29.10.2023

Постмодернізм: Крістоф Рансмайр (До вивчення роману К. Рансмайра «Останній світ»)

В. М. Назарець, Є. М. Васильєв

Австрійський письменник Крістоф Рансмайр народився у 1954 році у Велсі (Верхня Австрія) біля мальовничого озера Траун у сім’ї сільського вчителя. В дитинстві він пізнав смак джерельної води, полюбив сувору красу стрімких скель, відчув меланхолійність далеких альпійських хребтів і насолоду тишею. Згодом він скаже: «Мої гори завжди зі мною. Їх ви знайдете і в «Останньому світі».

До школи майбутній письменник ходив у Ройтгамі та Гмудені. У містечку Ламбах Крістоф закінчив Бенедиктинську гімназію. Згодом він поступає до Віденського університету. Там він вивчає філософію, захоплюється роботами Т. Адорно і М. Горкгаймера, теорією трансцендентного мислення, за якою «мистецтво — відблиск того, що недосяжне смерті, туга за чимось зовсім іншим». В університетські роки Рансмайр почав працювати над дисертацією про політичні утопії та відношення індивідуальної свободи до суспільної. Проте його привабила письменницька діяльність, і наукова робота залишилась незакінченою.

Ще студентом Рансмайр навчився сумніватися в ідеологічних і догматичних рецептах. Характеризуючи свої політичні переконання, письменник говорить, що вони завжди були «ліві», що перевагу він віддавав «гуманістичному розумінню анархізму», а на виборах голосував за «зелених». Рансмайр зізнається: «Я - наслідок антиавторитарної традиції».

Багато років він працював у журналістиці, що дало йому можливість багато спостерігати й спілкуватися. Працюючи над репортерськими репортажами й есе, він шліфує свій стиль, привчається лаконічно й виразно висловлювати думки. Перші серйозні публікації Рансмайра з'являються у 80-і роки. Текст до фотоальбому «Осяйний захід» (1982) відображає проблеми неадекватного ставлення людини до природи, що часто призводить до спустошення, занепаду, відмирання. Збірка репортажів «У глухому куті. Повідомлення з Центральної Європи» (1985) свідчила про інтерес до пекучих проблем сучасності: тоталітарних режимів, взаємин між заходом і Сходом.

Перший роман Рансмайра мав назву «Жахіття криги й пітьми» (1984). Це твір про австро-угорську наукову експедицію 1872-1874 років до Арктики. Він сповнений драматизму, є стилістично довершеним інтелектуально-психологічним романом, органічно поєднує елементи різноманітних жанрів.

Найвідоміший роман Рансмайра «Останній світ» було надруковано 1988 року. Цей твір став справжньою сенсацією, його відразу зарахували до найкращих витворів постмодерністської літератури і протягом короткого часу переклали двадцятьма чотирма мовами. Невдовзі з’явився і його український переклад («Всесвіт», 1992, № 3-4). У 1994 році київське видавництво «Основи» випустило роман «Останній світ» окремою книжкою.

Після широкого міжнародного визнання Рансмайр продовжує працювати над новими творами. Так, у 1997 році журнал «Новый мир» публікує його новий роман «Хвороба Кітахари» (№№ 7-9). Рансмайр живе і працює у Відні. Цього року йому виповнюється п’ятдесят. Письменник неохоче дає інтерв'ю і зізнається: «Я не відчуваю себе знаменитим». Ось як зображує Рансмайра український літературознавець Лариса Цибенко, яка мала можливість спілкуватися з австрійським письменником: «Йому притаманна меланхолійна інтелігентність, стриманість. Погляд зеленувато-сірих очей задумливий, уважний. Любить спокій, над кожною книжкою працює три-чотири роки, удосконалюючи її. Одягається, як правило, в чорне, і в цьому охоча до спостережень публіка завважила особливий постмодерністський стиль, фінансова незалежність внаслідок літературного успіху дала змогу реалізувати давню мрію - подорожувати. Півроку він проводить за письмовим столом, півроку у супроводі кількох близьких людей - у прадавніх лісах Канади, в Гімалаях, пустелях Мексики, у лабіринті островів Малайзії чи Таїланду, в джунглях Бразилії чи в каньйонах Арізони й Невади. Завжди пішки, забираючись у найнедоступніші місця. Супутники ідуть поодинці, на самоті з собою».

