14-10-2023 Артур Шніцлер (Arthur Schnitzler) 53

Артур Шніцлер. Син (Нотатки лікаря)

Уже за північ, а я й досі сиджу за письмовим столом. З голови не йде думка про оту нещасну жінку... Перед очима стоїть напівтемна кімната з давніми картинами й вікном у двір, ліжко із закривавленою подушкою, а на ній — її голова з блідим обличчям і майже заплющеними очима. Та ще й, як на те, такий похмурий дощовий ранок. А в протилежному кутку на стільці сидів, закинувши ногу на ногу, з упертим виразом на обличчі її безталанний син — той, що здійняв на матір сокиру... Авжеж, трапляються такі люди, і не всі вони божевільні! Я придивлявся до його впертого обличчя, намагаючись на ньому щось прочитати. Розлючене, бліде, але не відразливе, не дурне; губи знекровлені, в очах — порожнеча, підборіддя сховане в зім’ятому комірці сорочки, на шиї — недбало пов’язана хустина, один кінчик якої він перебирав тонкими пальцями... Так він очікував поліції, що мала по нього приїхати. Тим часом один поліцейський стояв на варті за дверима. Я перев’язав нещасній матері голову; жінка лежала непритомна. Пішов я звідти вже після того, як одна із сусідок зголосилася посидіти біля скаліченої. На сходах трапилися поліцейські — вони приїхали забрати сина, який здійняв на матір руку. Мешканці того будинку в передмісті були дуже збуджені, вони стояли гуртами перед під’їздом і обговорювали цю трагічну подію. Декотрі поцікавилися в мене, як там справи нагорі, в пораненої, і чи є надія, що вона виживе. Сказати їм щось певне я не міг.

Одна моя знайома, вже не зовсім молода жінка, дружина невисокого рангом службовця, якого я тут колись лікував, затримала мене трохи надовше. Вона стояла на сходах, спершись на поручень, і мала геть пригнічений вигляд.

- Усе це багато жахливіше, ніж ви собі гадаєте, пане лікарю! — промовила вона, скрушно похитуючи головою.

- Жахливіше? — перепитав я.

- Авжеж, пане лікарю!.. Якби ви знали, як вона його любила!

- Любила?

- Атож, вона його обожнювала, просто душі в ньому не чула.

- В отому типові?! Але чому?

- Бачте, пане лікарю, хлопець удався... Але вона йому все попускала… Пробачала найгірші витівки... Ми з сусідами, ще як він був маленький, частенько її застерігали... Той вітрогон напивався ще підлітком, а як трохи підріс... Оті його історії!..

- Які історії?

- Він пішов був працювати на одну фірму, але дуже скоро мусив покинути роботу...

- Мусив?

- Атож. Такого там накоїв... Обікрав навіть свого господаря! А гроші замість нього мусила віддавати мати. Бідолашна жінка, вона й сама заледве зводила кінці з кінцями!..

- А з чого вона, власне, живе?

- Вона шила й в’язала. Заробляла так собі, не бозна-які гроші. А хлопець, замість підсобляти їй, ще й відносив ту дещицю до шинку чи й невідь-куди. Та якби ж тільки це... Йому було все мало. Столове начиння, кілька картин, настінний годинник — одне слово, майже все, що не було прибите цвяхами, попереносив до ломбарду в заставу!

- І вона все це терпіла?

- Терпіла?! Та вона любила його ще дужче! Ми тут уже просто не могли нічого збагнути... І ось він знов зажадав грошей... Вона віддала йому все, що мала... А він погрожував їй, казав, що треба ще!

- Звідки ви про все це знаєте?

- У будинку люди знають про все. Його крик чути було аж на сходах, а коли він уночі або й удень приходив додому п’яний, то вже на порозі починав бурчати й сваритись. Бідолашна жінка повлазила скрізь у борги... Вони там нагорі часом не мали на столі й окрайця хліба... Ми, сусіди, іноді помагали їй, хоч багатих серед нас теж немає. Але в них з дня на день ставало ще гірше. Жінці наче полуда на очі впала. Усе, що витворяв син, зона сприймала за хлопчачі витівки, а коли серед ночі він повертався, заточуючись, додому й зчиняв колотнечу, інколи навіть вибачалася перед нами за нього. Атож, отакий це був син, пане лікарю... Але хто ж бо знав, що все це зайде так далеко...

Потім вона розповіла мені про те, що сталося.

- А сьогодні прийшов додому аж удосвіта. Я чула, як він спіткнувся на сходах у нас за дверима. Ще й щось співав своїм хрипким голосом. Ну, а нагорі, либонь, знов заходився вимагати грошей. Двері за собою не причинив, отож аж сюди до нас — уявляєте?! — з п’ятого на третій поверх було чути його крики. А тоді раптом — зойк. Лиш один зойк. Люди — нагору. Отоді все й побачили. А він, кажуть, стоїть, як укопаний, тільки плечі здригаються...

