10.05.2023

Поетика новели Анатоля Франса «Сім жінок Синьої Бороди»

Г. Є. Нікітіна

Парадоксальна Янусова амбівалентність образу Синьої Бороди, жінколюба-жінконевисника, була розкрита А. Франсом у новелі «Сім жінок Синьої Бороди» (1908). На противагу традиційному змалюванню жорстокого вбивці дружин, що насмілились порушити його заборону, письменник створює за принципом негативу-дагеротипу іронічну інверсію зі зміною ролей легендарного «готичного сюжету». Герой новели, сором’язливий пан де Монрагу, - знеславлена жертва розбещених жінок, остання з яких стає підступною спільницею його вбивць. Про зміну вектору інтерпретації казкової історії свідчить сама назва твору, яка виявляє зміщення акценту на жінок пана де Монрагу, причини його нещасть, та дозволяє реалізувати авторський замисел підкреслено «достовірної», а насправді — іронічно-провокаційної версії загальновідомого сюжету.

Історія таврованого віками монструозного Синьої Бороди стає для «милосердного скептика» А. Франса приводом до полеміки і з фольклорною традицією, яка сформувала негативний стереотип у народній уяві та зумовила упередженість письменників, і з самою історією, найімовірніше через Справу Дрейфуса, що похитнула віру у достовірність історичних документів. Звідси й алюзивний підзаголовок «За вірогідними документами», що надає оповіді характеру іронічної ймовірності, адже єдиними свідоцтвами виступають документи сумнівної автентичності - літературна казка Ш. Перро, яку оповідач сприймає як першу біографію героя, та містифіковані папери каменяра з Сен-Жан-де-Буа. Серйозно-іронічної полеміки з історією А. Франс досягає завдяки введенню комічної постаті оповідача горе-історика, який під впливом моди на викриття хибних звинувачень французькими інтелектуальними колами рубежу XIX - XX ст., намагається «науково» обґрунтувати достовірність історії Бернара де Монрагу шляхом полемічних посилань на підхід академіка Дюкло-Делюна й сумнівні історичні джерела. Оповідач іронізує над адептами міфологічної школи, які ототожнювали Синю Бороду з сонцем, його дружин — з зорями, а шуряків - з присмерками (подібними Діоскурам, визволителям Слени з Тезеєвого полону). Хитромудре потрактування Ж.-Б. Пересом історії Наполеона як чергового міфу про сонце використовується в якості доказу від супротивного історичного існування постаті Синьої Бороди. Сумнівним видається оповідачеві ототожнення Синьої Бороди з Жилем де Ре у дослідженні С. Рейнаха. Сповнений самоіронії оповідач, - автошарж А. Франса та узагальнено-пародійний образ науковій на невірному шляху, що полемізує з традицією франсового інтелектуального героя у творах 80-90-х pp. XIX ст., — визнає приреченість на поразку хибно аргументованої «правдивої історії» через упередженість суспільної думки, що унеможливлює реабілітацію Синьої Бороди. Таким чином, А. Франс створює історичну провокацію, іронічно поєднуючи обидва обличчя Синьої Бороди у художньому просторі «чарівного оповідання» про його «дивну» долю (merveilleux), використовуючи легендарний протосюжет як основу інверсії.

А. Франс звертається до інтерпретованого у літературній казці Ш. Перро фольклорного сюжету про Синю Бороду, який контамінував у своїй структурі архаїчні казкові сюжети про визволення братами сестри (№ 312А28), одруження диявола з трьома сестрами (№ 311А), нареченого-розбійника (№ 955А) і сюжет середньовічної легендарної казки про доньку Мадонни (КМН 003) у поєднанні з реліктами обряду шлюбу-смерті, уявлень про «чоловічу оселю» демонічного лісовика та «жіночої ініціації» до шлюбу, пов’язаної з мотивом спокути за порушену заборону Свою, Пандорою і Психеєю. Ототожнений у французькій фольклорній традиції з казковими сюжетами про Людожерів, сюжет про Синю Бороду зазнав історіорізації у народному поговорі під впливом легендарних постатей Кономора Окаянного Армориканського та маршала Франції часів Столітньої війни Жиля де Ре, що створили специфічний французький суперстрат, з часом доповнений алюзіями на історію шести одружень Генріха VIII Тюдора. Саме таким III. Перро сприйняв сюжет про Синю Бороду та інтерпретував у стилістиці підробки під фольклор («faketale»), іронічно натякнувши у другій моралі на недостовірність «історії минулих днів», через відсутність серед сучасників суворих чоловіків [7, 130]. Можна припустити, що визначальним у зверненні автора «Острова пінгвінів» до сюжету про Синю Бороду, став і його «французький характер», і здатність до прочитання історії «à rebours», де фольклорна умовність трансформується у псевдоісторичну дійсність, а «чарівне» набуває ознак новелістичної виняткової події завдяки інверсії фіналу, антиципованого «силуетом» чарівного ключа та комірчини, коли замість жорстокого ката постає жертва.