Сам Крістоф Рансмайр зазначає: «Я не належу до людей, що неодмінно повинні зміряти своїм кроком Гренландію. Але йти величним краєвидом, як, наприклад, пустелею, дає мені неймовірне полегшення. Це завжди шлях через власну історію, шлях до очищення. З кожним кроком усе, що гнітило, залишається позаду. Коли йдеш сам, усе власне життя постає перед тобою виразніше й контрастніше. Вже не помічаєш слідів часу, проходиш крізь куліси, за якими відкривається саме та епоха, в якій хочеш побувати, бо ці величні краєвиди не могли постати перед очима спостерігача сотню чи триста тисяч років тому набагато іншими, ніж тепер».

Як повідомляється в Інгернеті, зараз (лютий 2002 року) Крістоф Рансмайр живе у столиці Ірландії — Дубліні.

Творча історія «Останнього світу» є цікавою і своєрідною. Відомий німецький письменник і видавець Магнус Енценсбергер звернувся до Рансмайра з пропозицією підготувати для видавництва «Грено» прозовий переклад «Метаморфоз» Овідія. Працюючи над славетним твором античності, молодий письменник відчув, що виходить за межі просторово-часової структури «Метаморфоз», що вічні мотиви й образи античної міфології живуть у сучасності. Їх зустрінеш то у Відні, то у гірському селі Пелопоннесу, то на узбережжі океану в Бразилії. «Ці образи, — зізнавався К. Рансмайр, — супроводжували мене понад чотирнадцять років». Так з'явився оригінальний задум, своєрідна міфологізація дійсності. Сам письменник дав таку характеристику змісту свого твору в опублікованому згодом «Задумі роману»: «Тема - зникнення і реконструювання літератури; матеріал - «Метаморфози» Публія Овідія Назона».

Роман «Останній світ» розповідає про подорож римлянина Котти на околицю Римської імперії, в чорноморське місто Томи (сьогоднішня Констанца), куди був зісланий імператором Октавіаном Августом поет Овідій. Сам Овідій описав свої страждання вигнанця у творах «Прощавай, Рим!» і «Скорботні елегії». Для Овідія втрата Риму, «вічного міста», столиці цивілізованого світу, caput mundi, набуває міфічного значення втрати Трої, що рівноцінно повному знищенню, кінцю, смерті. Місце ж вигнання для поета - orbis ultimus - край світу, останній світ. Саме з цією метафорою «Скорботних елегій» Овідія К. Рансмайр пов'язує назву свого роману. Як зазначає Л Цибенко, «останній світ» австрійського письменника - це не лише край цивілізації, але й по-філософськи осмислений постмодерністським світосприйняттям мотив апокаліпсису, осмислення приреченості».

У свою чергу, поштовхом до подорожі героя роману Рансмайра стала недостовірна звістка про те, що Овідій помер. Котта, що був прихильником творчості знаменитого поета, вирішує знайти в Томах Овідія або ж свідоцтва про його смерть. Але головне, що його цікавило, це рукопис «Метаморфоз», що, за сюжетом роману Рансмайра, був спалений поетом перед його зісланням, але нібито відновлений в Томах. Подієвий ланцюг «Останнього світу» складає життя Котти в Томах, пошуки Овідія і його «Метаморфоз», участь у чужому й безглуздому провінційному житті, а також знайомства з мешканцями міста, які носять імена персонажів Овідієвої поеми. Він стає свідком різноманітних «метаморфоз» героїв, слухає їхні історії, сам бере участь у містерії за сценарієм Овідія і йде в гори «Назоновим шляхом». У підсумку Копа не знаходить ні Овідія, ні підтверджень його загибелі, ні «Метаморфоз».

Здавалося б, книга К. Рансмайра має бути в літературі черговою спробою створити роман на античному матеріалі, використати його історію й міфологію, художньо відтворити події з життя видатного поета. І хоча Овідій так і не з’являється жодного разу перед читачем, цей прийом також досить відомий: пригадаймо хоча б драму М. Булгакова «Пушкін (Останні дні)» без Пушкіна або ж роман Т. Манна про Гете «Лотта у Веймарі» майже без Гете (він з’являється лише в двох епізодах). Однак роман «Останній світ» - явище не схоже на реалістичні або модерністські інтерпретації давніх часів. Це - типовий зразок постмодерністського роману.

