Старші покоління ще пам'ятають Браяна Іно з макіяжем і довгим волоссям у складі глем-рок гурту Roxy Music, люди молодші знають уже лисого Іно, що сидить за пультом. Але за свою музичну кар'єру довжиною понад сорок років він встиг не тільки популяризувати ембієнт і розробити нові техніки звукозапису, але також поміркувати над питаннями мистецтва в цілому. Публікуємо переклад його лекції, прочитаної 27 вересня 2015 року в рамках щорічного циклу лекцій імені Джона Піла: мистецтво як симулятор майбутніх можливостей, тренажер уяви та спосіб синхронізації зі світом, що змінюється.
Коли я почав розмірковувати над цією лекцією, я задумався про походження словосполучення творча індустрія. І зрозумів, як воно з'явилося. Справа в тому, що люди, які займаються мистецтвом, завжди відчайдушно намагаються витягти хоч трохи грошей з уряду, а найкращий спосіб переконати їх дати вам грошей — це сказати їм, що ви є індустрією. Адже якщо ви індустрія, це означає, що ви частина економічної системи, а значить все, що ви робите, може в результаті бути виражено одним числом — як, наприклад, внесок у зростання ВВП або кількість створених робочих місць. Але мені здається, що прагнення висловити все у числах — це початок кінця мистецтва. Адже тим самим ми починаємо думати, ніби все, що неможливо висловити таким чином, — марно. Так з'являється ідея, що такі речі, як наука, технологія, інженерна справа чи математика, важливі, тому що вони становлять частину економічної машини та сприяють зростанню ВВП. А мистецтво, з іншого боку, це просто приємна річ, надмірність; щось, чим можна зайнятися для розслаблення після важкого трудового дня справжньої работи. І навіть якщо припустити, що мистецтво важливе, займатися ними — не справа держави, адже воно настільки довільне та непередбачуване, що його неможливо стимулювати чи вдосконалити. Мені здається, саме такий підхід породжує це нове уявлення про мистецтво як галузь економіки.
Тому я хочу розглянути два головні питання: по-перше, чи є мистецтво надлишком? І якщо так, то чи може воно дати нам щось більше? І по-друге, чи можливо створити сприятливі обставини, за яких мистецтво процвітало б?
Щоб відповісти на ці запитання, я маю розпочати здалеку. Насамперед мені здається, що ми повинні переглянути наше уявлення про мистецтво та його роль у нашому житті. На даний момент у цій області панує повна плутанина. Якщо запитати двадцять учених, у чому полягає завдання науки, всі вони дадуть різні варіації однієї й тієї ж відповіді: щось щодо глибшого розуміння світу. Якщо ж запитати двадцять творчих людей, у чому полягає завдання мистецтва, більшість із них дадуть відповідь по-різному. Виходить, що в центрі нашої діяльності лежить явище, природа якого нам до ладу не зрозуміла.
То що ми робимо, створюючи і споживаючи мистецтво?
Спочатку я спробую дати визначення культури. Це дуже ризикована задумка, тому що багато людей намагалися це зробити в минулому і зазнали невдачі. Тому моє визначення культури буде досить вузьким: культура – це різноманітні види мистецтв. У той же час моє визначення мистецтва буде дуже широким:
Мистецтво - це все, що людина не повинна робити.
Я маю на увазі, що є певні речі, які необхідно робити, щоб вижити, наприклад, їсти. Але зовсім не обов'язково винаходити ковбасний рулет чи норвезький омлет. Отже, є основна діяльність, якою ми займаємося нарівні з іншими тваринами, але, на відміну інших тварин, ми рясно її прикрашаємо. Ми перетворюємо їжу на складну, вишукану процедуру. Далі нам усім необхідно носити одяг. Але зовсім не обов'язково створювати сукні від Діор чи Шанель. Знову ж таки, у нас є базова потреба — одягатися, і ми робимо це з особливою пристрастю.
