Дарія Китайгородська. Вчитель, який змінив моє життя

Мені тоді було років 4-5 і ми з батьком поїхали до Кам’янця-Подільського купувати мені черевички. Бо мої задні лапи (так кумедно він казав про мої ноги) росли так швидко, що торішнє взуття навіть близько не налазило.

Тож ми приїхали з Китайгорода в Кам’янець на автовокзал, а потім почеберяли через Новопланівський міст у Старий город – саме так називали в ті часи Старе місто на півострові перед фортецею. Просто біля виходу з мосту тоді був розташований великий універмаг, в якому, якщо пощастить, можна було купити пристойне дитяче взуття.

Із високих сходів універмагу відкривався дивовижний краєвид на Смотрицький каньйон, на місто на протилежному березі, тож коли ми вийшли з магазину, я роззявила рота і заґавронилася на все те чудесне видиво. І відпустила батькову руку, за яку трималася…

Схаменулася аж за кілька хвилин, змерзнувши в пальці.

Треба сказати, що в нашого батька були завжди дуже теплі руки і він рідко носив рукавички, а коли брав мене за руку, то я свою рукавичку клала в кишеньку і залишалася тільки в одній – на тій руці, яка не ховалася в його долоню. Тож я раптом змерзла в руку, відірвала погляд від краєвиду, вхопилася за найближчу чоловічу руку в коричневому плащі… І миттєво зрозуміла, що це якийсь чужий дядько – рука була в рукавичці!

Задерши голову, побачила усміхненого чоловіка у схожому на батьків плащі. Швидко озирнувшись навколо, я знайшла батька, який стояв за кілька метрів і з інтересом спостерігав, що буде далі.

Чесно признаюся, такої паніки, як тоді, я більше ніколи не переживала у своєму житті. В мене було відчуття, що я залишилася сама-саміська на білому світі. І здавалося, що за секунду небо впаде на землю: я загубилася! Це було дуже гостро і болісно, бо батько в дитинстві був для мене справді кам’яною стіною і теплим захистом, з яким ніколи нічого не страшно. І коли мені снилися жахіття (а це бувало частенько), я зі свого ліжечка переповзала йому під бік, і він, бідося, тоді решту ночі боявся заснути, щоб не придушити мене ненароком.

Зараз я розумію, що за ті кілька секунд подорослішала на кілька років. І раптом усвідомила, що світ такий величезний, і в ньому так багато людей, і якщо не триматися за батькову руку, то можна ніколи не повернутися додому…

Може, якби це вперше сталося зі мною в Китайгороді, то сприйнялося б не так яскраво. Там я була вдома, там були мама і бабуся, там я все знала і нічого не боялася. А в Кам’янці був великий і чужий світ. І в ньому треба триматися за батькову долоню – теплу й сильну, щоб не загубитися…

Батько більше не з нами, але все одно близько: я це чітко відчуваю.

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»