Насамперед вражає те, що письменник послідовно порушує історичну правду. Звичайно, твори на історичну тематику нерідко відхиляються від існуючих фактів, розбавляючи їх художнім домислом (наприклад, романи Генріха Манна чи Леона Фейхтвангера). А в «античних трагедіях» Шекспіра знаходять чимало анахронізмів. Одначе Рансмайр поводиться з античною історією і міфологією вільніше, ніж будь-хто з його попередників, а його «свідомі» анахронізми можуть шокувати звиклого до «достовірних» і навіть «експериментальних» історичних книг.

Ось лише кілька прикладів. В Коттах їздять на автобусах і дивляться кінострічки. В Римі існують газети і фотографії, телефони і прожектори; живуть поліцейські в цивільному і президенти наглядових рад. І це не просто осучаснення історії - це її перемішування. Рансмайр тасує історичні епохи, як карточну колоду: мармурові скульптури живуть поруч із дверима на фотоелементах, демонстрації розганяють за допомогою сльозоточивих газів, після смерті Августа звучать церковні хорали, Котта навчався в Дантовій академії, а німець Діт є учасником і дезертиром Другої світової війни... Якщо класики літератури XX століття (М. Пруст, Т. Манн, Г. Уеллс) намагалися вивчити природу часу, віднайти «втрачений час», приборкати його, то К. Рансмайр відмовляється від усього цього. Він, зазначає Д. Затонський, «переконаний, що ніяким законам час не підвладний, і завдання своє вбачає у тому, щоб викрити ілюзорність цілеспрямованого руху цього самого часу». Часу ніби вже немає. Це дійсно «останній світ», що перебуває «над плином історичного часу» (А. Карельський). Подібне світовідчуття є безперечною ознакою постмодерністської свідомості. За Рансмайром, земне життя нерухоме й незмінне, а «прогрес» є фікцією. Думка, здавалося б, не нова, але новою є форма її втілення. Якщо Екклесіаст стурбований цим, то письменник-постмодерніст насміхається.

Але, мабуть, головні парадокси в романі пов’язані з Овідієвими «Метаморфозами». Як відомо, цей твір існує насправді (інакше б і не було роману К. Рансмайра). Але в «Останньому світі» цієї книги - як тексту - немає. Про існування «Метаморфоз» не знають мешканці «залізного міста». Проте персонажі книги Овідія живуть тут, у Томах! Це Лікаон, Терей, Кіпаріс, Прокна, Феме, Арахна, Ехо та інші. Вони, звичайно ж, знижені у порівнянні з творінням поета. Терей - різник, Ехо - повія, Фама - торгує колоніальними товарами і т. д. І хоча спочатку Рансмайр наділяє всіх цих людей іншою, ніж у Овідія, долею, поступово усі вони виявляють свій генетичний зв’язок з «Метаморфозами». Прикметно, що австрійський письменник написав своєрідний коментар до свого роману - «Овідіїв репертуар» (він надрукований після основного романного тексту), що оголює постмодерністську гру. В ньому у вигляді паралельних історій міститься виклад подій з життя міфологічних та історичних героїв «двох світів»: «Останнього світу» і світу давнього. Тут читач знайде відомості про Овідія і Копу, Августа і Піфагора, Геракла і Орфея, Ікара і Кипариса. Так, Кипарис «у давньому світі» - улюбленець Аполлона, вродливий юнак, що «ненароком убиває свого прирученого оленя», а Кипарис в «Останньому світі» - «карликовий на зріст кіномеханік з Кавказу, що в селах на чорноморському узбережжі не тільки показує фільми, а й продає турецький мед та галуновий камінь і під маршову музику примушує танцювати на задніх ногах оленя». Прокна «у давньому світі» - дочка афінського царя, а в «Останньому світі» вона є дочкою різника. А знаменитий вчений Піфагор, автор вчення про перевтілення душ, у Томах має репутацію божевільного слуги Овідія.

