16.11.2018

Традиції і новаторство у створенні образу інтелектуального героя у творах А. Франса

О. М. Камаєва

Питання про традиційність і новаторство у створенні образу інтелектуального героя А. Франса надзвичайно складне й багатогранне.

Інтелектульний герой, який нагадує франсівського, появляється вже в романі Вальтера Скотта «Антикварій», що, як відомо, мав великий вплив на формування соціально-історичного жанру у французькій літературі. Зі скоттівським антикварієм, любителем старожитностей Олдбуком, цікаво порівняти франсівського Сільвестра Бонара, вченого медієвіста («Злочин Сільвестра Бонара»). Як видно з роману, Бонар закінчив «Ecole des chartes». І якщо в 1862 р. йому 62 роки, то студентом «Ecole des chartes» він був приблизно в 20-ті роки, в період найбільшої популярності В. Скотта у Франції, коли, полемізуючи зі Скоттом, але й розвиваючи його традиції, досягає розквіту французька романтична історіографія Тьєрі, Форієллі, що їх Бонар називає своїми великими вчителями. Цілком природно, що вірний послідовник цих вчителів, Бонар захищає принципи В. Скотта в суперечці з філологом нового покоління Желлі і, захоплюючись скоттівською манерою відтворювати історію, вважає її якоюсь мірою зразковою. І можливо, саме тому, що скоттівське світосприймання багато в чому близьке Бонару, він і сам трохи схожий на старого антикварія Олдбука.

Характерно, що і в романі Скотта і близькому до нього за тематикою «Злочині Сільвестра Бонара» А. Франса соціально-історичний план твору нерозривно пов’язаний з особистими долями людей. Так, за всіма випадковостями й мінливостями особистого життя Олдбука та коханої ним Євеліни Невілл, її сина майора Ловелла (Невілла) і місс Уордер стоїть соціально-історична дійсність XVIII ст. У романі Франса історія пошуків Бонаром «золотої легенди» переплітається з долею мадам Кокоз, показ страшної дійсності 80-х років — з драмою Жанни, участь героя в соціальному, сучасному йому житті — з історією його кохання до Клементини.

Історичне минуле у Скотта й у Франса зображене як світле, поетичне, воно облагороджує сучасність. І у Скотта, й у Франса гуманістичні ідеї несе старий учений-філолог, інтелект і добра душа якого завжди готові прийти на допомогу знедоленим. Інтелектуальному герою як Скотта, так і Франса властива пристрасть до наукових пошуків. Професіоналізація характеру мислителя стає важливим засобом типізації в обох письменників. Для передачі внутрішньої своєрідності героїв вони звертаються до цитат відомих поетів, істориків, до мотивів образотворчого мистецтва.

Героям Скотта і Франса притаманна певна книжність сприймання, яка є наслідком їх історико-філологічної професії. А втім авторське ставлення до героїв у цих двох письменників різне.

Так, за словами Б. Г. Реїзова, «Олдбук, герой «Антикварія», своєю антикварною пристрастю викликає до себе іронічне ставлення, і автор охоче ставить його в смішне становище». В образі Олдбука відчутний вплив професіонально-комічних образів-масок, які йдуть від середньовічної та ренесансної літератури і які ми зустрічаємо в фарсі, у Мольєра і в «Жиль-Бласі», у Фільдінга й особливо у Смоллета (типи педанта, лікаря, юриста і т. ін.). Однак у В. Скотта ці традиції втілились у живий і багатогранний людський образ.

В А. Франса інше: якщо Олдбук колекціонує антикварні дрібнички сумнівної вартості, то франсівський Бонар вивчає історію французької культури по стародруках, загальнолюдська цінність яких не викликає сумніву. Якщо колекціонування антикварних дрібничок Олдбуком — це лише аматорство й розвага, що дуже нагадує комічне хоббі мешканців Шенді-Холла, то роботи Сільвестра Бонара мають наукову цінність, вони базуються на суворих закономірностях професіонального дослідження (належність до певної школи) та є єдиним джерелом матеріального існування вченого. На відміну від Скотта, Франс дуже серйозно ставився до улюблених занять своїх героїв. На противагу скоттівському Олдбуку Бонар — глибоко трагічна постать. Навіть комічні ситуації, в які він потрапляє, — це теж ланки його соціальної і людської трагедії. Характерно, що комічне обличчя педанта Олдбука суперечить уже в Скотта позитивності персонажу.