Ми стилізуємо та прикрашаємо. Нам також потрібно рухатися. Але не обов'язково перетворювати рух на румбу, танго, чарльстон чи тверк. Навіть настільки просту річ, як рух ми, люди, розвиваємо до рівня стилістичної діяльності. Те саме стосується і спілкування. Нам усім потрібно спілкуватися між собою, тому що ми люди і живемо разом. Але ми робимо набагато більше. Ми пишемо епічні поеми, популярні пісні та симфонії, створюємо рекламу тощо. І знов ми робимо багато додаткових речей. І, що характерно, вся ця діяльність найвищою мірою стилізована і стилізована згідно з певними закономірностями. Ми дуже дбаємо про те, що і як ми робимо. Наприклад, хтось може сказати: «Я б ніколи в житті це не вдягнув» або «Не думаю, що зміг би прожити без колекції дисків». І так далі. В який колір пофарбувати волосся? Це справжня проблема. І люди багато часу присвячують думкам про те, як стилізувати себе. Ми це все робимо. Ніхто з нас не носить випадковий одяг чи стрижку. Отже, ми робимо багато речей, які можна назвати стилізацією. Але я хочу показати, що всі ці речі насправді є частиною того широкого визначення мистецтва, яке я використовую. Я склав список речей, які я включив би в нього:
- симфонії, парфумерія,
- спортивні машини,
- графіті,
- вишивка,
- пам'ятники,
- татуювання,
- сленг,
- китайська кераміка,
- пуделі,
- штруделі,
- натюрморт,
- шишечки у кроватках
- та операції зі збільшення грудей.
Усі ці речі необов'язкові тому, що ми могли б прожити і без них, але ми не хочемо. Тому постає питання: чому це важливо? Чому ми це робимо? І не лише ми, відносно забезпечені люди — усі відомі нам групи людей витрачають майже весь свій вільний час на стилізацію речей та насолоду стилізаціями інших людей.
Навіщо все це? Що ми насправді робимо?
Я хочу звернутися до того, що роблять діти. Вони уявляють: «Давай уявімо, що ця палиця може перетворюватися на жабу» або «якщо ти посвітиш на мене шийкою пляшки, то я більше не зможу літати», — щось таке. Діти люблять грати в такі ігри та грають у них постійно. І всі інтуїтивно розуміють, що дитячі ігри є важливими. Ми також знаємо, що якщо не дозволяти дітям грати, вони не зможуть як слід розвиватися. Уява це, можливо, головне людське вміння. Саме воно відрізняє нас від усіх інших істот. Зараз відомо з досліджень, що здатність інших тварин до уяви дуже обмежена проти нашої. Ми можемо уявляти неіснуючі світи — і не лише світи, а й те, що відбувається в них. Ми можемо прокручувати цілі сценарії у своїй уяві. Це дозволяє нам, наприклад, відчувати емпатію. Емпатія - це здатність відчувати, як бути в шкурі іншої людини. А це можливо лише за умови наявності здатності до побудови світів. Діти починають будувати світ дуже рано. У такий спосіб вони тренують великий дар уяви. Можна сказати, що вони стають людьми. І вони проводять багато часу за цим заняттям, перш ніж ми відправляємо їх до школи та змушуємо навчатися. Цікаво, що сталося б, якби ми просто дозволили їм продовжувати в тому ж дусі?
Але я хочу повернутися до ідеї, що під час гри люди насправді вчаться уявляти. Вони вчаться думати про те, якими могли бути інші світи. І уявляючи альтернативи цьому світу, ми тим самим думаємо про нього, про його майбутнє. Ось чому ми маємо мости, футбольні команди, весілля, уряди, партії і так далі.
Так ось, моя перша думка полягає в наступному: діти навчаються за допомогою гри, а дорослі грають за допомогою мистецтва. Тож я не думаю, що ми припиняємо грати.
