так званими духовними, а насправді психофізичними, вправами. Ритуальні співи і танець дарують справжнє одкровення, звільняючи від фізичного напруження і тривог, породжених зосередженим на них життям. Це визволення через рух квакери називають «розкриттям»; воно допомагає життєвим силам усередині та поза нами текти вільніше. Саме завдяки подібним ритуалам квакери отримали свою назву. Збори ранніх квакерів закінчувалися ритуальними екстатичними танцями, які сприяли, так би мовити, поблажливості. Той самий феномен можна спостерігати у русі шейкерів та сучасній духовній практиці під назвою субуд. Тут я хотів би звернутися до слів видатного французького дослідника ісламу Еміля Дерменгема, який каже, що жителі сучасної Європи (а, отже, й Америки теж) — чи не єдині, хто з буржуазної респектабельності та пуританізму відкинув роль тіла у духовних питаннях. В Індії та мусульманських країнах співи та танці досі виконують роль духовних вправ. У нашій традиції лише деякі продемонстрували, як за допомогою тіла можна зробити дух вільнішим.
Релігія як система вірувань кардинально відрізняється від попереднього типу, і саме вона завжди домінувала у західному світі, тоді як містики завжди становили меншість. Представники офіційної релігії дивилися на містиків як потенційних порушників спокою. Вони навіть називали містицизм "місті-схізм", маючи на увазі, що ця доктрина не підкоряється владі. У свою чергу містики відгукувалися про послідовників релігії символів не те щоб з презирством - містики не відчувають зневаги - але з жалем і співчуттям, вважаючи, що жонглювання символами просто не здатне забезпечити досягнення вищої мети, єднання з Богом. Вільям Блейк, який був справжнісіньким містиком, мав звичку досить невтішно відгукуватися про тих, хто був з ним не згоден. В одному з його сатиричних куплетів є такі слова:
Підійди ближче, мій хлопчику, і скажи мені, що ти бачиш.
Дурня, що попався в пастку релігії.
Містики зайняли відносно надійне місце у рамках християнської традиції завдяки поширенню на ранній стадії розвитку християнства так званої pia fraus, святої брехні. У VI столітті з'явилася серія неоплатонічних трактатів, що приписуються Діонісію Ареопагіту, першому учневі апостола Павла в Афінах. Ці праці вважалися настільки ж цінними, як і апостольські. Насправді вони були написані в Сирії наприкінці V століття або на початку VI століття. Невідомий автор підписався ім'ям Діонісія Ареопагіта просто для того, щоби привернути увагу братів по вірі. Він був неоплатоніком, а потім прийняв християнство та об'єднав доктрини неоплатонізму та християнства з екстатичними практиками. Свята брехня спрацювала дуже успішно: у IX столітті книга була перекладена латиною філософом на ім'я Іоанн Скот Еріуген, ставши частиною традиції і якоюсь гарантією для існуючої всередині церкви меншості містиків. І лише відносно нещодавно свята брехня почала вважатися тим, чим вона насправді є, тобто брехнею. Але на той час фальшивка встигла відіграти дуже важливу роль у християнській традиції.
Звернемося тепер до взаємовідносин між релігією безпосереднього досвіду та релігією символів. Дуже розумні слова сказав із цього приводу абат-бенедиктинець Джон Чапмен, визначний духовний лідер XX століття. Його листи становлять величезний інтерес, оскільки він, безперечно, пережив глибокий релігійний досвід і знав, як допомогти досягти його іншим. В одному зі своїх листів він говорить про те, наскільки важко примирити містицизм із християнством:
«Святий Іван Хреста — як губка, просочена християнством: якщо вичавити її насухо, не залишиться нічого, окрім голого містицизму. З цієї причини я п'ятнадцять років ненавидів Івана Хреста і називав його буддистом. Я любив Святу Терезу і читав її знову і знову. Вона насамперед християнка, і лише потім містик. Потім я усвідомив, що в молитві я втратив п'ятнадцять років у сенсі просування”.
Говорячи про «молитву», абат Чапмен, звичайно ж, мав на увазі не прошу молитву, а так звану безмовну молитву, що передбачає очікування Господа в стані пильної бездіяльності і підйом глибинної частини розуму на поверхню.