Згодом ця тема пройде через всю французьку літературу, і з особливою гостротою вона прозвучить у Меріме. В новелах Меріме «Кармен», «Венера Ільська» образи вчених мають багато спільного з франсівськими мислителями. Як і герої Франса, вони — вчені-професіонали, ерудити-гуманісти, чужі корисливому буржуазному світу, але близькі духом самому автору: іноді втілюють автобіографічні елементи, висловлюють авторську точку зору на дійсність.

H. С. Шрейдер так характеризує образ ученого у Меріме: «Очевидець, від особи якого ведеться розповідь у «Венері Ільській» та в «Кармен», легко ототожнюється з самим автором. Це — вчений археолог, який щиро відчуває красу пейзажу і творів мистецтва, жваво сприймає навколишній світ, людина, яка має відчуття зв’язку мистецтва з життям, що так характерне для Меріме і так різко відділяє його від школи мистецтва для мистецтва... У «Венері Ільській» він захоплюється статуєю, жаліє наречену, намагається розкрити таємницю вбивства. В «Кармен» він попереджує Хосе про донос, заводить знайомство з циганкою, відвідує засудженого на страту бандита, їсть і курить із зустрічним іспанцем. У поведінці цього очевидця легко пізнати самого автора — особливо якщо згадати його листи про мандри по Франції та Іспанії. Меріме виявляє своє сприйняття подій».

У «Венері Ільській» справжньому вченому протиставлений комічний археолог, удаваний ерудит, який, можливо, нагадує скоттівського героя, але Меріме він чужий, смішний, неприємний. Учений у Меріме завжди розповідає про життя інших, але сам він — не в центрі сюжету. І хоч його точка зору — майже завжди критерій достовірності й авторська оцінка навколишнього, те головне, про що йдеться в новелі, відбувається все-таки не з ним. Такий персонаж, як правило, «обрамовує» новелу і його функція, за словами H. С. Шрейдера, головним чином зводиться до того, що він, учений-етнограф або археолог, «розповідає історію з життя, яка ніби є ілюстрацією до етнографічного етюда і зберігає автору його звичайну іронічну маску». І в цьому вчений Меріме ще близький скоттівському герою. Адже хоч роман Вальтера Скотта і називається «Антикварій», його головний герой — Невілл, а не Олдбук, який підсилює ту чи іншу тональність твору, відтіняє контрасти, іноді коментує події, але ніколи не стоїть у центрі сюжету чи дії твору.

Франсівський же мислитель не тільки свідок, як у «Венері Ільській», і не тільки слухач, як у «Кармен», але сюжетний і ідейний герой, центральний персонаж роману. І «Злочин Сільвестра Бонара», і «Куаньярівський цикл», і «Сучасна історія» присвячені саме розкриттю складного й різноманітного характеру цього героя. Цікаво, що багато в чому виконуючи функцію авторського porte-parole, образ мислителя в романах Франса не завжди може бути співвіднесений з авторським «я». Відстань між центральним інтелектуальним героєм і автором підкреслюється функцією видавця, що коментує та аналізує рукопис оповідача в «Куаньярівському циклі». Цей видавець, як правило, підписується: Анатоль Франс. Однак навіть функція видавця у Франса значно складніша, ніж функція очевидця та оповідача у Меріме. Незважаючи на те, що у Франса, як і в Меріме, він з'являється як дійова особа лише в обрамуванні, його думки пронизують весь твір. Так, у «Куаньярівському циклі» він постійно апелює до сучасників Третьої Республіки 90-х років, показуючи їм пороки їх дійсності не тільки через історичні події першої половини XVIII ст., але й через складні внутрішні конфлікти своїх героїв.

Надзвичайно цікава функція оповідача і видавця у збірці новел А. Франса «Криниця святої Клари» (1895 p.). З Адоне Доні ми зустрічаємося тільки в пролозі, однак усе зображене в оповіданнях проведене через його складне й суперечливе «я», що детально характеризується в пролозі. Адоне Доні — як і Жером Куаньяр — також священнослужитель-вільнодумець, але він сучасник Франса — представник 90-х років XIX ст. Цей учений має глибокі професіональні знання культури минулого, із співчуттям говорить про революційні перевороти, скептично ставиться до релігійної догми і не бачить різниці між діями бога і сатани. Проте Франс ставиться з явною іронією, говорить про християнський соціалізм свого героя, про його повну відірваність від сучасності, яку той не хоче помічати.