Я думаю, ми продовжуємо це робити, але вже через те, що називаємо мистецтвом. Ось чому я склав той довгий список, який насправді можна було б продовжувати до нескінченності: я хотів показати, що всі ці речі — від «піднесених» на кшталт симфоній до повсякденних на кшталт прикраси тортів чи фарбування нігтів — це одне й те саме .
Американський естетик Морс Пекхам написав книгу під назвою «Людське прагнення до хаосу: біологія, поведінка та творчість», в якій він каже, що мистецтво — це можливість пережити конфлікти та проблеми уявного світу, що допомагає впоратися з проблемами та конфліктами реального світу. Я пішов би ще далі і сказав, що мистецтво — це також можливість пережити радості і свободи уявного світу, що допомагає знайти їх у реальному світі.
Одного разу я їхав автобусом, і поруч зі мною сиділи дві жінки. Вони розмовляли про якусь мильну оперу, яку останнім часом дивилися. І в останній серії виявилось, що одна з героїнь — лесбіянка. Це стало великою несподіванкою, бо, вочевидь, вона раніше не виявляла подібних нахилів. І слухаючи розмову цих двох жінок, я зрозумів, що, оскільки це була мильна опера, вони могли говорити про це так, як не змогли б, якби йшлося про їхню дочку, тітоньку чи одну з них. Таким чином, цей витвір мистецтва дозволив їм обговорити це питання неупереджено і з гумором — а вони обидві знайшли ситуацію дуже кумедною, чого, напевно, не сталося б у випадку з подією з реального життя. Тема була б надто делікатною. І мені спало на думку, що одна з речей, яку постійно дає нам мистецтво — і тут я, як і раніше, використовую слово «мистецтво» в дуже широкому значенні — це можливість переживати різні почуття в безпечних обставинах. Коли ви бачите в галереї картину, що шокує, ви можете піти.
Коли ви чуєте страшну радіоп'єсу, ви можете вимкнути звук. Таким чином, мистецтво надає безпечну обстановку для переживання сильних та небезпечних почуттів. Ви готові спробувати випробувати їх саме тому, що ви знаєте: будь-якої миті можна відключитися. Мистецтво виконує роль якогось симулятора.
Є чудова книга, яка називається «Разом крізь час», американського історика Вільяма Макнілла. Її підзаголовок - "Танець і обряд в історії людства". У цій книзі йдеться про задоволення, яке приносить людям м'язова координація — у танці, марші, карнавалі та інших заняттях, які мають на увазі синхронні дії багатьох людей. Читаючи цю книгу, я подумав про двох жінок в автобусі, адже вони просто синхронізували свої уми. Ми живемо під час безперервних змін і змушені приводити себе у відповідність до обставин, що змінюються. У кожного з нас свій власний життєвий досвід: хтось обізнаний про те, що відбувається у світі машин, хтось — про те, що відбувається у світі медицини, хтось — у світі математики, хтось — у світі моди. Але ніхто з нас не розуміється одночасно у всьому. Тому всім нам потрібен спосіб залишатися в курсі того, що відбувається. І я вважаю, що саме цю роль відіграє культура. У моєму уявленні культура — це колективний ритуал, у якому ми беремо участь. Ось чому мистецтвом варто займатися незалежно від його внеску у ВВП. Найважливішим є те, що всі ми (не тільки так звані люди мистецтва, але всі люди в суспільстві) генеруємо цей неймовірний діалог, який ми називаємо культурою.
Але як виникають ідеї? І як виникає мистецтво?
Чи виникає воно з нічого, як думають лібертаріанці та романтики, які уявляють, що люди на зразок Бетховена ходять з готовими симфоніями в голові, які одного разу вириваються назовні завдяки якійсь божественній силі? Я так не думаю. Близько двадцяти п'яти років тому я побував на виставці авангардного живопису періоду, який я особливо люблю і в якому, як я вважав, досить добре знаюся. Так от, я пішов на цю виставку, і там було представлено роботи близько ста п'ятдесяти художників, включаючи такі великі імена, як Кандинський, Татлін, Родченко тощо. Але приблизно про сімдесят художників на тій виставці я ніколи раніше не чув. А вони були дуже гарні. Мені здалося дуже дивним, що я нічого не знав про цих людей.
