Людмила Маліцька. Вчитель, який змінив моє життя
Учитель із великої літери
Прірва, від якої відділяє лише пів кроку. А що, як зірвусь у воду? Уява малює шляхи до полегшення. Несміливість стримує, але чи тільки вона? Адже вірю, що є життя після смерті. Не хотілося б із пекла і знову в пекло. А от чи існує життя після школи – важко сказати.
Не наважилась. Отже, завтра знов почнеться День бабака. П'ятиденки мук і розпачу, два вихідних, щоб трошки оклигати – і знову в те горнило, де б’ють не лише словами, деколи і дубасять гуртом. Вчителі ж наче того всього й не помічають.
– Чому?! – питаю спочатку непевним дитячим голосом, потім підлітковим, але таким же тихим і зацькованим. У кого питаю? Та ні в кого. Просто коли залишаюся наодинці, а навкруги не чигає небезпека, зводжу погляд у бездонне небо, і душа кричить на альті: "Чомууу?!!"
***
Переступивши поріг Інституту богословських наук, відчула умиротворення, яке досі огортало мене лиш у храмі.
– Проходьте, проходьте, раді вітати у нас! – назустріч вийшов чоловік у темних штанах і сірій футболці, тримаючи в руках відро з брудною водою та швабру.
"Це мені відразу робота?" – хотілося пожартувати, але не насмілилась. Я чула, що навчання тут безкоштовне, тож студенти поміж парами виконують певні обов’язки. Але цей не був схожим на студента…
З іншого боку коридору, звідки пахло смачненьким, до нас поспішала чорнява жінка у фартушку.
– Та що ж ви… та навіщо ж ви?! – відібрала в чоловіка відро і швабру.
– Студенти, мабуть, поспішали і залишили на коридорі, – м’яко мовив він.
Кухарка зітхнула. Але вже за мить помітила мене і доброзичливо запросила прийти поїсти, коли заселюся.
Швидко знайшовши свою кімнату і закинувши туди речі, я поспішила на кухню. Їсти таки страшенно хотілося.
– Сідай, вареникам іще хвилина і будуть готові. Отець-ректор зараз також спуститься, бо і він ще не обідав.
Я мовчки сіла за стіл, а пані продовжувала вводити мене в курс справ:
– Під час сесії в нас чіткий розпорядок із харчуванням. Їмо у великій залі. В суботу і неділю виходимо з ситуації. Хтось заселяється, хтось від‘їжджає, тому отець і дав розпорядження, щоб у вихідні кухня працювала весь день. Аби ніхто не залишився голодним.
За стіл поруч зі мною сів священик у сутані. І я з подивом упізнала в ньому недавнього чоловіка з відром та шваброю.
– Смачного! – усміхнувся, помітивши моє зніяковіння.
– А я подумала, що ви завгосп, – зашарілась, зрозумівши, що промовила це вголос. Ректор і кухарка зайшлися сміхом.
– Я отець Андрій, викладаю тут, а часом і завгоспом підпрацьовую, – підморгнув. – Мій учитель теж мав багато професій: спочатку був теслею, потім пастухом.
– А потім пішов у педагогічний? – перепитала я, не відразу зрозумівши, про якого вчителя мова.
Ректор за обідом розпитував, хто я, звідки, чим захоплююся. Мені здавалося, що говорю з найріднішою людиною, хотілося, щоб ця душевна трапеза тривала якнайдовше.
– Ти чимось засмучена?
– А що, маю весь час усміхатися?
Я потім довго думала, чому відповіла саме таким тоном. Мала вже досвід спілкування з коучами, які казали: “завжди усміхайся, не говори про минуле”. А минуле таки боліло.
– Ну, для того, щоб усміхнулися вуста, потрібен спокій у душі.
– Та якось мені не дуже спокійно, – я здивувалася сама собі, що звіряюсь людині, яку знаю менш як годину.
Священник не став допитуватися, дообідували мовчки.
– Я йду до каплиці. Захочеш – приходь, ми будемо на тебе чекати, – мовив, устаючи з-за столу.
Звела запитальний погляд на нього.
– Я і мій учитель.
“Тут одному б наважитись виговоритися”, – подумала я.
Вже потім дізналася, що отець Андрій щовечора чекав у каплиці студентів на сповідь або розмову. Але пройшло більше року, перш ніж я наважилася прийти.
***
– Ну, розказуй! – усміхнувся, коли я присіла на лаві поруч. Перед тим, як згорнув свій молитовник, помітила там образок з Ісусом, що ніс на плечах ягня, і встигла прочитати слова: "Прийдіть до Мене всі втомлені та обтяжені, — і Я заспокою вас!"
– Та що розказувати? – важко зітхнула. Біль клубочився в мені, але де намацати ту ниточку, щоб його розмотати?
– А от що хочеш. Були моменти, коли тобі хотілося опинитися в пустелі і викричатися? Говори і не думай, чи правильно робиш, чи ні.
З клубка, який наснувався з шести років, потягнулася нитка. І з кожним витком ставало все легше.
А в кінці додала:
– Так було. І тепер я боюся: а що ж буде в майбутньому?
– В тебе все буде добре!
У мені запалала іскра радості. Я повірила цьому священнику, адже бачила, як він живе, спілкується, ставиться до людей. Він просто не міг сказати неправди!
А потім я стала на коліна і звела вдячний погляд на велике дерев'яне розп'яття. На лик Учителя, про якого так часто говорив отець Андрій.
На жаль, це була перша і остання наша розмова. Через три тижні мій земний наставник, якого знала так недовго, зустрівся з нашим небесним Учителем. Але його підтримка і ті слова завжди утверджують мене у важкі моменти.
Так освітити душу здатний лише той, хто слідує науці Учителя з великої літери.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