Я пішов. Позаду почулися важкі кроки. То поліцейські повели сина, що здійняв руку на рідну матір. У коридорах стояли чоловіки, жінки й діти, дивлячись йому вслід. Усі мовчали. Внизу на сходах я озирнувся, потім ступив до дверей і, геть пригнічений, нарешті вийшов з будинку, щоб узятися за буденні свої справи.

Невдовзі пополудні я повернувся до того нещасливого будинку знов.

Скалічену жінку застав у тому самому стані — вона лежала непритомна й тяжко дихала. Сусідка, яка сиділа біля неї, розповіла, що в помешканні вже побувала судова комісія й розпочала розслідування. У кімнаті було дуже темно, і я звелів запалити свічку й поставити на нічному столику в узголів’ї ліжка. Яке ж глибоке страждання поклало свою печать на це вмируще обличчя!.. Я звернувся до немічної жінки з якимось запитанням. Вона стривожилася, простогнала й через силу розплющила очі. Розмовляти вона не могла.

Я дав лікарські вказівки й пішов. Увечері, коли я піднявся до нещасної ще раз, їй, здавалося, трохи полегшало. На моє запитання, як вона почувається, жінка відповіла:

- Краще... — І спробувала всміхнутися.

Відразу по тому вона знову знепритомніла.

Шоста година ранку...

Після півночі — я тоді щойно дописав останнього рядка в щоденнику — у двері нетерпляче подзвонили. Пані Марта Еберляйн — а саме так звали тяжкоскалічену жінку — благала мене прийти. Прислали сусідського хлопця з того будинку. Я мав, як сказав той хлопець, «незагайно поспішати».

- У неї що — підскочила температура? — запитав я. — Їй погіршало?

Але хлопець нічого до пуття не знав. Додав тільки, що це дуже терміново.

Я прихопив хірургічного саквояжика й відразу поквапився за хлопцем. Сам він лишився в під’їзді будинку й, поки я хутко підіймався сходами, стояв, присвічуючи мені тоненькою восковою свічечкою. Той невеличкий тьмавий пломінчик осявав мені лише початок шляху на п’ятий поверх, горішні східці вже огортала глибока темрява. Але з прочинених дверей помешкання під ноги мені вже падала смужка світла. Я переступив поріг і через передпокій, що слугував воднораз і кухнею, пройшов до кімнати з вікном у двір. Доглядальниця, зачувши мої кроки, підвелася й поспішила назустріч.

- Що сталося? — прошепотів я.

- Вона притьма хоче побалакати з вами, пане лікарю! — відказала жінка.

Я став біля ліжка. Недужа лежала нерухомо, очі в неї були широко розплющені, вона дивилася просто на мене. Нарешті тихо промовила:

- Дякую вам, пане лікарю... Дякую!

Я взяв її руку; пульс був досить непоганий, і я вирішив сказати кілька підбадьорливих слів — лікарі завжди мають бути готові підбадьорити пацієнта, хоч у самих на душі в нас не завжди весело...

- Отже, пані Еберлчйн, справи у вас, як я бачу, пішли на краще. Це мене дуже тішить!

- Атож, на краще, — всміхнулася жінка. — І я хотіла б з вами побалакати.

- Побалакати? — перепитав я. — Слухаю вас!

- Але з вами самим!

- Перепочиньте трохи, — звернувся я до доглядальниці.

- За дверима! — докинула пані Еберляйн.

Доглядальниця запитливо звела на мене очі й вийшла, тихенько причинивши за собою двері. Я лишився з недужою сам.

- Прошу вас! — мовила жінка, показуючи поглядом на стілець у ногах ліжка.

Я сів, не випускаючи її руку зі своєї, й присунув стільця ближче, щоб краще чути.

Говорила вона досить тихо.

- Я собі це дозволила, пане лікарю, — почала жінка, — бо мені було дуже, дуже потрібно з вами побалакати.

- Що ви хотіли, люба моя? — озвався я. — Тільки не дуже напружуйтесь.

- Та ні, не думайте, всього лишень кілька слів... Ви маєте його звільнити, пане лікарю!

- Кого?

- Його... Мого сина!

- Люба моя пані Еберляйн, — зворушено відказав я, — ви ж бо знаєте, я не можу цього зробити!

- Ох, можете, можете, якщо на світі є справедливість!..

- Я дуже вас прошу... вам не треба так хвилюватися... Я розумію, ви маєте мене за друга, і я вам за це вдячний. Але я, крім того, — ваш лікар маю право вам трішки наказувати. Чи не так?.. Отже, вам потрібен спокій Насамперед — спокій!

