Терня і троянди на шляху Марії Крушельницької

Олександр Козаренко

Є долі, в яких, немов у краплі води, відбилося життя цілого покоління, а то й цілого народу. І щаслива людина, що народилася в час духовного злету нації. Та важкі випробування судилися тим, хто переживав із народом бурхливі історичні колізії, які найчастіше супроводжуються бідами і нестатками, втратою рідних, відлученням від Батьківщини. Особистість, яка не зламалася, витримала такий гарт, багато чого досягає в житті. Віталістична настанова “не завдяки, а всупереч”, дозволяє опановувати нові й нові верховини, та від цього не меншає кількість “підводних рифів”. Часто вони виникають на фоні особливої відповідальності, що лягає на таку особу – її життєва парадигма, отже, повністю вкладається в старе латинське прислів'я: “per aspera ad astra!”

Шлях Марії Крушельницької – яскрава ілюстрація трагізму і величі буття українського народу у ХХ ст. Її родина – цвіт галицької інтелігенції (дідусь Антін Крушельницький, батько Тарас – письменники, бабуся Марія Слободівна – актриса театру “Руська бесіда”) – під впливом радянської пропаганди виїхала на Велику Україну і однією з перших стала жертвою сталінського терору (батька і дядька Івана в листопаді 1934 року заарештували і розстріляли; Антона, Володимиру, Остапа та Богдана Крушельницьких заслали на Соловки, де всі вони загинули). Марія народилася вже після смерті батька – 31 грудня 1934 року. Невдовзі поховали бабусю…* Так, удар за ударом, доля являла своє негостинне обличчя малій Марії, немовби закриваючи їй дорогу вже на самому початку життя.

Але сталося неможливе: життєва енергія роду Крушель­ни­ць­ких, сконденсована і помножена таким гартом, змогла перервати жахливий кармічний ланцюг випробувань, що випав на долю дівчинки, і змінити вектор дальшого розгортання подій із деструк­ції та знищення на активний розвиток та розбудову. Уже влітку 1943 року Марія з матір'ю повертаються до Львова, а з 1944 року дівчинка навчається в музичній школі-десятирічці у класі форте­п’яно Олександри Олексіївни Процишин (учениці Василя Барвін­сь­кого). Необхідність у короткий термін подолати відставання в музичній освіті, жадоба до навчання, помножена на виняткову обдарованість дали блискучий результат: після одного з виїзних відкритих уроків, проведених знаменитим Генріхом Нейгаузом у Львові, маестро запросив Марію Крушельницьку вступити до Московської консерваторії. Зараз можна лишень гадати, яким чудом була приспана пильність “спеціалістів у цивільному”, та з 1952 року донька репресованих “ворогів народу” Марія Шушкевич (за прізвищем матері; може, це й порятувало?!) навчається в елітар­ному музичному вузі – Московській консерваторії імені П.І.Чай­ков­ського, та ще й у класі провідного професора Г.Ґ.Нейгауза. Окрім пропозиції метра, що, безперечно, мало вирішальне значен­ня, вбачаю тут, знову ж таки, дію прихованих механізмів долі, яка таким чином немовби компенсувала низку завданих втрат у дитинстві.

У класі Генріха Нейгауза Марія Крушельницька знайшла не лишень зразки досконалого піанізму (чи, радше, високого музикування на фортеп’яно), а й високоінтелігентну особистість близьку їй за типом культури, походження, виховання, особистість, яка спілкувалася зі студенткою “зрозумілою мовою”. Як згадує Марія Тарасівна, під час занять Генріх Ґуставович залюбки

* Марія Слободівна-Крушельницька померла самотньо у харківській лікарні в 1935 році після виселення в Курськ невісток з двома її внучками – Ларисою та Марією.

використовував порівняння, що мали українське походження (дерева, рослини, птахи). Спілкування з наставником не обмежилося терміном навчання в консерваторії та аспірантурі (з 1957 року). До самої смерті професора Марія Тарасівна завжди шукала зустрічі з Г.Ґ.Нейгаузом під час його відвідин України (Києва чи Львова). А свідченням теплоти їхніх стосунків є подарована Генріхом Ґуставовичем партитура Першого фортеп’янного концерту Ф.Шопена із написом “Талановитій Марії”.

Нелегка перемога на Першому конкурсі піаністів імені М.Лисенка у 1962 р. (“запрограмовані” долею терни вже на наступному витку розвитку особистості) започаткувала артистичну кар'єру Марії Крушельницької. Одразу сформувалося творче кредо піаністки – це, передовсім, українська музика: твори М.Лисенка, Л.Ревуцького, В.Барвінського, Р.Сімовича, Б.Фільц, М.Скорика. По-справжньому “зоряними” етапами становлення україніани М.Крушельницької стали моноґрафічні програми з творів В.Косенка (1966, 1976, 1987 рр.), М.Колесси (1971 р.), С.Людкевича (1978 р.). Окремої уваги заслуговують фортеп’янні вечори з творів Л.Бетовена (1971 р.), О.Скрябіна (1980 р.), Й.Брамса (три скрипкові сонати, виконані в останні роки разом з Л.Шутко). Грамплатівки із записами творів Л.Ревуцького, С.Людкевича, численні записи у фондах Українського радіо (серед них Концерти для фортеп’яно з оркестром Й.Брамса, Р.Сімовича, С.Людкевича, В.Барвінського – всього 25 позицій) дають підстави для певного “відсторонення” від концертної діяльності піаністки (що активно продовжується й сьогодні), а отже, дозволяють визначити характерні риси виконавського стилю.

