Дунічевська Катерина. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Телефонний дзвінок. На екрані висвітилося «Коханий». Беру слухавку та чую чужий голос:

­– Доброго вечора, мене звати Віталіна, я секретарша вашого чоловіка Євгенія Борисовича. Ваш чоловік зараз перебуває у приймальному відділенні центральної лікарні, чи не могли б ви під’їхати сюди та отримати подальші вказівки.

На мить моє серце завмерло та сльози тривоги з’явилися на очах. Перехопило подих,  з рук випав телефон. В моїй голові все пішло шкереберть. Тільки тихий голос зі слухавки дав прийти до тями.

– Алло, алло, Тамаро Петрівно, ви мене чуєте?

– Так, так. Я тут, звичайно, невдовзі буду.

Схопивши, ключі від машини, вибігла з квартири, похапцем закрила двері і побігла вниз по сходинкам. Добре, що наша квартира на третьому поверсі, на ліфт, навіть не глянула.

Сівши в машину, зрозуміла, що нічого не бачу, через свої сльози. Немає часу, рукавом відмахнулася і на педаль газу.

За мить прилетіла до лікарні, приймальне відділення, стійка медсестри.

– Доброго вечора, вам сьогодні привезли Шевчука Євгенія Борисовича, що з ним?

– Ким ви для нього будете?

– Я, жінка його, де він?

– Ваш чоловік зараз знаходиться у третій операційній, у нього травма голови та перелом ребер. Зараз лікарі, роблять все можливе, щоб зберегти його життя.

В очах раптом потемніло та тіло втратило рівновагу, через мить я нічого вже не відчувала.

Відкривши очі, побачила стелю лікарняної кімнати. Через секунду згадала де я і що трапилося. Вибігла в коридор і зову підбігла до медсестри.

– Шевчук Євгеній Борисович…

– О, ви прокинулись. Приносимо вам щирі співчуття, ваш чоловік помер від зупинки серця.

Сльози пішли рікою по моїм щоках, нову темрява.

У мене було 2 хвилини, щоб оговтатися від сну та зрозуміти, що минуле п’ятирічної давнини знову про себе нагадує.