Тоді я вирішив, що в той період, мабуть, відбувалося дуже багато всього, і різниця між тими, чиє ім'я залишилося в історії, і тими, хто виявився забутим, була дуже незначною. І я замислився: Як це сталося?
Чому так багато всього відбувалося на той час? Я почав читати про цей період в історії. Так ось однією з причин була наявність значної підтримки. На той час було багато колекціонерів — але було також багато приживав. Багато людей мали розкішні апартаменти, в яких художники могли зустрічатися і влаштовувати вечірки, або порожні квартири, де можна було організувати виставку. Було безліч галерей, які змагалися за найкращих молодих художників. Ця процвітаюча сцена, я вважаю, і породила всі ці витвори мистецтва.
Тоді мені спало на думку нове слово, яке я використовую досі: це слово «сценій». Якщо геній це талант окремої людини, то сценій це талант цілої спільноти.
В історії є безліч прикладів великих сценій, як, наприклад, той період в епоху Ренесансу, коли жили Рафаель, Мікеланджело та Вінчі. Британська поп-культура в різний час теж була прикладом сценії, коли несподівано різні таланти і можливості перетиналися. Виходить щось на кшталт екосистеми. У випадку з екосистемою неможливо сказати, які її частини найголовніші. У ній немає ієрархії. Ми звикли до систем, де все організовано за рівнями: важливе вгорі, менш важливе внизу. Але екосистеми не такі. У них все взаємопов'язане та взаємозалежне. Якщо прибрати щось одне з екосистеми, може статися дисбаланс та колапс у зовсім іншому місці. Мені здається, що культура така сама система. Тому вважаю, що нові ідеї формулюються окремими особами, але генеруються спільнотами. Ми звикли прославляти окремих особистостей, але ми забуваємо про решту спільноти, яка стоїть за ними.
Щоб проілюструвати цю ідею, я наведу як приклад мою власну історію. Коли мені було одинадцять років, я склав іспити і, оскільки мої батьки були католиками, отримав стипендію та продовжив навчання у католицькій середній школі. Як і багато інших шкіл, вона виділяла кілька місць для талановитих хлопців із робочих сімей. Потім я вступив до художньої школи, яка була безкоштовною. Там я провів п'ять безцінних років. Закінчивши школу, я поповнив ряди безробітних і почав отримувати допомогу. Цей період був дуже важливим у моєму житті. Я вирішив жити на допомогу, тому що я дуже не хотів працювати. Я боявся, що, почавши працювати, вже ніколи не зможу вибратися. А я хотів бути музикантом.
Тому я продовжував жити на допомогу, і одного прекрасного дня мені пощастило зустріти Roxy Music. Потім мені пощастило ще раз, коли Джон Піл прийшов на один із наших ранніх концертів. Так наші пісні опинились на радіо. Журналіст на ім'я Річард Вільямс почув їх та написав про них велику статтю. Без цих людей ми ніколи не стали б відомими, адже на той момент у нас не було ні менеджера, ні навіть шанувальників. Крім того, у той період мені дуже допомогли служба охорони здоров'я та громадська бібліотека — інститути, започатковані багато років тому людьми, які мали ідеалістичні погляди на соціальну інженерію. Джон Ріт заснував BBC з думкою про те, що ціла країна зможе отримати користь із цього нового засобу поширення ідей. Система стипендій та грантів була результатом далекоглядної щедрості засновників шкіл. Допомога з безробіття з'явилася, тому що хтось вирішив, що в багатому суспільстві не повинно бути жебраків. Всі ці різновиди соціальної інженерії виникли зовсім недавно як форми альтруїзму та щедрості стосовно майбутніх поколінь. Ми зараз вступаємо у нову епоху. Ми переходимо від ери дефіциту, коли економіка була заснована на боротьбі за ресурси, до ери достатку та співробітництва. Наш рівень продуктивності дуже високий і продовжуватиме зростати в міру підвищення автоматизації та роботизації. Отже, незабаром у нашій участі у виробничому процесі не буде потреби. З іншого боку, оскільки ми житимемо у світі блискавичних змін, нам доведеться шукати способи йти в ногу з часом. Чим же ми всі займатимемося? Я думаю, що ми присвячуватимемо весь свій час мистецтву — і не тільки професіонали на кшталт мене, а й усі люди. Ми всі будемо постійно залучені до діяльності, про яку я говорив раніше: синхронізація умів, знаходження точок дотику та створення нових світів та варіантів розвитку майбутнього.
