14.10.2023

Біографія Артура Шніцлера

Артур Шніцлер – австрійський прозаїк і драматург – народився 15 травня 1862 року у Відні.

Він був першим із чотирьох дітей відомого угорського ларинголога Йоганна Шніцлера та Луїзи Маркбрайтер, дочки віденського лікаря Філіпа Маркбрайтера. Його батьки були з єврейських сімей.

Після закінчення Академічної гімназії Артур Шніцлер вивчав медицину у Віденському університеті. У 1885 отримав ступінь доктора медицини та став асистентом і другорядним лікарем у віденській лікарні загального профілю. У 1887 очолив редакторство медичних журналів, які видавалися його батьком, а 1888 року став його помічником. Вже тоді Артур Шніцлер належав до гуртка письменників «Jung Wien».

Шніцлер вирішив свій конфлікт інтересів між медициною та літературою лише після смерті батька та відкриття приватної практики у 1893.

На той час він опублікував вірші, короткі прозові нариси й одноактний цикл п’єс «Анатоль» (1892). Сім одноактних п’єс, з яких складався цикл, зображували випадкові любовні зв’язки багатого молодого віденського городянина. Хоча п’єси були менш проникливими, ніж його пізніші роботи, але вони розкривали дар письменника до створення яскравих характерів, здатних впливати на настрій читачів. «Анатоль» закріпив за Шніцлером репутацію майстра імпресіоністичної драматургії.

Літературний прорив стався завдяки новелі «Смертне» (1895). У тому ж році у Бургтеатрі у Відні відбулася прем’єра вистави «Гра в кохання», яка закріпила статус Шніцлера як драматурга.

Шніцлер умів створювати єдиний, точно відтінений настрій в одноактній п’єсі чи оповіданні. Він досліджував людську психологію, зображаючи егоїзм у коханні, страх смерті, драматизм інтимного життя, внутрішні переживання, викликані постійним самоаналізом. Порожнечу австрійського військового кодексу честі він зобразив у п’єсах «Гра в кохання» (1896) та «Вільна гра» (1896).

Роботи Шніцлера часто викликали суперечки через їхню відверту сексуальність. У 1897 виходить «Хоровод» Шніцлера – цикл із 10 драматичних діалогів між чоловік і жінкою. П’єса викликала скандал навіть у 1920, коли нарешті була поставлена. Проте вона надихнула на численні сценічні й екранні адаптації, наприклад французький фільм «Ронда» (1950).

На Різдво 1900 року Артур Шніцлер опублікував у віденській Neue Freie Presse новелу-монолог «Лейтенант Густль». Цей твір став першим європейським шедевром, написаним як внутрішній монолог у стилі «потоку свідомості».

Історія являє собою невтішний портрет головного героя з його нав’язливим армійським кодексом формальної честі. Публікація твору призвела до того, що Шніцлера позбавили посади офіцера запасу в медичному корпусі.

Після безлічі любовних зв’язків і ранньої смерті своєї подруги Марії Рейнхард у 1899 Артур Шніцлер знайомиться з починаючою актрисою та співачкою Ольгою Гуссманн, яка походила з єврейської сім’ї середнього класу. 26 серпня 1903 Шніцлер одружився з нею. У шлюбі народилися син Генріх і дочка Лілі.

Одноактні п’єси та оповідання Шніцлера з’являлися одні за одними; кілька текстів було покладено на музику (зінгшпіль «Хоробрий Кассиан» 1909 Оскара Штрауса; оперна версія «Гри в кохання» 1910 Франца Неймана). 1911 року трагікомедія «Широка земля» була показана одночасно на дев’яти головних сценах німецькомовного світу.

У першому десятилітті 20 століття Шніцлер стає найвідомішим драматургом Австрії.

У таких своїх оповіданнях, як «Зелена краватка», він показав себе одним із перших майстрів мікрофантастики. Водночас Шніцлер написав два повнометражні романи - «Тереза» та «Вихід» про талановитого, але не дуже цілеспрямованого молодого композитора.

Проте, у зв’язку з формуванням політичного антисемітизму та поляризацією австрійської преси, кар’єра Шніцлера все більше стала піддаватися нападкам.

У п’єсах «Втеча у пітьму» (1931), «Професор Бернхарді» (1912) та романі «Дорога до відкритого» (1908) він проаналізував становище євреїв в Австрії.

Його драма «Професор Бернгарді», що розповідає про ескалацію інтриги проти директора єврейської лікарні, була заборонена до показу в Австрії (світова прем’єра в Берліні, 1912).

Для Шніцлера Перша світова війна означала крах світу, в якому він звик жити. На відміну від багатьох своїх колег-письменників, він утримувався від публікацій, присвячених війні.

Проникливість «Повернення Казанови» (1918) надає особливого ліризму зрілій прозі Шніцлера. Новела-монолог «Фройлейн Ельза» (1924) отримала високу оцінку за тонке співпереживання жіночій долі. Ця розповідь від першої особи молодої аристократки розкриває моральну дилему, що закінчується трагедією. П’єса була екранізована у 1929.

У відповідь на питання журналіста, що він думає про критичні закиди йому, що всі його роботи зачіпають одні й ті ж теми, Шніцлер відповів: «Я пишу про любов і смерть. Які ще є теми?».

Слава Шніцлера, котрий після розлучення та самогубства дочки (1928) страждав від самотності, поширилася у Європі, за океаном та на Далекому Сході завдяки численним перекладам.

Артур Шніцлер помер 21 жовтня 1931 року у Відні.

Твори Шніцлера перебували у «чорних списках» націонал-соціалістів з 1933 року. Вони були названі Адольфом Гітлером «єврейським брудом» й у 1933, коли Йозеф Геббельс організував спалення книг у Берліні й інших містах, були кинуті у вогонь разом із роботами інших євреїв, включаючи Ейнштейна, Маркса, Кафку, Фрейда і Стефана Цвейга.

«Відродження» Шніцлера відбулося на початку 1960-х. Творчість Шніцлера спочатку відносили до періоду «імпресіонізму», у 1970-ті більше сприймалися соціально-критичні аспекти його творчості, з 1980-х у центрі уваги перебувала конфронтація Шніцлера з юдаїзмом та антисемітизмом; у контексті постмодернізму оцінювалися його теми сновидінь. Психологічна й естетична витонченість творів Шніцлера принесла йому світове визнання.

Біографія

Твори