Передовсім, слід вказати на яскраво виражений національний характер виконавської манери Марії Крушельницької. І хоча, як справедливо стверджують дослідники, “втілення стильових особливостей у сфері виконавського мистецтва належить до ще не з’ясованих остаточно питань музикознавчої науки”, спробуємо вербалізувати ці майже не придатні для словесних дефініцій риси індивідуального і, разом з тим, національно-визначеного стилю піаністки.

На нашу думку, він синтезував у собі три потужні виконавські традиції. Насамперед, це Лисенкова лінія, яку М.Крушельницька перейняла через О.Процишин від В.Барвінського, що в молодості слухав виступи Миколи Віталійовича у Львові і сам грав для нього. Від М.Лисенка йде не тільки національна заангажованість репертуару, а й таке конкретно-музичне явище як особлива свобода, мінливість і агогічна виразність темпоритму у грі Марії Крушельницької (безмежна варіантність прочитання метро­­ритмічних формул надавала дивного “євшан-зілля” – читай, національної характерності – виконавській манері М.Лисенка і зафіксована як у спогадах сучасників, так і на рідкісній грамплатівці 1909 року, де композитор акомпанує Олені Петляш).

На другу поважну складову стилю піаністки – традицію віденського піанізму вказала Н.Кашкадамова, котра зіставила гру М.Крушельницької з виконавською манерою її тітки, відомої в 20–40-х роках піаністки Галі Левицької, спілкування з якою в неї тривало до 1949 року. Їх споріднює об'єктивний, мужній, “не жіночий” піанізм, позначений відсутністю манірності у грі, широким диханням, могутнім “дзвоновим” звучанням, глибиною виконавської концепції.

Третім потужним чинником формування виконавської манери Марії Крушельницької є традиція “київської” школи, яку піаністка перейняла в Москві від Г.Ґ.Нейгауза, – їй притаманні якесь майже гедоністичне ставлення до звукового колориту, максимально широка палітра звучань фортеп’яно, особливе розгортання та вишкіл тактильно-сенсорних якостей виконавського апарату. Оригінальне переплетення цих традицій формує неповторну манеру гри М.Крушельницької, яка сприймається цілісним та органічним варіантом загальнонаціонального виконавського інваріанту. У деяких інтерпретаційних версіях, правда, більш “читабельними” виявляються окремі складові стилю піаністки: підкреслено колористичне трактування пізньоромантичних гармонічних сполук у Мрії М.Лисенка “На солодкім меду”; особлива метроритмічна пружність та примхливість у “Коло­мийках” М.Колесси, чи майже ваґнерівська велич і масштабність у вступі Фортеп’янного концерту В.Барвінського.

Що ж об'єднує такі різні школи, традиції, впливи в органічну цілість, якою є стиль піаністки? Л.Грабовський у рецензії на американські гастролі М.Крушельницької так вказує на її “секрет”: “Виконавиця самоототожнилася тут із композитором… настільки внутрішньо „зрослася” з його музикою”. Таке глибоке осягнення-занурення в авторський текст, розкриття і опанування закономірностей музичного тону, помножені на потужну звукотворчу волю надають грі М.Крушельницької тієї беззаперечної переконливості, що невіддільна від артистизму втілення, технологічної досконалості і смакової бездоганності. Ці якості, самодостатні своєю вартісністю в оригінальному сплаві таланту заслуженої артистки України Марії Крушельницької стали унікальним зразком національної піаністичної школи.

Не інакше як черговим кармічним виявом стало призначення професора Марії Крушельницької ректором Вищого музичного інституту імені М.Лисенка (нині Музична академія, 1991 – 99 рр.) – доля завжди готує для митця непрості ситуації, вкотре випробовує свою обраницю. Адже таке манливе колись ректорське крісло у наш час загальних негараздів стає ледь не електричним стільцем, на якому людина повільно згоряє від вимушених непопулярних кроків, колосальної відповідальності і трагічно-обмежених засобів. Та, здається, Марія Крушельницька знову вистояла. А низка лауреатів міжнародних конкурсів тих років (вихованців цього вузу) в недалекому майбутньому, віриться, – справжніх зірок української сцени – дозволяє не помічати терни, що несправедливо часто зустрічаються на шляху Марії Тарасівни, – людини, педагога, митця.

Культура і життя. - № 12. – 21.V.2003.