Вже зараз є кілька цікавих громадських ініціатив, які є провісниками майбутнього. Одна з них — це безумовний дохід: ідея, що кожен має отримувати зарплату незалежно від того, чи має роботу. Цей підхід дозволить нам одним махом перемогти бідність. Ще одна ініціатива – це відкрите програмне забезпечення. Це означає, що замість того, щоб генерувати ідеї та потім дбайливо їх охороняти, люди починають ділитися ними. Linux, операційна система, що використовується в багатьох суперкомп'ютерах, - приклад саме такої програми з відкритим вихідним кодом. Будь-хто може її змінити. Wikipedia - ще один приклад того самого принципу. Ще двадцять років тому подібні речі здавалися немислимими, і вони ніколи не виникли б в економічній системі попередніх двох століть.
Сьогодні ми маємо стати більш альтруїстичними. Ситуація, коли одна маленька частина світу набагато багатша за решту країн земної кулі, не може продовжуватися.
Ми не можемо так жити далі і чекати, що інші не захочуть прийти й відібрати частину нашого багатства. Це виклик, який вимагає від нас переосмислити наші погляди та самих себе. Але сьогодні ми переосмислюємо наші погляди, не сидячи з книгою філософії в руках; натомість ми обмінюємося думками та розвиваємо власні погляди щодо поглядів інших людей. Це колективний процес, і зараз ми потребуємо дедалі більшої кількості механізмів для такого обміну. Тому я вважаю, що ми маємо почати розглядати мистецтво та культуру не як надмірність, а як нашу ключову діяльність.
Насамкінець я хотів би процитувати уривок із чудової книги Барбари Еренрейх під назвою «Танці на вулицях». Підзаголовок книги - "Історія колективних веселощів". У цьому уривку розповідається про подорож автора до Бразилії.
«Учні школи самби, сповнені гідності та поглинені своїм власним ритмом, протанцювали до піщаного берега. Їхні обличчя одночасно були втомленими і сяяли релігійною радістю. Юнак зі шкірою кольору латте, який танцював трохи позаду музикантів, задавав ритм. Ким він був у повсякденному житті? Банківським службовцем? Офіціантом? Але тут, у своєму чудовому костюмі з пір'я, він був принцом, міфологічним персонажем. Можливо навіть богом. Тут всього на кілька миттєвостей між людьми не існувало відмінностей, крім жартівливих ролей, зумовлених самим карнавалом.
Коли вони досягли дощатого настилу, спостерігачі також почали приєднуватись до танцю, і без запрошення чи оголошення, без сором'язливості чи навіть алкоголю, щоб розчинити звичні обмеження міського життя, школа самби переросла у натовп, а натовп – у спонтанний фестиваль. У цього не було жодної мети, ніякого релігійного підтексту, ідеологічного посилу чи потенційного заробітку. Тільки необхідна всім нам на цій переповненій людьми планеті можливість усвідомити та відсвяткувати диво нашого спільного існування».