- Спокій... — мовила вона, і кутики її очей та губів болісно смикнулися. — Пане лікарю... Вислухайте мене! На душі в мене такий тягар...

Моє мовчання вона сприйняла як готовність вислухати її і, міцно стиснувши мені долоню, почала:

- Він не винен... принаймні винен не так, як гадають люди. Я була йому погана, дуже погана матір...

- Ви?

- Так, я. Я була злочинниця!

- Пані Еберляйн!

- Зараз ви все зрозумієте... Він у мене — незаконнонароджений син… Марта Еберляйн ніколи не була заміжня... То люди лише гадають, нібито я — вдова. Я й не намагалася нікого вводити в оману... Але не розповідати ж усім оту давню історію...

- Ну звісно... Але ж не треба вам тепер через це так тяжко побиватися.

- Ох, та не через це! Минуло вже двадцять років, відколи я зосталася сама... відколи він з’явився на світ — мій і його синочок. Знаєте... він просто випадково лишився живий, бо я, пане лікарю... Я хотіла його вбити, ще першої ж ночі!.. Атож, ви тільки уявіть собі моє становище! Покинута, сама-самісінька, як палець... Але я не хочу виправдовуватись... Я взяла все, що було на ліжку — ковдри, простирадла, — й накинула на нього. Думала, воно задихнеться... А вранці з жахом поскидала з нього ті ковдри... А воно лежить і пхикає... Атож, пхикає... І дихає!.. Живе-живісіньке!

Бідолашна жінка заплакала. Слова застрягли у мене в горлі. А вона, трохи помовчавши, повела далі:

- Дивиться на мене своїми великими оченятами й усе пхикає, пхикає! А я стою перед тією крихіткою, якій ще й дня немає, і оце, думаю, маю її вдушити?.. Ще й досі пригадую, як, може, з годину дивилася отак на нього і думала: «Який же глибокий докір у цих оченятах! Мабуть же, воно зрозуміло, що ти хотіла зробити, і тепер засуджує тебе! Мабуть же, й воно має пам’ять і завше, все життя тебе засуджуватиме!». І воно підростало, те хлопченя, а в його великих очах завше стояв той самий докір... А коли, бувало, тяглося рученятами до мого обличчя, я думала: «Атож, це воно хоче мене подряпати, хоче помститися, бо не може забути тої першої ночі в своєму житті, коли ти позакидала його ковдрами!..». А тоді він заходжувався щось лепетати... Я зі Страхом очікувала того дня, коли він справді забалакає. Але той день наставав так поволі... так поволі... А я все чекала... чекала щодня, щогодини, чекала, що він ось-ось розтулить губенята й скаже про це... Атож, він скаже, що його не ошукаєш, що ні пестощі твої, ні цілунки, ні вся твоя любов не поможуть тобі стати справжньою матір’ю. Він пручався, не хотів, щоб я його цілувала, не давався до рук... Він мене не любив. Я мовчки терпіла, коли те п’ятирічне хлоп’я било мене, терпіла й згодом, лиш усміхалася... Понад усе на світі мені хотілося забути про свою провину, хоч я й знала, що ніколи цього не станеться! Бо хіба ж можна було забути про ту провину?.. І щоразу, коли він зводив на мене очі, оті сповнені жаху очі!.. А коли підріс і пішов до школи, тоді я остаточно збагнула, що він бачить мене наскрізь... І я все приймала з покутою... Ох, добрим хлопчиком його не можна було назвати... Але гніватися на нього я не могла! Гніватись! Ох, як же я його любила, я любила його до нестями... Скільки разів падала перед ним навколішки, цілувала йому руки... колінця... ніжки!.. А він мені не прощав... Ані погляне з любов’ю, ані привітно усміхнеться... Йому сповнилося вже й десять рочків, і дванадцять... Він мене ненавидів!.. У школі вчителі добра від нього не знали... А якось прийшов додому й уперто заявив: «Ноги моєї в школі більше не буде! Вони там і бачити мене вже не хочуть...» Ох, як я тоді вся затремтіла!.. Хотіла, щоб він пішов навчатись якогось ремесла... Я його просила, благала... А він затявся і про роботу нічого й слухати не хотів. Весь час десь тинявся... Що я могла йому сказати? Хіба я мала право йому дорікнути?.. Він лише гляне в мій бік, а в мене вже й руки опускаються. Як я боялася того дня, коли він прийде й скаже мені в очі: «Мамо, мамо, ти сама винна, що втратила на мене право!». Але він мовчав. Іноді, коли повертався додому напідпитку, я думала собі: «Ну, сьогодні горілка вже розв’яже йому язика...» Але ж ні... А іншим разом упаде — й так і лежить на підлозі аж до обіду другого дня. А тоді прокинеться, і я сиджу біля нього, а він так спогорда зведе на мене очі... і так посміхнеться, наче про все-все знає, так, мовби хоче сказати: «Ми ж бо з тобою розуміємо, в чім річ!..». І гроші приносив додому, багато грошей, я мала їх тільки витрачати... Тільки ж не завше йому велося так, як хотілось, і тоді він лютував, страшенно лютував. Нерідко й руку на мене здіймав... А коли я безсило сідала на ліжко, він ставав переді мною з отою своєю погордливою посмішечкою на губах, яка наче промовляла: «Ні, не жди, що я тебе пожалію й приб’ю!..». А сьогодні вранці нарешті... прийшов додому і в крик: «Гроші! Давай гроші!» — «О Господи, — кажу, — та в мене за душею ані шеляга немає.» — «Як?! — кричить. — Ані шеляга?!» Я благала його зачекати бодай до того тижня, чи до завтрашнього ранку, чи до вечора. А він і слухати не хоче. Вимагає, і край — мовляв, ти їх десь сховала. Усе кричав, шукав гроші, висовував шухляди, перекидав усе на ліжку... й сварився... А тоді... тоді...