«Останній світ» є ілюстрацією концепції постмодернізму про світ як текст. Сама реальність сприймається як різновид безмежного тексту, текст стає головним героєм постмодерністської літератури. Однак у постмодерністів, як справедливо зазначає Б. Бігун, спостерігається «не відтворення-воскресіння тексту, як у Булгакова, а, навпаки, його зникнення. Романи пишуться про відсутність книги або про її знищення: у постмодерністських творах книзі потрібно бути розірваною на шматки, спаленою (рукописи тут горять), зниклою, а то й просто не існуючою з самого початку...» У книзі К. Рансмайра рукопис «Метаморфоз» як тексту теж горить, але цієї книги не існує лише у традиційному сенсі. Спалена Овідієм книга в «Останньому світі» розчинилася в житті, вона втілилась у Томах, що являють собою текст-світ. А герой роману Копа стає свідком, а згодом і учасником матеріалізації сюжетів і пророцтв Овідія у Томській реальності. Рансмайр пише наприкінці роману: «Вигнаний з Рима, з царства необхідності й здорового глузду, поет розповів свої «Метаморфози» до кінця, зробив голе круте узбережжя, де мерз і тужив за домівкою, своїм узбережжям, а тих варварів, що утискували його і зрештою вижили до занедбаної Трахіли, взяв за свої образи».

Законом тексту-світу в романі є метаморфози. Весь твір являє собою потік вічних перевтілень, що розпочинаються вже з його першої фрази, в якій зображено перетворення зграї білих птахів на білий гребінь хвилі: «Ураган був пташиною зграєю десь у нічній високості; білою зграєю, що з клекотом підлітала все ближче, ближче і раптом виявлялася гребнем страшного валу, який наскакував на судно». В статичному «останньому світі» певні зміни і зрушення відбуваються лише завдяки метаморфозам - нелогічним, несподіваним, абсурдним. Томський линвар Лікаон, що зберігає у своїй залізній шафі побиту міллю вовчу шкуру і зникає нічною порою, перетворюється на вовка. Сестри Прокна і Філомена, рятуючись від Терея, перетворюються на пташок. А син крамарки Феме Бап, який цілими днями не відходить від фільмоскопу, обертається в камінь. Метаморфози постійно охоплюють природу Томів: містечко гине то від нестерпної спеки, то від жорстоких морозів, а то поблизу нього виростає новий Олімп. А саме «залізне місто» Томи, в якому іржавіє залізо і кришиться каміння, панує голод і жебрацтво, перетворюється на царство воскреслих художніх образів. Як зауважує Б. Бігун, «у тексті-світі Рансмайра метаморфози позбавляються і традиційно-міфологічної, і естетичної функцій, однак виростають в універсальний закон буття, сутність якого пояснюється логікою Овідієвої творчості...»

Книга Рансмайра припускає різноманітні тлумачення. Очевидно, що поряд з постмодерністськими ознаками (світ як текст, орієнтація на «чуже» слово, гра, іронія тощо) в «Останньому світі» можна віднайти і актуальні проблеми людства: влада і митець, імперські амбіції та сепаратистські тенденції, роль мистецтва і доля творчої особистості за диктаторського режиму.

Одним із найважливіших у смисловому відношенні є III розділ роману. В ньому йдеться, як на початку своїх пошуків Копа зустрічається з Піфагором. Старий слуга не дає зрозумілої відповіді про долю Овідія, проте показує Копі вкриті слимаками камені, на яких були викарбовані слова. Розчистивши каміння від «слизького сплетіння» і розшифрувавши слова, Котта спромігся прочитати надпис:

Ось і завершено труд
Ні вогонь ні залізо
Не владні над ним
Ані гнів руйнівний громовержця
Хай надлетить неминучий той день
Що за правом одвічним тіло дере
Закінчиться лиш никле моє існування
В день цей єства свого
Кращою часткою звившись над світом
Злинудо зір і ніщо не схитне не затре мого ймення.

Цей надпис представляє з себе заключні рядки «Метаморфоз». І значить Котта розуміє, що цей текст належить великому Овідію. Звичайно, символічним в контексті «Останнього світу» є те, що він відкривається йому вже на початку пошуків: текст існує раніше за світ, за концепцією постмодернізму. Але важливе й інше. Овідій, що присвятив свій найвизначніший твір плинності буття, в останніх його рядках ніби підіймається над потоком безкінечних перетворень. Він надає поетам і читачам майбутнього універсальну формулу творчості, що підноситься над буттям.

Рекомендована література: Б. Бегун «Последний мир» К. Рансмайра: избавление от текста или неизбывность текста? // Вікно в світ. — 1998. - № 2; Д. Затонський. Метаморфозы Овидия Назона, или Покушение на движущееся время // Вікно в світ. — 2000. — № 2; Цибенко Л. Крістоф Рансмайр і його роман «Останній світ» // Рансмайр К. Останній світ. — К., 1994.

Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2002. – № 5. – С. 22-25.

Біографія

Твори

Критика