У своєму трактаті «Про містичне богослов'я» та інших працях Діонісій Ареопагіт постійно наполягав на тому, що для безпосереднього зв'язку з Богом (а не просто знання про Бога) необхідно йти далі за символи та концепції, які насправді є перешкодами для сприйняття Бога. Його слова підтверджуються безліччю духовних майстрів як Заходу, і Сходу. Один із промовистих прикладів — Жан-Жак Ольє, який був продуктом Контрреформації та відродження містичної теології за часів Луї XIII. Він писав: «Святе світло віри настільки чисте, що окремі осяяння — забруднення проти нього; навіть думки святих, Діви Марії або Ісуса Христа в Його людській подобі — перешкоди для побачення Господа». Подібне твердження здається дуже незвичайним та сміливим для теолога періоду Контрреформації. «Погляд Господа», про який говорить Ольє, — це і є містичний досвід. Віра ж у догми та судження про Бога – це щось зовсім інше.
У зв'язку з цим я хотів би навести слова батька Віктора Вайта, видатного домініканського теолога та психоаналітика, який працював разом з Юнгом і добре знайомий із сучасною теорією та практикою психології:
«Уявлення Фрейда про релігію як колективний невроз не позбавлене сенсу. Але спочатку ми маємо розуміти його термінологію. Ми повинні пам'ятати, що для нього не лише релігія, а й сни, мимовільні фантазії та застереження — словом, усе, крім недосяжної практично повної свідомості, аномально і патологічно. Але теологія також стверджує, що релігія - якщо розуміти під нею віросповідання і культи - бере початок у частково несвідомому стані людини, в її нерозумінні і розладі з розумом, що стоїть за створенням світу, а також у своїх внутрішніх конфліктах. Висловлюючись мовою теології, релігія — це результат гріхопадіння людини, втрати нею невинності і цілісності, її відчуження від божественності».
Релігія безпосереднього досвіду завжди вважалася привілеєм меншості. Але особисто я не вважаю, що так неодмінно має бути. Я вважаю, що цей досвід доступний практично кожному за умови, що людина має правильний підхід і готова докласти необхідних зусиль. Ми завжди приймали як даність, що містики — незначна меншість серед величезної кількості тих, хто змушений задовольнятися релігією віросповідань, символів, священних книг, літургій та організацій.
Віра має важливе значення, адже віра — це джерело великої сили. Віруючий може черпати у вірі сили для самого себе, і навіть надавати з її допомогою впливом на інших. Недаремно кажуть, що віра горами рухає. Однак, як і будь-яке джерело сили, віра може використовуватися як на благо, так і на зло. Феномен віри, який так ретельно культивується в релігіях віросповідання, двоякий.
Як наслідок, сама релігія завжди була неоднозначною: вона породжала одночасно покору та тиранію, високе мистецтво і примітивні забобони, благодійність та інквізицію.
Вона породила Джорджа Фокса, а також Архієпископа Кентерберійського; Франциска Ассизького та Елізабет Фрай, але також Томаса де Торквемада і Крамера та Шпренгера, авторів «Молота відьом», великого трактату для мисливців на відьом, опублікованого приблизно в той же час, коли Колумб відкрив Америку. Релігія завжди була неоднозначною саме через подвійну природу віри і через химерну схильність людини приходити у своїх філософських міркуваннях до ірраціональних висновків.
Міфи загалом менш небезпечні, ніж теологічні системи, оскільки вони не претендують на істинність. У теологічних системах твердження про події минулого і майбутнього вважаються абсолютними істинами; отже, небажання їх приймати трактується як непокора Богу, яка заслуговує на найсуворіше покарання. В результаті протягом історії ці системи використовувалися для виправдання агресії та завоювань.
Навряд чи знайдеться хоч один масштабний злочин в історії, який би не було виконано на ім'я бога.
Багато століть тому Лукрецій сказав із цього приводу: «Tantum religio potuit suadere malorum» («Стільки зол може навіяти релігія!»)
Ця властивість релігії символів породжувати розбрат призвела не тільки до джихад і хрестових походів, в яких одна релігія боролася проти іншої, але і до безлічі тертя всередині окремих релігій. Odium theologicum — ненависть на ґрунті віросповідання — сумнозвісна, досить згадати релігійні війни XVI–XVII століть, які своєю жорстокістю перевершили будь-яку силу віри.