Нарешті жінка примовкла. А по хвилі сказала:

- Та хіба ж він не мав на це права?

- Ні! — вигукнув я. — Ні, пані Еберляйн! Ви давно вже свою провину спокутували! Своєю безмежною добротою ви вже давно спокутували ту хвилинну слабкість, що потьмарила вам розум!

- Ой ні, пане лікарю! — відповіла жінка. — То було не потьмаренню розуму! Бо ж я надто добре пригадую ту ніч... Я тоді не стратилася глузду, я знала, чого хотіла!.. Тим-то, пане лікарю, підіть у суд і розкажіть там усе про що оце від мене почули. Його відпустять, його мають відпустити!..

Я бачив, що заперечувати їй — марна річ.

- Що ж, — мовив я, — повернімося до цієї розмови завтра, пані Еберляйн, сьогодні вам потрібен спокій... Вам не варто так перенапружуватись.

Вона похитала головою.

- Пане лікарю, воля вмирущого — свята... Пообіцяйте мені!

- Але ж ви не помрете, пані Еберляйн! Не помрете!

- Помру, пане лікарю. Бо я хочу померти... То ви підете в суд?

- Насамперед не забувайте, що я — ваш лікар, і ви маєте мене слухатись. А тепер я наказую вам не розмовляти й лежати спокійно.

По цих словах я підвівся й покликав доглядальницю. Але пані Еберляйн не відпускала моєї руки, яку я подав їй на прощання. В її очах стояло те саме запитання.

- Піду! — сказав я нарешті.

- Дякую вам, пане лікарю! — прошепотіла жінка.

Я ще дав доглядальниці деякі вказівки й пішов, маючи намір назавтра якнайраніше повернутися до цієї кімнати...

Вранці я застав недужу без тями. Ополудні вона померла... Її таємниця ще при мені, вона схована в цих нотатках, і тепер залежить лише від мене — виконаю я останню волю небіжчиці чи ні. Піду я в суд чи не піду — для безталанного сина тієї нещасної жінки однаково. Бо жоден суддя в світі не прийме потьмарення розуму в матері за обставину, що пом’якшує провину сина, який скоїв смертельний злочин. Що Божого дня бачити в очах рідного сина докір, немов постійне нагадування про ту жахливу ніч, — нести цього хреста бідолашній матері було не до снаги...

Чи ж можна собі таке уявити? А в нас самих — чи не лишається і в нас самих бодай невиразний спомин про перші години нашого існування, спомин, який ми вже не годні й витлумачити і який усе ж таки не зникає безслідно?.. Чи, бува, не сонячний промінь, що падає у вікно, закладає основу нашого душевного спокою?.. А коли перший материн погляд огортає нас безмежною любов’ю, то чи не відбивається він потім солодко й незабутньо і в блакитних дитячих очах? Та коли цей перший погляд виявляється поглядом зневіри й ненависті, то чи не проникає він нищівним вогнем у дитячу душу, що вбирає в себе тисячі вражень, вбирає ще задовго до того, як спроможеться їх розгадати? А що діється в почуттях дитини, перша ніч життя якої проминула в моторошному, неусвідомленому смертельному страхові? Ніколи нікому ще не вдавалося розповісти про перші години свого життя. «Зокрема й ніхто з вас не знає, — міг би сказати я суддям, — що з того доброго і поганого, яке ви носите в собі, ви завдячуєте першому подихові, першому сонячному променеві, першому материнському поглядові!».

Ні, я таки піду в суд; нарешті я на це зважився, бо ми, гадаю, ще довго не збагнемо, як мало маємо право сподіватися від життя і як багато мусимо йому віддавати.

З німецької переклав Олекса Логвиненко

Біографія

Твори