10.05.2023

Біографія Анатоля Франса

Анатоль Франс (справжнє ім'я Жак Анатоль Франсуа Тібо) – французький прозаїк, літературний критик, лауреат Нобелівської премії з літератури за 1921 рік – народився 16 квітня 1844 року в Парижі.

Батько Анатоля Франса був власником книгарні, що спеціалізувалася на літературі з історії Великої французької революції. Анатоль Франс заледве закінчив єзуїтський коледж, у якому навчався вкрай неохоче, і, провалившись кілька разів на випускних іспитах, здав їх лише у 20-річному віці.

З 1866 Анатоль Франс змушений був сам заробляти на життя, почав кар'єру бібліографа. Поступово він познайомився з тодішнім літературним життям і став одним з учасників парнаської школи.

Під час Франко-прусської війни 1870–1871 Франс деякий час служив в армії, а після демобілізації продовжував писати і виконувати різну редакторську роботу.

У 1875 в нього з'явилася перша справжня можливість проявити себе як журналіста, коли паризька газета «Час» (Le Temps) замовила йому серію критичних статей про сучасних письменників. Уже в наступному році він став провідним літературним критиком цієї газети і вів власну рубрику під назвою «Літературне життя».

1876 року Франс став заступником директора бібліотеки французького Сенату і займав цю посаду протягом наступних чотирнадцяти років, що давало йому можливість займатися літературною працею.

У 1896 Франса було обрано членом Французької академії.

У 1898 Франс активно втрутився в суспільну дискусію навколо справи Дрейфуса. Під впливом Марселя Пруста Франс першим підписав знаменитий лист-маніфест Еміля Золя «Я звинувачую».

З того часу Франс став активним діячем прогресивних кіл, налаштованих на реформи, а пізніше – соціалістичного табору, брав участь у створенні народних університетів, читав лекції робітникам, брав участь у мітингах, організованих лівими силами. Франс мав товариські стосунки з лідером соціалістів Жаном Жоресом та літературним метром Французької соціалістичної партії.

1921 року Анатолю Франсу було присуджено Нобелівську премію з літератури.

У 1922 його твори потрапили до католицького «Індексу заборонених книг».

Франс також був членом Французького географічного товариства.

Анатоль Франс помер 12 жовтня 1924 року у Сен-Сір-сюр-Луар (Франція).

Творчість

Романом, що приніс Франсу популярність, був «Злочин Сильвестра Боннара» (Le Crime de Silvestre Bonnard), опублікований у 1881. Це сатира, в якій легковажності й доброті надається перевага перед суворою чеснотою.

У наступних повістях та оповіданнях Франса з величезною ерудицією і тонким психологічним чуттям відтворено дух різних історичних епох. «Шинок королеви Гусячі лапки» (La Rôtisserie de la Reine Pedauque, 1893) – сатирична повість, стилізована під XVIII століття, з оригінальною центральною фігурою абата Жерома Куаньяра. Він побожний, але веде гріховне життя і виправдовує свої «падіння» тим, що вони посилюють в ньому дух смиренності. Того ж абата Франс виводить у творі «Судження пана Жерома Куаньяра» (Les Opinions de Jérôme Coignard, 1893).

У цілому ряді оповідань, зокрема, у збірці «Перламутрова скринька» (L'Etui de nacre, 1892), Франс виявляє яскраву фантазію, його улюблена тема – порівняння язичницького і християнського світоглядів в оповіданнях з перших століть християнства або раннього Відродження. Чи не найкращий зразок таких творів – «Святий сатир» (Saint Satyr). Повість «Таїс» (Thaïs, 1890) – історія знаменитої куртизанки, що стала святою – написана в тому ж дусі суміші епікуреїзму та християнського милосердя.

У романі «Червона лілея» (Lys Rouge, 1894) на тлі вишукано художніх описів Флоренції й живопису примітивів представлена суто паризька адюльтерна драма в дусі Бурже.

Згодом Франс почав серію гострополітичних за змістом романів під загальною назвою: «Сучасна історія» (Histoire Contemporaine). Це – історична хроніка з філософським висвітленням подій. Як історик сучасності Франс виявляє проникливість і неупередженість ученого дослідника поряд з тонкою іронією скептика, який знає ціну людських почуттів і починань.

Вигадана фабула переплітається в цих романах зі справжніми суспільними подіями, з зображенням виборчої агітації, інтриг провінційної бюрократії, інцидентів процесу Дрейфуса, вуличних маніфестацій. Поряд з цим описуються наукові дослідження і абстрактні теорії кабінетного вченого, негаразди в його сімейному житті, зрада дружини, психологія спантеличеного і дещо короткозорого в життєвих справах мислителя.

У центрі подій, що чергуються в романах цієї серії, стоїть одна й та ж особа – вчений історик Бержере, котрий втілює філософський ідеал автора: поблажливо-скептичне ставлення до дійсності, іронічну незворушність у судженнях про вчинки оточуючих осіб.

Наступний великий твір письменника – двотомна історична праця «Життя Жанни д'Арк» (Vie de Jeanne d'Arc, 1908), написана під впливом історика Ернеста Ренана. Твір був погано сприйнятий публікою. Клерикали заперечували проти демістифікації Жанни, а історикам книга здалася недостатньо близькою до першоджерел.

Зате пародія на французьку історію «Острів пінгвінів» (L'Ile de pingouins), опублікована також у 1908, була прийнята з великим ентузіазмом. В «Острові пінгвінів» короткозорий абат Маель помилково прийняв пінгвінів за людей і охрестив їх, чим викликав масу складнощів на небесах і на землі. Надалі у своїй неперевершеній сатиричній манері Франс описує виникнення приватної власності і держави, появу першої королівської династії, Середні віки і Відродження. Більша частина книги присвячена сучасним Франсу подій: спробі перевороту Ж. Буланже, клерикальній реакції, справі Дрейфуса, звичаям кабінету Вальдек-Руссо. Наприкінці дається похмурий прогноз майбутнього: влада фінансових монополій і атомний тероризм, що руйнує цивілізацію.

Наступний великий художній твір письменника, роман «Боги жадають» (Les Dieux ont soif, 1912), присвячений французькій революції.

Роман Франса «Повстання янголів» (La Revolte des Anges, 1914) – це соціальна сатира, написана з елементами ігрової містики. На Небесах панує не всеблагий Бог, а злий і недосконалий Деміург, тож Сатана змушений підняти проти нього повстання, що виступає своєрідним віддзеркаленням соціального революційного руху на Землі.

Після цієї книги Франс заглиблюється на автобіографічних темах і пише нариси про дитинство й отроцтво, які згодом увійшли в романи «Маленький П'єр» (Le Petit Pierre, 1918) і «Квітуче життя» (La Vie en fleur, 1922).

Біографія

Твори

Критика