Філософи та теологи генерують фантастичні ідеї, яким потім надають статусу догми або одкровення. Як приклад — кілька фактів про одну з основних ідей у християнстві, ідею спокутування. На ранньому етапі розвитку християнства смерть Христа розглядалася або як жертвопринесення для скріплення завіту (як заклання пасхального ягня в юдаїзмі), або як викуп (як плата, яку повинен заплатити раб для здобуття свободи). Вказівки на ці інтерпретації містяться в Євангелії. Пізніше з'явилося уявлення у тому, що смерть Христа була викупленням кров'ю за первородний гріх. Воно було засноване на стародавній ідеї про те, що будь-яка провина вимагає компенсації страждань з боку або самого винуватця, або його заміни. У Старому Завіті ми читаємо, що гріх царя Давида, який полягав у проведенні перепису населення, був покараний чумою, яка вбила сімдесят тисяч його підданих, але не його самого.
У патристичний період існували величезні розбіжності щодо цього питання між грецькими і латинськими теологами. Грецьких теологів не надто займала смерть Христа – їх більше цікавило його життя. Вони вважали, що метою спокути було врятувати людину не від провини, а від зіпсованості, в яку вона впала після вигнання Адама та Єви з Едему. Іриней Ліонський говорив, що Христос спустився на землю і прожив людське життя, щоб людина також змогла прожити життя, рівне його — і в цьому полягав сенс спокути. Латинські отці Церкви вважали, що завдяки Христу людина отримала відкуплення не за зіпсованість, а за провину, і звільнилася від кари, натягнутої на неї Адамовим гріхом. Коли для грецьких теологів Бог був абсолютним духом, латинські теологи вважали його правителем і законотворцем, наділеним складом розуму римського юриста. Блаженний Августин постійно акцентує увагу на тому, наскільки страшний первородний гріх, і що все людство несе на собі провину за нього, так що нехрещена дитина неминуче потрапить прямо в пекло.
Теорія викупу набула розвитку протягом наступних століть і породила довгі дискусії. Кому було сплачено викуп у вигляді смерті Христа? Багато теологів наполягали, що Сатані, оскільки Бог раніше передав тому керування світом, але захотів отримати його і повинен був заплатити за це величезну ціну. Інші теологи стверджували, що викуп був заплачений Богу, тому що йому було завдано образу, єдиним порівнянним задоволенням за яку була смерть Христа, бога та людини.
Саме останній погляд було відображено в офіційній доктрині, сформульованій Анзельмом Кентерберійським у XII столітті. Анзельм стверджував, що смерть досконалої Людини породила надлишок благодаті, який є певним фондом, який може бути використаний для відпущення гріхів. На підставі цієї доктрини середньовічна церква розширила практику продажу індульгенцій, що призвела в результаті до Реформації.
Реформатор церкви Кальвін вважав, що мстивість була невід'ємною рисою характеру Бога, а Христос покараний за те, що насправді призначалося людині. «Христос, — говорив він, — поніс на собі тягар Божественного гніву <…> і відчув всі наслідки люті злого і мстивого Бога». Цей погляд зазнав змін з боку армініанців, соцініанців та Гуго Гроція в XVI–XVII століттях, а потім поступово поступився місцем більш етичному та одухотвореному погляду сучасного протестантизму. У наступному абзаці професор Адамс Браун резюмує всю цю вигадливу історію:
«Спокутна смерть Христа розглядається то в карному аспекті як страждання, то в етичному аспекті як покора. Вона інтерпретується то як викуп для звільнення людини з влади Сатани, то як компенсація за нанесену Богові образу, то як покарання згідно з правосуддям. Її необхідність обґрунтовується природою речей, забаганням Бога або його уявленням про справедливість. Її користь для людства пояснюється то з містичного погляду, то з юридичного, то з морального. З огляду на такі разючі відмінності неминуче виникає питання, чи маємо ми справу з невід'ємною складовою християнської доктрини або просто з пережитком первісних уявлень, чия присутність у християнстві є радше перешкодою, ніж допомогою у вірі. Однак згадані вище відмінності не більші, ніж у випадку з будь-якою іншою християнською доктриною».
