Даніел Тищенко. Вчитель, який змінив моє життя

Залізнична ікона

Хто знає, що робиться там,

де людина не може бачити…

Дні несуться, наче дикі потяги.

Потяги забиті чорноротими душами.

Душі ладнаються на перші подвиги.

Подвиги освячені залізничними іконами...

Залізниця. Вона вислуховує людський смуток, зустрічає розлуку, проводжає радість. Вона несе життя вздовж мережива часу, ковтає таємниці й боронить своїх працівників. Суть її досить проста: або назад, або вперед. Її вірні служниці: колії та шпали, просякнені не лише чорною кров’ю, а й людським горем та недопалками надій, що полишили тут невідомі X чи Y. Калатання сердець відбиваються в ритмі товарних вагонів, гам переростає в ірраціональну тишу крику людей

Я вкотре приходжу до неї на сповідь. Вона слухає мене уважно, як і кожного, хто до неї звернувся. Вона плаче дощами за кожним розбитим серцем, а краплі чорніють від смоли, набираючись горем. Тут пишуться найщиріші вірші, тут панує лад відвертості до самого себе. Тут відбиваються останні секунди життя в останньому пориві вітру, в останньому подиху.

Коли твоє чоло прикипає до її холодних залізних рук, вона, наче мати, обіймає тебе і торкає по струнах душі, становить їх на справний лад і шепоче те, що ти і так розумів, але лунає це чітко і вимірено. Поволі починаєш вірити, що все справді добре, а воно, насправді, так і є. Головне успіти, прибрати чоло, інакше на її тілі з’явиться ще одна червона родимка смутку і невблаганного каяття. Синку, матінка тебе любить, чому ж ти схилився на мої сталеві руки, не прибрав голову від братика, повного чорних ротів із яких вилітають вигуки людських надій, твоє серце більше не належить ритму цього світу, воно торкає небесних доріг, не земних.

Але так було зрідка, залізниця вправно знаходила корені ні парних, ні непарних функцій душі, і виколювала їх проміжками колій та шпал. Я забагато просив у неї, зараз я це розумію, але вона без жодного сумніву віддавала усе, що могла дати: надію, натхнення, страх. Я приходив до неї вночі, вона відкладала свій сон, щоб вислухати мене. Вона казала: “Я не зможу зрозуміти тебе краще ніж ти сам, але дозволь мені направити тебе. Я подарую тобі вибір, я подарую тобі себе. Ти можеш ходити, кричати, палити, тушити цигарки об мої руки, головне розуміти, що, насправді, все це ти можеш і без мене, я тільки даю напрям бурхливому потоку твого життя, я не хочу щоб воно скінчилось тут. Я люблю тебе, і не прошу нічого взамін. Ти можеш легко кинути мене, забути, мовчати про мене, я не ображусь. Синку, ти той, без кого я ніщо, без тебе я не маю головної суті своєї”. Вона вчила мене жити, розплющувала мені очі, вмивала дощами мою, зморену графітно-чорною буденністю, душу, при цьому не говорячи нічого нового. У неї є якась таємнича властивість, що змушує бачити одні й ті самі речі по іншому, вони наче отримують нову суть, якесь божественне значення, або навпаки втрачають будь-яку вагу для розуму і душі.

Я вперше звернувся до неї навесні. Тоді моє хоре серце клювали грачі від чого воно обливалось чорною кров’ю технічого спирту. я випадково у повній німоті розуму і тенетах параноїдальних думок потрапив у її шата. Залізниця заводила мене за містечко, де розливалась зелень, танула крига сірості, цвіла жива молодість, тоді усе втрачало чіткість своєї ваги, був лише наш з нею монолог, що розтинав камінь на душі.

Влітку, розганяючи хмари, вона просила у сонця пестити моє обличчя, від чого, хочеш того, чи ні, але ставало блаженно млосно й приємно. На душі зграйками роїлись метелики. Я відчував себе колосисто-сонячно, небесно-волошково, рум’яно-абрикосово. Залізниця повчала мене мови вітрів, та розуміння струнної граматики власної душі.

Восени нас чекала розлука, я боявся, що забуду її слова, що бодай на мить зневірюсь в їх праведності, тому я почав писати, я карбував на папері наші розмови, що виливались в щирі поезії, або вибудовувалися цілі колії прози, де в рядках жила вона, або примарно сновигала поміж ними..

Час йде, а я досі вдячний їй за те, що я досі живий, що я не зневірився, що я пишу. Вона стала рушієм моїх перших кроків у свідоме життя, чим змінила його назавжди. В моїй душі завжди буде існувати твій непохитний вічний образ..

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»