Віталій Шамал. Вчитель, який змінив моє життя
Вихований футболом
Пам’ятаю свій перший м’ячик. Чи то, принаймні, пригадую його через призму розповідей матері. Мені було не більше трьох років. Я грався ним у дворі, а потім він викотився на дорогу і його переїхала машина. І я плакав.
Потім я пішов у школу. У мене не було власного м’яча. Але він був у спортзалі, у однокласників. Ми грали у футбол щоденно. Пам’ятаю, тільки продзвенить дзвінок на перерву, як ми уже наготові біжимо у клітку (майданчик неподалік школи обгороджений високою сіткою).
Часто матч настільки захоплював нас, що ми запізнювалися на урок.
- Де ви були? – строго дивилася на нас вчителька.
- В академії, в їдальні. Їли, - невинно опускали ми очі додолу, ховаючи за спинами футбольного м’яча.
Наші червоні обличчя та розхристана одежа, звісно, говорили про інше.
- Швиденько сідайте на місця, - хитала головою вчителька.
Я продовжував грати у футбол. Вчитися любив. Але коли мене кликали стукати м’яча, то я все кидав і поспішав туди. Неймовірні перемоги та сумні поразки гартували нас, об’єднували навколо цієї гри.
Красиві голи захоплювали та додавали сили. Пам’ятаю, як ми з другом пішли у клітку пограти у футбол, але почався дощ. І що робити? Не повертатися ж додому. Ми грали у дощ. Ми грали на снігу.
Ми грали у темряві. Гра звалася «триста». Набирання балів відбувалося потраплянням однієї з команд у каркас воріт і подальшим забиттям м’яча у ворота. Грали троє проти трьох.
Темрява. Ти і твої побратими нічого не бачите, але зараз відбудеться удар і треба відбити м’яча, щоб не програти. Я прикриваю обличчя та нижче пояса. Десь поруч летить м’яч і інстинктивно виставляю руку. Відбив. Друзі кидаються мене обіймати. Наша черга пробивати. А супротивники вже нічого не бачать. Ми перемогли.
Гра у футбол робила нас стійкими та фізично міцними. Коли можеш бігати безперестанку на максимумі можливостей декілька годин, то потім підйом на гору здається легкою справою.
Футбол вчив різкості та рівновазі. Ти біжиш, ведеш м’яча і стараєшся пройти супротивника. Повинен видумати щось нестандартне, щоб його обманути. Повинен вирахувати правильну траєкторію, щоб забити гол у ворота. Або… Можна просто вдарити з усієї сили з носка. А куди той м’яч полетить, то вже інша історія.
Відповідальність ігри за свій клас, потім за навчальний заклад. Перемоги та поразки. Це все було невід’ємним атрибутом мого дорослішання.
В університеті я бігав ще частіше. Біля свого гуртожитку на гравії проти еквадорців, біля «одинадцятки» проти китайців на бетоні (ой і швидкі вони), в спортзалі проти арабів – так проходило моє культурне знайомство із футболом інших народів.
Під час навчання я грав на районних змаганнях на великому полі у Львівській області, як отримав диплом – продовжив грати у своїй рідній, Тернопільській.
Часто отримував мікротравми. Ще з дитинства завжди були побиті ноги і мама не хотіла відпускати мене на поле. Але я був невблаганний. Футбол, для мене, більше, ніж спорт. І це не просто забаганка, а спосіб життя, тому я знову і знову йшов на стадіон.
Я був швидшим за багатьох, а відтак часто отримував по ногам. Згадую цікавий момент: в одному з матчів грав тільки лівою ногою і мене запитали, чи я лівша, я відповів, що ні, просто у мене болить права нога, тому і граю зараз лівою.
Я не залишався вдома, якщо мене щось боліло. Я настільки люблю футбол, що часто грав через біль чи мікротравму (пізніше воно мені ще вилізе боком). Але я грав не за гроші (бо нам ніхто не платив), а за саме відчуття спокою, сили, радості, які мені дарував цей вид спорту.
Запам’ятався момент зі строкової армії. Перші місяці, коли проходить курс молодого бійця, ми і думати не могли про щось інше, окрім як про сон та відпочинок. Раптом у неділю запропонували пограти у футбол. Я втомлений, але хочу піти пограти. Тому зголошуюся. І я не один такий. Нас вишикували і поділили на парні і непарні номери. Парні йшли грати у футбол, а непарні пішли переносити пісок лопатами. Так, я був непарним. Ну і обзивав я себе поганими словами у той день. Замість відпочинку нарвався на додаткову роботу.
Пізніше я все ж грав у футбол в Десні, навіть за свою роту охорони на змаганнях.
Опісля я вернувся додому і час від часу грав у футбол, як і раніше, на любительському рівні.
З початком повномасштабного вторгнення росії пішов служити. Певний час ніхто не думав про спорт, але ми залишилися у своєму місті і я зумів зіграти за свій взвод. Ми виграли по пенальті, я забив єдиний гол в основний час. Наступної гри я зазнав травми і довгий час відновлювався.
Зрештою ми теж поїхали на передову. І одного разу я зумів навіть там зіграти у футбол. Зібралися хлопці з нашого батальйону і зіграли проти розвідників іншого підрозділу. Ми весь час вели у рахунку (я теж забив пару голів), але все ж програли 10-9.
Футбол навчив мене бути сильним, не зважати на втому чи біль. Сприймати поразки та цінувати перемоги. Я знаю, щоб виграти треба бути однією командою. Відсутність шкідливих звичок та любов до активного способу життя – теж він. Футбол – це одне з найкращого, що трапилося на моєму життєвому шляху.
Зрештою, це не просто гра. Це більше, ніж спорт.
І як співають фанати одного з найвидатніших футбольних клубів світу You'll Never Walk Alone. Ти ніколи не будеш іти один…
…Якщо у тебе є футбольний м’яч.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