Запозичений в гомерівській характеристиці Одіссея епітет «політропний» (досл. «багатомінливий») доцільно застосувати до легендарного сюжету про Синю Бороду, що володіє всіма характеристиками «вічного сюжету», виділе- ни ми А. Нямцу (широтою інтерпретаційного діапазону, втіленням особистого у загальному, поліморфністю і полісемантичністю, здатністю до редукції та експансії й наявністю сюжетних домінант, здатних до трансформацій та виокремлення в самостійні сюжети) [3, 12-13]. Численні літературні інтерпретації даного сюжету у чарівній казці Ш. Перро, лібертінській новелі маркіза де Сада, романтичній комедії Л. Тіка, оповіданні з елементами готики Ч. Дікенса й В.М. Теккерея, романі-маніфесті Ж.К. Гюісманса, гуморесці А.П. Чехова, новелі А. Франса, символістській драмі М. Метерлінка, феміністичній прозі А. Картер й М. Етвуд, філософському романі К. Воннегута та детективно-психологічній повісті М. Фріша можна згрупувати довкола двох основних векторів прочитання осучасненої письменниками старовинної історії: «готичного», засуджувально-катартичного та виправдувально-іронічного, що нерідко полемічно взаємодіють в одному творі.

У новелі «Сім жінок Синьої Бороди» А. Франс не ставить за мету виправдання пана де Монрагу чи поновлення історичної справедливості, він має намір написати «справжню історію» дворянина пана де Монрагу, за яким несправедливо закріпилось ім’я казкового злодія, лагідного попри фізичну силу, розкутого на полюванні в лісі та сором’язливого у жіночих будуарах і світських вітальнях, провінційність якого визначає його анахронічність у сприйнятті його сучасником, придворним письменником Ш. Перро [6, 6]. На відміну від автора гуморески «Мої дружини», А.П. Чехова, для якого сміливе самовиправдання Рауля Синьої Бороди у дусі Теренцієвого Самокатувача-Менедема («Homo sum et humani nihil a me alienum puto») є способом викриття подвійної суспільної моралі, що не залишає чоловіку іншого вибору окрім одруження з негідними жінками, А. Франс, максимально загострюючи опозицію святість/гріховність, виводить певний абсолют - взірець християнських чеснот, єдиної його «вади».

Суттєві видозміни казкового сюжету у жанрі «чарівного оповідання» О.В. Казак виявляє у трансформації казково-таємничого та жахливого у знижено-побутове та комічне, його нарочитій прозаїчності [2, 171]: демонічність синьої бороди, у фольклорі ототожнюваної з чортівнею, виявляється лише синім полиском густої чорної бороди чи відтінком свіжопоголеної шкіри пана де Монрагу, не схожого на Тіфона; заборонена кімната перетворюється з оссуарія на кімнату з сумними фресками, що антиципують трагічність шлюбів дворянина, а зачарований ключик видає себе лише блиском, що свідчить про надмірний його ужиток останньою дружиною. Інтерпретуючи сюжет про Синю Бороду, А. Франс перетворює його імпліцитну кумулятивність, яка у фольклорній та літературній казці Ш. Перро виявляється лише у формі констатації повторюваності шлюбів, на експліцитну, розгорнуту кумулятивність, змальовуючи історію кожної з семи дружин Синьої Бороди у формі своєрідної вставної міні-новели з неочікуваним для читача, оповідача й самого пана де Монрагу фіналом, що наближує його невідворотну фатальну загибель. Топос «чарівного оповідання» об’єднує «силуети» «кабінету нещасливих принцес» (з зображеннями мук Дірке, Ніоби і Прокріди та порфировою підлогою з кривавим полиском) і ключа від нього, поворотний момент (повернення до замку, що перетворився на розбійницьку пастку) та інверсію (вбивство лагідного пана де Монрагу).