Причини цих відмінностей пояснюються розбіжностями в уявленнях різних людей про Бога та Його ставлення до світу. Така мандрівка красномовно демонструє неймовірні проблеми, з якими ми стикаємося, намагаючись систематизувати релігійний досвід та висловити його у концепціях та символах. Мені здається, що переваги детальних теологічних теорій переважають величезними недоліками, очевидними з історії організованої релігії.
Яким було ставлення прихильника релігії безпосереднього досвіду до релігії символів? Майстер Екгарт, один із великих середньовічних містиків, висловив його в дуже різкій формі:
«Навіщо ви молитеся богу? Все, що ви говорите про нього — неправильно».
Тут слід трохи відхилитися від теми та поговорити про використання слова «істина» у релігійній літературі. Це слово використовується щонайменше у трьох значеннях. Воно буває рівнозначним Реальності, як у словах «Бог є Істина», які означають, що Бог є позачасовим фактом. Воно також використовується у значенні безпосереднього досвіду, як у четвертому Євангелії, де говориться, що Богові має «поклонятися в дусі та істині» (Іван 4:24), тобто з безпосереднім сприйняттям Божественної Реальності. І нарешті, воно використовується у загальноприйнятому значенні відповідності фактичному стану речей. Екгарт, який був одночасно теологом і містиком, не заперечував би, що істина в останньому сенсі певною мірою можлива в теології. Він погодився б, що деякі теологічні теорії, безсумнівно, більш істинні, ніж деякі інші. Але він би рішуче заперечував, що головна мета людини, єдність із Богом (істина у другому сенсі), може бути досягнута жонглюванням символами.
Неспроможність релігії символів як засіб задля досягнення єдності з Богом підкреслюється усіма східними релігіями. Ми виявляємо подібні твердження в літературі індуїзму, буддизму та даосизму. Хуей-нен говорить, що Будда ніколи не проповідував істину, маючи на увазі під цим, що кожен повинен прийти до неї сам, а усне вчення Будди — це не те саме, що справжнє вчення Будди, яке має бути внутрішнім досвідом. Хуей-нен потім додає: «Горе тому, хто переплутає палець, що вказує на Місяць, з самим Місяцем», адже звичка ототожнювати вказівний палець з місяцем прирікає всі спроби досягти єдності з Реальністю на провал.
Деякі дзенські майсти навіть говорили, що кожен, хто вимовить слово «будда», повинен вимити рот з милом, адже це зовсім не допомогає меті беспосереднього досвіду.
Таким був підхід містиків всіх часів, і перш за все на Сході, чия філософія завжди відрізнялася від західної в одному важливому аспекті: східна філософія починається з переживання самості, і лише потім із набутого досвіду виводиться теорія. Західна філософія (і особливо сучасна західна філософія), навпаки, - умоглядна побудова. Вона заснована на теоретичному знанні і не веде до чого крім теоретичних висновків. Однак і на Заході було багато містиків, які наполягали на необхідності безпосереднього досвіду та неспроможності символів та логічного мислення. Іоанн Хреста висловлюється дуже категорично: «Ніщо з того, що можна уявити за допомогою уяви і осягнути за допомогою розуму в цьому житті, не може навіть приблизно служити для досягнення єдності з Богом».
Йому вторить і містик-англіканець XVIII століття Вільям Лоу:
«Неможливо — ні в цьому житті, ні в наступному — справді пізнати Бога за допомогою зовнішніх доказів чи будь-чого іншого, крім самого виявленого в тобі Бога. Адже ні Бог, ні рай, ні пекло, ні диявол, ні тіло неможливо пізнати ніяк інакше, окрім як у їхньому прояві в тобі самому. А будь-яке уявне знання про ці речі без такого безпомилкового відчуття їхнього народження в тобі — це все одно, що знання сліпого про світло, що ніколи не входило в його очі».
Що таке містичний досвід? Я вважаю, що по суті це усвідомлення та ототожнення з формою нероздільної трансперсональної свідомості, яка знаходиться, так би мовити, вище за течією від повсякденної дискурсивної свідомості. Ця безформна і позачасова свідомість є основою свідомості кожного окремого его.
