Ірина Петрова. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Ця зима видалась суворішою за попередню. Так завжди буває перед лихом — природа все відчуває. Війну також. Вона почалась взимку.

В перший день війни я прокинулась рано — від вибухів та сирени. Ракети літають зовсім поряд. Одна з них влучила в наш двір та уламками зачепила вікно. Добре, що воно тришарове —  наскрізь не пробило, маленька частинка снаряда залишилась в середині.

Я ховаюсь у підвалі і іноді виходжу в метро зарядити айфон. У метро є подовжувачі дають їжу та чай або каву. Поїзда вже не курсують в метро, його облаштовують для потреб людей. Люди сплять на пероні, на сходах та у коридорах станцій. Тут гуртуються люди: і ті, хто втратив віру у майбутнє, і ті, хто хапається за останню соломинку, аби урятувати своє життя. Багато хто з них буде шукати ліпшої долі за кордоном.

Я вийшла все-таки зарядити айфон. На шляху назад, вже майже пришла додому,  поруч зі мною пролетіла одна з ракет. Я впала на землю, притулилась всім тілом до землі та глибоко набрала повітря в легені. Вибух! І другий і третій! Лячно. Коли канонада вибухів скінчилась, я підняла голову — все було в золі, а з сусідніх вікон ударною хвилею побилось скло. Оглядаю навколо — бачу багато влучань, як і в багатоповерхівку, де я живу. Біжу додому. Влучання в нашу квартиру нема: попало на останній поверх, а нижче — невеличка пожежа на балконі. Як раз під нами. Щоб до нас не перебрався вогонь, я викрутила шланг з пилососа, провела його з ванної до балкона, відкрила холодну воду — і так загасила пожежу.

Наступного дня я спаковувала до валізи самі необхідні речі: документи, одяг, гроші та ліки. У мене було дві хвилини, щоб спуститися по сходах та сісти у таксі. З вікна автівки я бачу світанок. Світанок, який, торкаючись своїми променями до землі, приносить початок нової хвилі життя.