Пасивність пана де Монрагу, яким крутять його дружини, помічена О.В. Казак [2, 171], компенсується сімома красномовними жіночими образами - самостійними актантами з алюзивними пародійними іменами. З огляду на специфіку дидактичності творчості А. Франса можна припустити, що сім жінок є не лише алюзією на фольклорні джерела «чарівного оповідання», а й спробою вироблення авторської концепції семи смертних гріхів33: бродяжка Колета Пасаж уособлює смуток та неробство; п’яничка Жанна де ла Клош — обжерливість; мужичка Жігонна - марнославну заздрість та жадібність; розбещена Бланш де Жібоме - хтивість; Анжель де Гарандін - гріх, описаний у «Книзі Притч Соломонових», як «ноги, що швидко біжать до лиходійства»; святоша Аліса де Понтальсен - пиху; зрадниця і підступна вбивця, Жанна де Леспуас, втілює комплекс гнівливості та декількох гріхів «Книги Притч», «брехливий язик», «руки, що проливають невинну кров», «серце, що кує злі замисли» га «неправдивий свідок, що обмовляє брехнею». Втім авторська концепція семи жінок-смертних гріхів стає додатковим приводом для іронії, адже потурання їх вадам бездіяльного пана де Монрагу призводить до його трагічної загибелі.

Драматизм новели «Сім жінок Синьої Бороди» виявляється на експліцитному рівні в смерті невинного, що суперечить казковій логіці «покарання зла» і природному праву, втім уможливлюється новелістичною інверсією. На імпліцитному рівні полеміка чоловічої позиції Синьої Бороди, речником якої виступає А. Франс у контексті літературної гри-містифікації, та жіночої позиції фольклорної казки та казки Ш. Перро в контексті мораліте про «слабкості слабкої та сильної статей» виявляється на рівні гіпертексту у формі пріння, поліфонічної алюзії на судове слухання, жанр трубадурської лірики на тему порушення шлюбної заборони та середньовічні драматичні жанри.

Втім, новела А. Франса за своєю природою є не іронічною трагікомедією, якою вона могла б здатися через напівжартівливу форму оповіді про трагічні перипетії життя пана де Монрагу, а справжньою меніппеєю, з усіма виділеними М.М. Бахтіним характеристиками даного жанру: значимістю сміхового елементу, виключною свободою сюжетного і філософського вимислу у формі історичної містифікації, випробуванням істини провокацією, поєднанням символіки та містико-релігійного компоненту з нетряним натуралізмом галереї портретів дружин пана де Монрагу у концепті гріховності, синкризою та анакризою трансформованого в полеміку письменників «пріння» давно померлого Синьої Бороди та його останньої дружини з «історії минулих днів», незвичайною точкою зору, морально-психологічною розбіжністю псевдоісторичного Синьої Бороди з архетипним, порушенням усталеного ходу подій інверсією у поєднанні з виявами ексцентричної поведінки, контрастами та оксюморонними сполученнями, вставними міні-новелами про долю кожного шлюбу, поліфонічністю та полістильовою формою пародії на історичну розвідку у новелістичній формі й злободенною публіцистичністю у зв’язку з недовірою до історії [1, 134-141].

Таким чином, А. Франс пропонує новий вектор прочитання традиційного сюжету про Синю Бороду у контексті сумнівів у достовірності історичних до-

кументів, актуалізованих Справою Дрейфуса. Посилюючи легендарно-історич- ний колорит казки Ш. Перро, письменник вступає в полеміку з письменником XVII ст. як «першим біоірафом» Синьої Бороди, досказуючи недосказане та ампліфікуючи стислість й схематичність казки в жанровий регістр новели, що претендує на достовірність історії, одночасно парадоксально усуваючи цю «достовірність» фіктивністю «вірогідних документів».

Бібліографічні посилання:

Бахтин М.М. Проблемы поэтики Достоевского. - М.: Худ. лит., 1972. - 179 с.
Казак Е.В. История Синей Бороды в интерпретации А. Франса // Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур. VII Міжнародна конференція: матеріали. Том 1. Філологічні науки / Упорядники І.І. Меншиков, В.Я. Мороз, Л.В. Пономарьова. - Дніпропетровськ: Вид. Дніпропетр. ун-ту, 2001. - С. 171-172.
Нямцу А. Миф, легенда, литература (Теоретические аспекты функционирования). - Черновцы: Черновицкий национальный университет им. Ю. Федьковича, НИЦ «Библия и культура», 2007. - 460 с.
Acher L. Maurice J. Anatole France // Dictionnaire des littératures de langue française / Sous la réd. de Couty D. et de Grey A. - P.: 1994, BORDAS, V.2. - P. 906-915.
Charle Ch. Les écrivains et l’affaire Dreyfus // Dictionnaire des littératures de langue française / Sous la réd. de Couty D. et de Grey A. - P., 1994, BORDAS, V.1. - P. 16-18.
France A. Les Sept Femmes de la Barbe-Bleue et autres contes merveilleux. - Paris, Calmann-Lévy, 1921. - P. 1-57.
Perrault Ch. Contes / Éd. de G.Rouger. - Paris, Éd. Gamier Frères, 1967. - 328 p.

Л-ра: Філологічні науки. – Дніпропетровськ, 2011. – Ч. 2. – С. 209-215.

Біографія

Твори

Критика