Чому така свідомість вважається цінною? З двох причин. По-перше, через очевидне відчуття її цінності. Як сказав би Вільям Лоу, вона має внутрішньо властиву цінність, так само, як переживання краси. По-друге, тому що пережита у відчуттях, вона викликає сприятливі зміни у мисленні, почуттях та особистості переживаючого. Вона уможливлює почуття єдності зі світом і породжує беззастережну любов і співчуття, про які говориться в Євангелії: «Не судіть, не будете судимі» (Матв. 7:1). Лежачи на смертному одрі, Катерина Сієнська особливо наголошувала на цьому моменті: «У жодному разі ми не повинні судити дії чи мотиви інших. Навіть бачачи, що це гріх, ми не повинні засуджувати його, але натомість відчувати щире співчуття і підносити його Богу зі смиренною та благочестивою молитвою».
Містик - це людина, здатна на подібне життя. Він самою своєю істотою розуміє високі слова, які звичайній людині зрозуміти вкрай важко — такі як «Бог є любов» (1 Івана 4:8) і «Ось, Він вбиває мене, але я сподіватимуся» (Іов 13:15) .
Містичний досвід приносить й інші плоди: подолання страху смерті та переконаність у тотожності душі з Абсолютом, що виявляється у повноті кожної миті; прийняття страждань та пристрасне бажання полегшити страждання інших. Це поєднання, як сказали б буддисти, праджняпараміти (позамежної мудрості) та махакаруни (великого співчуття). Як каже Екгарт, осягнуте у процесі споглядання віддається у формі кохання.
Що стосується теологічної частини, то вона дуже проста і виражена в трьох словах: «ти є те», що лежать в основі всієї індійської філософії та релігії та означає, що глибинна частина душі тотожна божественній природі; атман (індивідуальна душа) - те саме, що брахман (світова душа); або, словами Екгарта, основа душі — те саме, що основа Божества.
Тепер мені хотілося б коротко згадати про засоби досягнення цієї мети. Як неодноразово було підкреслено, ці кошти полягають не в логічних побудовах, а в тому, що Роджер Фрай, говорячи про мистецтво, називав «пильною бездіяльністю», а сучасний американський містик Франк Лаубах — «цілеспрямованою чутливістю»: стан, у якому людина нічого активно не робить, але налаштована, щоб щось сталося всередині неї. Святий Франциск Сальський пише у листі до своєї учениці Іоанни де Шанталь: «Ти кажеш мені, що, молячись, нічого не робиш. Але що ти хочеш робити, окрім як подавати свою нікчемність Богові?» Сама Іоанна де Шанталь пише в одному зі своїх листів:
«У своїй благості Бог обдарував мене способом молитви, що полягає в простому спогляданні та усвідомленні його Божественної присутності, яка повністю поглинає мене і дає мені спокій. Я одержала це благословення, хоч у своїй невірі сильно чинила опір йому. Я дозволяла оселитися в моєму розумі страху безпорадності в такому стані і, бажаючи щось зробити сама, все псувала».
Підхід майстрів молитви, за великим рахунком, нічим не відрізняється від того, що радять вчителі будь-якого психофізичного вміння. Вчитель гольфу, тенісу, фортепіано чи співу скаже те саме: необхідно знайти баланс між активністю і бездіяльністю і відпустити себе, щоб дозволити глибшому Я, якому ми ставимо перешкоди, вийти на передній план і здійснити свої чудеса.
У певному сенсі можна сказати, що ми постійно намагаємось виявити своє власне світло. Наше поверхневе Я є глибинним Я, не дозволяючи цьому світлу робити свою роботу. По суті, майстерність у будь-якій галузі, включаючи духовний розвиток, полягає у цьому процесі виявлення власного світла. І немає потреби висловлювати цей процес у теологічних поняттях — психологічних цілком достатньо.
Більш того, не існує конфлікту між містичним підходом до релігії і наукою, так як містицизм не зобов'язує ні до якого фіксованого погляду на будову Всесвіту .
Містицизм можна практикувати окремо від будь-якої релігії, проте отримати духовні плоди: любов, радість, спокій і здатність допомагати іншим людям. А, як говорить Христос у Євангелії, «дерево пізнається за плодом» (Матв. 12:33).