Історії Адоне Доні — це його власні роздуми, пошуки істини, важкий спір з самим собою. Задум Франса проявляється тут надзвичайно цікаво, його втілення — оригінальне й складне. В новелах про Адоне Доні письменник показує не тільки прагнення мислителя зрозуміти істину в усіх протиріччях життя, але й поступовий процес повної втрати цим священнослужителем віри в бога, яку він ще не усвідомив. Саме в цьому й полягає основний зміст «Криниці святої Клари», який стає символом вічного відродження й обновлення людського духу, його непідвладності всьому, що йому вороже. Істина з’являється перед ученим (так само, як і перед героями його оповідань) у вигляді своєрідних відкрить прекрасної гармонії всесвіту, де людський дух, як і все живе, нерозривно пов’язаний з живильними соками землі. Віра Франса в неминуче звільнення людського духу від рабства релігійної догми особливо гостро звучала в 90-ті роки, в період посилення клерикальної реакції і містичних настроїв у літературі та мистецтві (Брюнетьєр, Бурже, Гюсманс, Пеладан).

Слід наголосити на тому, що традиція Меріме знаходить свій розвиток у Франса не тільки в образі вченого-гуманітарія. Взагалі, Меріме і Франс є художниками близькими. Обоє вони прекрасно знали культуру минулого й образотворче мистецтво, обом їм був близький Вольтер, а Руссо викликав скептичне ставлення.

Крім того, естетичні принципи Меріме багато в чому близькі й А. Франсу. Зокрема, в обох письменників багато спільного у виборі характерної деталі або речі, що оточують героїв, розкривають їх психологію і поведінку. Світ речей і в Меріме, й у Франса часто глибоко естетичний. У Меріме — це етруська ваза, квітка Кармен, прекрасна статуя у «Венері Ільській», у Франса — троянди княгині Трепової, квіти та книги в кабінеті Сільвестра Бонара, голубі севрські вази, які старий учений з любов’ю наповнює пармськими фіалками, такі постійні атрибути Куаньяра, як томик Боеція й пляшка вина, захована в сутану.

На думку Левайяна Франс, на противагу Доде чи братам Гонкур, які вивчали повсякденне життя, щоб використати його як безпосередній матеріал для своїх книг, бере з нього тільки деякі найвідмітніші риси, що легко могли б стати символами: «Спостереження у нього майже виключно візуальне. Але ніколи воно не хоче вичерпати об'єкт, як у Бальзака або Флобера, воно звертає увагу на відмітні риси». Саме в цьому багато спільного у Франса й Меріме, який говорив про необхідну умовність художнього твору.

Характерно, що вже в Меріме намічається двоїстість світу речей, непостійність, хиткість щастя, благополуччя, краси, які будуть доведені до трагічної і парадоксальної межі в творчості А. Франса. Так, у Меріме етруська ваза, що викликає естетичне захоплення, руйнує щастя двох коханих. Годинник, який привабив хлопчиська Фальконе, веде його до загибелі. Навіть квітка Кармен таїть у собі отруту — все темне, корисливе, зле, що бродить у цій волелюбній, близькій до природи, але вже зіпсованій цівілізацією циганці. H. С. Шрейдер відзначає, що «Меріме не заперечує можливості доброго начала у людині. Але він не вірить у те, що людина, в якій є позитивні якості — щирість, сміливість духу, некорисливість, може бути щасливою в первісному або цивілізованому суспільстві».

Франс загострює цей мотив, наділяючи його значно більшою кількістю варіацій. У Меріме парадокс ніби прихований у напівнатяку, у Франса він нарочисто оголюється. Так, квіти, що духманіють в оселі з книгами Сільвестра Бонара наче символ духовно; перемоги вченого над буржуазним світом на початку твору, стають у фіналі трагічним символом кінця життя. Голубі севрські вази, які любив Бонар і які відштовхували своєю старомодністю Жанну, несуть у собі мотив непорозуміння між цими людьми, духовну віддаленість між ними, неминучу відчуженість. Троянди княгині Трєпової символізують молодість, красу і в той же час їх скороминучість, непостійність.

Саме в цьому смисл духовної еволюції і Жерома Куаньяра, і професора Бержере, — найбільш значних інтелектуальних героїв Франса, становленню світогляду яких підпорядковані всі деталі його оповіді.

Л-ра: Іноземна філологія. – Львів. – 1974. – Вип. 34. – С. 136-140.

Біографія

Твори

Критика